Раптом графіка посунулася, і всесвіт обмежився Мережею та колоніальними світами, для кращої перспективи розбавленими кількома сотнями зірок.

— Ось це позиції, на яких зараз перебувають компоненти нашого флоту, — пояснював адмірал Насіта. На фоні й трохи осторонь від зелені та золота умовних позначок з’явилося кількасот цяток яскравого оранжевого кольору, їх найгустіше скупчення зібралося навколо далекої зорі Протекторату, що я не одразу ототожнив із сонцем Гіперіона. — А це — криві руху Роїв Вигнанців за найсвіжішими даними, — виринула дюжина червоних ліній, позначки векторів і хвости з переходом у синю частину спектру — напрям польоту. Навіть із заданим мірилом вектор жодного з відображених Роїв не перетинався із простором Гегемонії, за винятком одного (великого), що збочував убік системи Гіперіона.

Я зауважив, що розташування сил ВКС часто відображало вектори Роїв, якщо не враховувати гуртування навколо військових баз та неспокійних планет типу Мауї-Заповітної, Брешії чи Кум-Ріяда.

— Адмірале, — випередила будь-який опис наявних позицій Ґледстон, — я припускаю, що ви взяли до уваги час на передислокацію флоту у разі, якщо загроза виникне в іншому місці на наших кордонах?

Сердитий вид Насіти трошки змінився — це можна було зарахувати як посмішку.

— Так, Директрисо, — поблажливо відповів він. — Якщо ви помітили, то найближчий до нас Рій, якщо не брати до уваги Вигнанців біля Гіперіона... — віртуальна картинка збільшилася і змістилася до червоних векторів над золотою хмаркою, що, я був певен, включала планети Небесну Браму, Божегай та Море Безкрає. Висновуючи з масштабу, загроза Вигнанців і справді була дуже далекою. — Ми фіксуємо напрям міграцій Роїв за збуреннями в просторі Гокінґа, які вловлюють сонари в Мережі та поза нею. Крім того, наші стратегічні зонди дуже часто верифікують розміри кожного Рою та напрям його руху.

— Як часто, адмірале? — поцікавився сенатор Колчев.

— Щонайрідше раз на пару років, — гаркнув адмірал. — Ви повинні розуміти, що час польоту складає багато місяців навіть на спін-швидкостях, і час-у-борг з нашої перспективи подекуди становить і дванадцять років.

— Враховуючи ці прогалини між спостереженнями, — не здавався сенатор, — як можна знати, де і в який момент перебуває той чи інший Рій?

— Рушії Гокінґа не брешуть, сенаторе, — голос Насіти не виражав геть ніяких емоцій. — Збурення в гокінґовому просторі імітувати неможливо. Ми спираємося на дані фактичного спостереження за реальним розташуванням сотень... а у випадку великих Роїв... навіть тисяч маршових сингулярностей. Як і у випадку зі «світлом+», затримок у передачі інформації про ефект Гокінґа та часу-в-борг не спостерігається.

— Так, — із таким же незворушним, як і в адмірала, голосом Колчев погодився з Насітою, — але раптом Рої подорожують на доспінових швидкостях?

— Повільніше від гіперсвітлових швидкостей, сенаторе? — по-справжньому всміхнувся Насіта.

— Так.

Я побачив, як Морпурґо і деякі інші військові похитали головами, ховаючи сміх. І тільки молодий капітан II рангу BMC ЗСГ Вільям Аджунта Лі уважно подався вперед із серйозним виразом обличчя.

— При досвітлових швидкостях, — з кам’яним обличчям відказав адмірал Насіта, — нашим праправнукам і справді доведеться потурбуватися, аби попередити про вторгнення Вигнанців своїх онуків.

Колчева ці слова не переконали. Він підвівся і тицьнув на дугу, по якій найближчий Рій віддалявся від Гегемонії вище Небесної Брами:

— Ну, а якби ось цей Рій збирався підійти до нас із вимкнутими рушіями Гокінґа?

Насіта зітхнув, очевидно, роздратований тим, як дрібнички відволікали увагу від предмета обговорення на зустрічі.

— Сенаторе, я вас запевняю, що якби цей Рій зараз вимкнув рушії Гокінґа і тут же повернув у бік Гегемонії, то до наших кордонів вони підійшли би, — Насіта кліпнув, звіряючись з імплантами та каналами зв’язку, — за двісті тридцять стандартних років. У прийнятті нашої сьогоднішньої ухвали цим фактором можна знехтувати, сенаторе.

