Я спостерігав за сходом маленького сонця, думаючи про те, що це те саме сонце і насолоджуючись неймовірною грою світла на хмарах, що наповзали з темряви на безкінечний гірський схил. У цю мить до мене і підійшов Лі Гант.

— Директриса побачиться з вами після зустрічі, — він передав мені два альбоми, які з Будинку уряду йому привіз один із асистентів. — Ви ж усвідомлюєте, що все почуте й побачене на цій зустрічі — державна таємниця?

Як на мене, це було не питання, а твердження, тому відповідати на нього я не став.

У кам’яній стіні відчинилися широкі бронзові двері, відтак ввімкнулися вказівні вогні, освітивши вкритий килимом пандус та сходи, за якими був розташований стіл Оперативного центру. Він розташовувався посеред великого, чорного приміщення, що могло слугувати масивною аудиторією, втопленою в абсолютній темряві, якщо не брати до уваги крихітного острівця світла. Помічники поквапилися всіх провести, а тоді, порозсувавши стільці, відступили назад і розчинились у тіні. Я неохоче розвернувся спиною до вранішнього сонця та рушив за своїми супутниками в яму.

Генерал Морпурґо із трійцею інших командувачів Збройних сил особисто вів нараду. Між тутешньою графікою та грубими ерзац-екранами й голограмами в Будинку уряду пролягали світлові роки. Ми справді перебували у велетенській аудиторії, що за потреби могла вмістити всі вісім тисяч курсантів і викладачів, але зараз чорнота над нашими головами повнилася голографіями рівня «омега» та діаграмами завбільшки з футбольне поле. На свій лад це лякало.

Як і зміст рапортів.

— Ми програємо у протистоянні в системі Гіперіона, — впрост заявив Морпурґо. — У кращому разі це все завершиться патовою ситуацією: ми не підпустимо Рою Вигнанців ближче, ніж на п’ятнадцять астрономічних одиниць до сфери сингулярності й телепорту, хоч нас постійно і турбуватимуть наскоки їхніх малогабаритних кораблів. У гіршому разі нам доведеться відступити на оборонні рубежі, евакуювавши перед тим флот та громадян Гегемонії, і віддати Гіперіон у руки Вигнанців.

— А де ж обіцяний нам нокаут? — поцікавився зі свого місця майже в голові схожого на ромб стола сенатор Колчев. — Де ж вирішальний наступ на Вигнанців?

Морпурґо прокашлявся, але зиркнув на адмірала Насіту, і той підвівся. Завдяки чорному однострою командира ВКС ЗСГ складалося ілюзорне враження, нібито в темряві плаває тільки його насуплене обличчя. Від однієї думки про це видиво мене пройняв напад дежавю, але я повернувся до обличчя Міни Ґледстон, освітленого різнокольоровими схемами воєнних дій, що висіли над її головою, ніби голоспектральна версія знаменитого дамоклевого меча, і заходився рисувати ескізи. Альбом поки що я відклав, натомість узявся за світлове перо і гнучкий аркуш ерзац-екрана.

— По-перше, ми мусили обмежити надходження розвідданих, — розпочав Насіта, і графіки над ним змінилися. — Розвідувальні зонди і стратегічне рекогносцирування не спромоглися виявити істинної природи кожної одиниці міграційного флоту Вигнанців. Як наслідок, ми значною мірою серйозно недооцінили реальної бойової моці цього конкретного Рою. Наші спроби пробитися крізь його захисні порядки тільки за допомогою дальніх винищувачів та факельників принесли гірший результат, ніж ми сподівалися.

По-друге, необхідність утримувати в системі Гіперіона надійний оборонний периметр такої величини поставили відповідні оперативні з’єднання та об’єднання в такі умови, що станом на зараз виділити належний корабельний ресурс під наступальні дії виявилося неможливим.

— Адмірале, — перебив його Колчев, — я правильно вас зрозумів: ви маєте на увазі, що наявних кораблів недостатньо для виконання завдання і знищення Вигнанців чи бодай відбиття їхньої атаки на систему Гіперіона?

Насіта прикипів поглядом до сенатора, і мені пригадалися картини, на яких самураї були намальовані за мить до того, як їхній смертоносний меч покине піхви.

— Правильно, сенаторе.

— Але ж під час наради воєнного кабінету один стандартний тиждень тому ви запевняли нас, що цих ваших двох з’єднань цілком досить для захисту Гіперіона від вторгнення чи знищення, а також — для того, щоби завдати нищівного нокауту цьому Рою Вигнанців. То що ж сталося, адмірале?

