— Ти й досі живеш на нуднющій планеті, куди я літала торік? — запитала вона.

— На Есперансі? — підказав я, усвідомлюючи, що вона прекрасно знала другорядні планети, на яких мешкали всі важливі митці. — Ні, схоже, що я поки тимчасово переїхав на ЦТК.

Пан-Вінґрін-Фіф скривилася. Бічним зором я помітив, що довкола зібралося восьмеро-десятеро гульвіс, котрі пильно ловили кожне наше слово, намагаючись зрозуміти, хто цей зухвалець-молодик, який зміг потрапити на її низьку орбіту.

— Яке ж страхіття це має бути для тебе, — промовила Тайріна, — втрапити у світ ділків та урядових бюрократів! Сподіваюся, ти незабаром звідти втечеш?!

Я підняв тост на її честь.

— Хотів у вас спитати, — своєю чергою поцікавивсь я, — чи це бува не ви редагували Мартіна Силена.

Спадкоємиця видавничої імперії опустила свій келих і прикипіла до мене крижаним поглядом. На секунду я уявив двобій сталевих вольових жінок: Вінґрін-Фіф та Міни Ґледстон. Здригнувшись, я став чекати на відповідь.

— Серденько, — проказала вона, — це ж така древня історія. Навіщо тобі забивати свою прекрасну юну голівоньку таким допотопним мотлохом?

— Мене цікавить Силен, — пояснив я. — Його поезія. Просто цікаво, чи ви досі підтримуєте з ним зв’язок.

— Джозефе, Джозефе, Джозефе, — несхвально засокотіла пан-Вінґрін-Фіф, — про небораку Мартіна ніхто нічого не чув уже багато десятиріч. З того діда вже порох мав би сипатися!

Я не став говорити про те, що в часи її редакторської співпраці з Силеном вона була набагато старша від нього за віком.

— Дивно, що ти про нього згадав, — правила вона далі. — У моїй старій конторі, в «Транслінії», кажуть, що вони подумують про перевидання деяких книг Мартіна. Навіть не знаю, чи вони зв’язувалися з його спадкоємцями.

— «Вмирущу Землю»? — згадав я ностальгійні романи поета про Стару Землю, що так добре продавалися багато років тому.

— Як не дивно, але ні. Здається, вони мали на увазі перевидання його «Пісень», — Тайріна розсміялася і дістала сигарету з марихуаною у довгому мундштукові з чорного дерева. Хлопець із її почту поквапився клацнути запальничкою. — Такий химерний вибір, — додала вона, — враховуючи, що за його сердешного життя ніхто цих «Пісень» не читав. Що ж, я завжди казала: нічого так не вдихає в кар’єру митця другого життя, як трошки смерті та забуття.

Жінка розсміялася. Дрібні смішки дзвеніли, ніби металеве кайло відлунювало від скелі. Зо півдесятка людей навколо сміялося разом із нею.

— На вашому місці я би переконався, що Силен мертвий, — проказав я. — А «Пісні» читалися би краще, якби він їх дописав.

Тайріна Вінґрін-Фіф подарувала мені дивний погляд. У шарудінні листя прозвучав заклик до столу, Спенсер Рейнолдс запропонував матроні свою руку, і всі люди поквапилися по сходах на останній ярус, вперед до зірок. Допивши свій келих, я лишив його на поручнях і приєднався до всієї отари.

Щойно ми всілися за стіл, прибула Директриса зі своїм ескортом і виголосила коротке слово, певно, двадцяту промову за сьогодні, не рахуючи ранкового виступу в Сенаті та по Мережі. Основною метою цієї доброчинної вечері був збір коштів для Фонду допомоги Армаґасту, але Ґледстон дуже швидко з’їхала на тему війни та необхідності її завзято й ефективно продовжувати на фоні єднання очільників усіх учасників Всемережжя.

Поки вона говорила, я розглядав світ за перилами. Лимонне небо стужавіло до тропічних шафранових присмерків, настільки густих, що здавалося, ніби хто запнув краєвид перед очима рясною синьою фіранкою. Божегай мав шість невеличких супутників, п’ять із яких було видно на цій широті, і саме чотири хутко неслися небосхилом поміж тільки-но явлених зірок. Тутешнє повітря перенасичували кисень, що майже п’янив, і багаті аромати вогкої рослинності, які нагадали мені про ранковий візит на Гіперіон. Але ні «емтешки», ні екранольоти, ні літальні апарати будь-яких інших конструкцій не були дозволені на Божегаї. Нафтохімічні викиди та термоядерні вихлипи ніколи не забруднювали цих небес, а через відсутність міст, транспортних магістралей та електричного освітлення зірки горіли не менш яскраво, ніж японські ліхтарі та фотосфери на гіллі та стовпах.

