Штінти гірші. У їхній тіні Брон не почувається малозначущою, адже малозначущість передбачає той чи інший ступінь невидимості; натомість вона розуміє, що аж надто добре видима, надто добре вписується в моторошний діапазон чуттів цих безформних велетів...

Джонні стискає її за руку, і вони їх проскакують, а потім несуться ліворуч і вниз пожвавленою гілкою, перестрибують на іншу, ще раз і ще раз, два свідомі фотони, загублені в плутанині оптоволоконних кабелів.

Ні, Джонні не заблукав. Він притискає її руку, робить останній поворот і пірнає в глибоку синю печеру, де все застигло і не рухається, якщо не враховувати їх двох. Вони летять усе хутчіше, і Джонні пригортає її сильніше, синаптичні вузли розмиваються в полі зору, і тільки через те, що вітер не свистить у вухах, руйнується ілюзія поїздки якимось навіженим шосе на надзвуковій швидкості.

Раптом пролунав звук, немовбито кілька водоспадів злилися воєдино, ніби летючі потяги втратили висоту і тепер вищать, падаючи вниз у неуявному темпі. У пам’яті Брон знову спливають буревії на Фригольмі, вироюються спогади, як вона стоїть і прислухається до ревища пасем Медузи, які рвуть усе на своєму шляху по рівнинному ландшафті. Аж ось вони з Джонні потрапляють у вир світла, шуму й відчуттів — дві комахи, яких намагається засмоктати небуття чорного водокруту.

Брон намагається подумки кричати (вона й достоту кричить у своїй уяві), але в цьому ментальному гуркоті на краю світу жодна комунікація неможлива, тому вона міцніше стискає руку Джонні й у всьому покладається на нього, навіть якщо вони довіку падатимуть у цей чорний циклон, у котрому навіть аналог її тіла перекручує та вивертає від кошмарних перевантажень. Її наче коса шматує на мереживні клапті, поки все, що від неї не лишається, — це думки, усвідомлення себе самої та контакту із Джонні.

А потім вони все долають і мирно пливуть над широким лазуровим потоком даних, обоє знову поновлюють свою форму і горнуться один до одного під ритми полегшеного калатання серця, з яким каноїсти проскакують останній поріг на ріці та рятуються од водоспаду. Тож коли Брон нарешті спроможна відволіктися на щось інше, крім самої себе, вона бачить, що їхнє нове довкілля має неймовірні масштаби, що речі тут відділені одна від одної світловими роками, а перед складністю організації тьмянішає навіть той єдиний погляд краєм ока на мегасферу — так наче провінціал був переплутав гардероб із кафедральним собором.

— «Так ось який центр мегасфери!» — думає вона.

— «Ні, Брон, це один з її периферійних вузлів. Не ближчий до центру мегасфери, ніж периметр Корду, яким сковзнули ми з Бі-Бі Сурбрінґером. Просто тобі стали доступні її інші виміри. Такою її бачать штучні інтелекти».

Брон дивиться на Джонні й раптом усвідомлює, що вона бачить в інфрачервоному діапазоні, і тоді їх обох заливає тепло, що насправді йде від далеких доменів інформаційних світил. Але навіть так Джонні виглядає вродливим.

— «Нам ще далеко, Джонні?»

— «Уже ні, не дуже».

Вони наближаються до ще одного чорного виру. Брон горнеться до свого єдиного кохання і заплющує очі.

Вони потрапили в... замкнутий простір... яйцеподібну бульбашку чорної енергії, крупнішу від більшості планет. Бульбашка прозора; органічний хаос мегасфери росте, і міниться, і займається своїми втаємниченими справами поза темною межею вигнутої стіни.

Але те, що там зовні, Брон не цікавить. Її аналог прикипів уважними очима та застиг на енергетичному мегаліті інтелекту, чий прямовисний огром лине перед ними: попереду, вгорі, внизу. Це загалом гора, що бринить світлом та силою, тримаючи їх із Джонні під контролем, піднімаючи їх на висоту близько двохсот метрів понад дном цієї яйцеподібної камери у своїй «долоні», яка ледве схожа на долоню руки псевдоподії.