Насіта випростався на повен зріст — зріст, більший, ніж у Морпурґо, але все ж таки менший від середньо-статистичного показника по Мережі — і зиркнув на Ґледстон.

— Пан-Директрисо, я пояснив ті змінні, що їх наново потрібно врахувати в нашому плані бою. Мені повторити?

Правий лікоть Міни Ґледстон лежав на столі, голову вона сперла на руку, поклавши вказівний і середній пальці на щоку, підмізинний із мізинцем загнувши під долоню, а великий вмостивши вздовж лінії підборіддя. Вона була втомлена й уважна.

— Адмірале, — тихо відповіла вона, — попри те, що я вважаю запитання сенатора Колчева абсолютно доречним, мені здається, що ситуація, окреслена вами під час цієї наради і протягом попередніх сьогодні ж, дає цілком задовільну відповідь на нього, — вона розвернулася до Колчева: — Ґабріеле, ми помилилися в прогнозах. У кращому разі, задіяні сили ЗСГ забезпечать нам пат. Вигнанці підступніші, витриваліші і численніші від того, на що ми розраховували, — вона знову повернулася до Насіти: — Адмірале, скільки ще кораблів вам потрібно?

Насіта перевів подих — очевидно, що на такій ранній стадії він не чекав поставленого питання і це його збило з ритму. Обмінявшись поглядами з Морпурґо та рештою начальників штабів, військовий склав руки під животом, ніби директор бюро ритуальних послуг.

— Двісті кораблів, — відповів він. — Щонайменше двісті кораблів. Це мінімальна потреба.

Залом прокотилася хвиля шепоту. Я відірвав погляд від портрета. Усі, крім Ґледстон, щось упівголоса обговорювали та совалися на своїх місцях. За якусь секунду і я все зрозумів.

Весь бойовий флот Військово-космічних сил налічував заледве шість сотень. І звісно ж, кожен зореліт був безсовісно дорогим задоволенням. Небагато економічно потужних планет могли собі дозволити більше одного великого корабля для відкритого космосу. Та й навіть побудувати жменьку факельників, оснащених рушіями Гокінґа, означало зробити банкротом цілий колоніальний світ. Потужність кожного з них була страхітлива: ударний корабель міг знищити планету. Ескадра крейсерів та спін-есмінців здатна погасити сонце. Якби взяти всі зорельоти, зібрані в Гегемонії, зібрані в системі Гіперіона, та спрямувати їх у велику транспортну матрицю-телепорт ЗСГ, вони б могли винищити більшість зоряних систем Мережі. Аби знищити флот Ґленнон-Гайта та придушити його заколот раз і назавжди століттям раніше, знадобилося менше п’ятдесяти кораблів того типу, про який зараз просив Насіта.

Але реальною проблемою цього клопотання ставало те, що адмірал збирався в один момент зосередити в системі Гіперіона аж дві третини флоту Гегемонії. Я практично відчував, як ото відчуваю електричний струм, стурбованість політиків та відповідальних за проведення політики.

Тут прокашлялася сенатор Рішо з Ренесанс-Вектора:

— Адмірале, ми ж іще ніколи не концентрували стільки збройних сил в одному місці, правда?

Голова Насіти повернулася до неї так плавно, ніби була на підшипниках. Але його похмурість нікуди не ділася:

— Ми ще ніколи всім флотом не вели дій такої ваги, що стосувалися б майбутнього всієї Гегемонії, сенаторе Рішо.

— Так, я це розумію, — зітхнула Рішо. — Але моє питання полягає в іншому: чи цим ми не ослабимо захисту Мережі в інших місцях? Хіба це не якась моторошна рулетка?

Насіта пхикнув, і графіки за його спиною закрутилися-завертілися, розплившись у тумані та знову сплавившись разом. Перед нами відкрилася приголомшлива панорама галактики Чумацький Шлях, як вона виглядає з висоти над площиною екліптики; змінився кут, і ми вже мчимо на запаморочливій швидкості до одного з її спіральних рукавів, аж поки не проясняється голуба мережа телепортів — Гегемонія, неправильної форми золоте ядро, що запустило свою прорість і псевдоподії в зелений німб Протекторату[32]. Конструкція Мережі здавалася абсолютно випадковою і просто розчинялася в масштабах галактики... й обидва ці враження були точним відображенням реальності.