Після заходу сонця знову здійнявся легіт, і тепер усе дерево ледь хиталося: здавалось, що широка платформа ніби погойдується на невисоких хвилях. У далеких кронах я міг роздивитися мерехтливі вогники, багато з яких належали «апартаментам» — тільки незначну їхню частину винаймали самі храмовники, решту ж можна й собі було додати до екстравагантної, мультипланетарної телепорт-резиденції, якщо вам не тиснула кишені стартова ціна оренди, яка починалася з мільйона марок.

Тамплієри не марудилися рутинною роботою в «Кронах» або агенціях нерухомості, вони просто встановили строгі, непорушні правила та екологічні норми для будь-якого такого бізнесу і заробляли на цьому сотні мільйонів марок. Мені згадався їхній міжзоряний круїзний корабель «Іґґдрасіль» — кілометрове дерево, вирощене в найсвятішому лісі планети, оснащене генераторами сингулярності рушія Гокінґа та захищене найскладнішими полями-перепонами і силовими полями ергів, які тільки можна було встановити на транспортний засіб. Це було абсолютно незбагненно, що тамплієри таки погодилися відправити «Іґґдрасіль» разом з евакуаційними силами, які послужили прикриттям для вторгнення Збройних сил.

І як це часто трапляється із цінними речами, використаними з нечистою метою, «Іґґдрасіль» було знищено на орбіті Гіперіона чи то під час атаки Вигнанців, чи то третьою, поки ще не знаною силою. Що про це думали тамплієри? Яка уявна ціль могла їх змусити офірувати один із чотирьох на цілий світ кораблів-дерев? Чому його капітан — Гет Мастін — став одним із сімох учасників прощі до Ктиря? Щоби потім зникнути, перш ніж буєр дістався до хребта Вуздечка на берегах Трав’яного моря?

Дідько, вже стільки питань, а війна триває лише пару днів.

Міна Ґледстон покінчила зі своїми репліками і запросила всіх насолоджуватися прекрасною вечерею. Я чемно поплескав їй у долоні й махнув офіціанту, щоби той освіжив мій келих вина. На перше подавали класичний салат а-ля ампір, і за нього я взявся з ентузіазмом. Мені раптом спало на думку, що я нічого не їв від самого сніданку. Настромивши на виделку галузочку хрінниці, я пригадав генерал-губернатора Тео Лейна, який на тлі тихої мжички у ляпіс-лазуровому небі Гіперіона при мені поглинав грудинку і яєчню в копченому оселедці. «Невже це був сон?»

— А що ви думаєте про війну, пан-Северне? — спитав артист-акціоніст Рейнолдс.

Він сидів за протилежним краєм стола, але не зовсім навпроти мене. Його голос було добре чутно. Я помітив, як на своєму місці, за три крісла праворуч, повела бровою в моєму напрямку Тайріна.

— А що можна про неї думати? — пригубивши вина, непоганого, але все ж такого не схожого на французьке бордо з моїх спогадів, відповів я питанням на питання. — Війна не потребує вашої опінії, лише виживання.

— Навпаки, — не погодився Рейнолдс, — як і багато інших речей, переосмислених людиною після Гіджри, війна зараз за один крок від того, щоби перетворитися на вияв мистецтва.

— Вияв мистецтва, — зітхнула жіночка з короткою каштановою стрижкою. Інфосфера підказувала, що це пан-Зюдетта Ш’єр, дружина сенатора Ґабріеля Федора Колчева і самостійна впливова політична фігура. Сьогодні пан-Ш’єр прикрашали синьо-золота сукня із грезету-ламе та вираз непідробного зачудування на обличчі. — Війна — вияв мистецтва! Пан-Рейнолдсе, який дивовижний концепт!

Спенсер Рейнолдс був трохи нижчий від середньостатистичного чоловіка Мережі, але набагато вродливіший. Кучеряве, хоч і куце волосся. Забронзовіла під лагідним сонцем шкіра, трохи підзолочена легким шаром фарби для тіла. Його одяг та аРНКсесуари могли похвалитися кричущою дорожнечею, без зайвої екстравагантності. Манери митця промовляли про те, що він розслаблений та впевнений у собі — такими мріяли бути всі чоловіки, але рідко кому щастило похвалитися цими рисами наяву. Ніхто не оспорював його дотепності, не ставив під сумнів щирості уваги до інших, а його почуття гумору вважалося легендарним.