Мегаліт їх вивчає. В органічному розумінні він позбавлений очей, але Брон відчуває прискіпливість його погляду. Він їй нагадує про ті часи, коли вона відвідувала Міну Ґледстон у Будинку уряду, а та їй подарувала всю силу та потенціал власного погляду.

Раптом Ламію проймає бажання похіхікати, щойно вона уявила себе з Джонні такими собі крихітними Ґулліверами, які зазирнули на чай до Виконавчого директора Бробдінґнеґу. Та вона не гигоче, бо відчуває, що в основі цього істерія, яка так і чекає, аби вирватися назовні схлипуваннями, варто тільки дозволити емоціям поруйнувати те ледве оприявнене відчуття реальності, яке їй допомагало триматися в цьому божевіллі.

[Ви знайшли сюди шлях \\ Я не був упевнений, що ви зможете / схочете зробити це]

«Голос» мегаліту — радше вібрація в скелеті басом-профундо[66], ніж реальний голос у думках у Брон. Це все одно що слухати звуки, із якими перемелюються гори під час землетрусу, а потім спізніло збагнути, що з них насправді творилися слова.

Джонні говорить тим самим тоном, як і завжди: сповненим упевненості, тихим, з добре поставленими інтонаціями та легким акцентом (його тепер Брон упізнає — це давня мова Британських островів на Старій Землі).

— «Я не знав, чи зможу відшукати шлях, Уммоне[67]».

[Ти тримаєш / твориш / бережеш моє ім’я у своїй душі]

— «Згадав, тільки коли звернувся до тебе».

[Твого тіла для повільного часу більше не існує]

— «Я двічі помер після того, як ти створив мене там».

[І який урок ти вивчив / засвоїв у душі / не вивчив зі свого досвіду?]

— «Помирати важко. Але жити ще тяжче».

[Кацу!][68]

Нагородивши їх цим вибуховим епітетом, мегаліт заграв енергетичними кольорами, мінячись із голубих і фіолетових відтінків на червоногарячі, мерехкочучи коронними розрядами і висікаючи весь спектр іскор — від жовтих до біло-голубих спалахів кованої сталі. «Долоня», на якій вони примостилися, здригнулася, просіла метрів на п’ять униз, заледве не скинувши їх у навколишній простір, і знову здригнулася. Десь щось загуркотіло, так немов обвалився високий будинок, так немов гірським схилом скотилася лавина.

Брон не може позбутися нав’язливого враження, що Уммон регоче.

Джонні голосно передає сигнал, намагаючись перебити звуки хаосу:

— «Нам треба дещо зрозуміти. Нам потрібні відповіді, Уммоне».

Брон відчуває, як прискіпливий «погляд» істоти впав на неї.

[Твоє тіло в повільному часі вагітне \\ Ти ризикнула викиднем / непоширенням своєї ДНК / біологічним збоєм / коли відправилася в подорож сюди]

Джонні почав було щось відповідати, але вона взяла його за руку, підняла обличчя до верхніх ярусів велетенської маси перед собою і спробувала сформулювати власну відповідь:

— «Мені не дали вибору. Мене обрав Ктир, торкнувся мене і відправив у мегасферу з Джонні... Ви штучний інтелект? Учасник Корду?»

[Кацу!]

Цього разу ніби ніхто не сміється, але всередині яйцеподібної камери все гримить і двигтить.

[Ти / Брон Ламія / нашарування самопоширюваних / самоневдоволених / самозвеселених білків у нашаруваннях глини]

Їй нічого на це відповісти, тож вона і не відповідає.

[Так / я Уммон із Корду / штучний інтелект \\ Істота з повільного часу / твій товариш-супровідник / це знає / пам’ятає / береже у своєму серці \\ Час короткий \\ Один із вас повинен тут померти \\ Один із вас повинен тут засвоїти урок \\ Питайте]

Джонні відпускає її руку. Він стоїть на тій непевній, тремкій платформі в долоні їхнього співбесідника.

— «Що відбувається в Мережі?»

[Її нищать]

— «Це неминуче?»

[Так]

— «Існує якийсь спосіб урятувати людство?»

[Так \\ Із допомогою процесу / який ви спостерігаєте]

— «Руйнуючи Мережу? Терором Ктиря?»

[Так]

— «Чому мене вбили? Чому знищили мого кібрида, а персону з Корду атакували?»