Міна Ґледстон нахилилася вперед, і всі очі повернулися до неї. Я зберіг попередній ескіз у пам’яті ерзац-екрана і почав новий.

— Адмірале, мені здається, що головний клопіт усе ж таки полягає в тому, що ви нам пропонуєте безпрецедентний крок — концентрація сил у системі Гіперіона така, що ми фактично складаємо всі яйця в один кошик.

Люди за столом весело пожвавилися. Ґледстон славилася афоризмами, історіями та приповістками настільки давніми та забутими, що на ділі вони сприймалися як щось абсолютно нечуване. Це могла бути якраз одна з таких.

— То ми складаємо всі яйця в один кошик? — повторила вона.

Насіта ступив уперед і поклав руки на стіл, вп’явшись довгими пальцями в його край. І міць тих пальців відповідала силі духу цього маленького чоловіка. Він був однією з тих нечисленних особистостей, котрі командували іншими та домагалися покори без жодних зусиль.

— Ні, Директрисо, не складаємо, — не повертаючись, він змахнув рукою на монітор позаду й трохи вище від нього. — Час випередження підльоту навіть найближчих Роїв для того, щоб підібратися до Гегемонії, становить місяці лету на рушіях Гокінґа... А це три роки реального часу. Компонентам же нашого флоту (навіть якщо їх роздислоковано дуже широким фронтом, навіть якщо вони ведуть бій) потрібно менше п’яти годин на відступ та квантування в будь-яку точку Мережі.

— Але ж це тільки в тому разі, якщо флот у межах Гегемонії, — зауважила сенатор Рішо. — Колоній не можна лишати беззахисними.

Насіта знову махнув руками:

— Двісті бойових кораблів, потрібних нам для рішучої перемоги в системі Гіперіона, або походять із власне Мережі, або оснащені власним ресурсом корабля-стрибуна. Жодної флотської одиниці, приписаної до колоніальних світів, ми не займали.

Ґледстон кивнула.

— А раптом гіперіонівський портал буде знищено або захоплено силами Вигнанців?

Із того, як за столом засовалися люди, з похитування голів та зітхань я зрозумів, що вона торкнулася найболючішого питання.

Насіта віддав їй легкий уклін і рушив назад до невеликого підвищення, ніби це було саме те питання, на яке він чекав, а тому зрадів, що нарешті всім другорядним речам настав край.

— Прекрасне запитання, — промовив він. — На попередніх зустрічах ми зверталися вже до нього, але тепер поясню деталі.

По-перше, телепортів у нас із запасом. Зараз у системі перебуває щонайменше два кораблі-стрибуни, а з прибуттям підкріплення матимемо ще три. Вірогідність знищення всіх п’ятьох кораблів надзвичайно, надзвичайно мала... по суті, нікчемна, якщо взяти до уваги збільшення оборонного потенціалу з’єднання в системі.

По-друге, шанси Вигнанців захопити військовий телепорт неушкодженим, а потім ще й скористатися ним для проникнення в Мережу — нульові. Кожен корабель... кожна особа... що користується військовим телепортом, проходить ідентифікацію застереженими, шифрованими мікротранспондерами, чиї бази даних оновлюються щодень...

— А хіба Вигнанці не можуть зламати ці коди?.. Застосувати свої? — перебив його сенатор Колчев.

— Це неможливо, — Насіта міряв кроками своє маленьке підвищення, склавши руки за спиною. — Оновлення шифрів відбувається щоденно за методом Вернама[33] із застосуванням каналів «світло+». Координується Генштабом у Мережі...

— Перепрошую, — озвався я, дивуючись звучанню власного голосу в цьому приміщенні, — але сьогодні вранці я здійснив короткий візит у систему Гіперіона і не помітив жодних шифрів.

Голови порозверталися. Адмірал Насіта знову вдав із себе сову, крутнувши шиєю так, ніби вона в нього була на підшипниках, що рухалися абсолютно без тертя.

— І попри те, пан-Северне, — промовив він, — вас із пан-Гантом кодували інфрачервоні лазери, безболісно, без жодних інтрузивних втручань, як у відправній, так і в кінцевій точках телепортування.

Я кивнув, упродовж якоїсь миті вражений тим, що адмірал запам’ятав моє ім’я, аж поки не зрозумів, що він також мав імпланти.