Я притримав дверцята відчиненими однією рукою, а іншою встромив командну мікрокарту Ґледстон у стартовий монідиск. Акумулятор заскиглив, натужно завівся транзитний стартер, я заплющив очі й загадав, аби всі електроланцюги живилися від сонячної енергії та були самовідновними.

Кулаки гупали по даху, долоні ляпотіли по кривому оргсклу вже майже під моїм носом, і хтось намагався ривком розчинити двері попри всі мої зусилля втримати їх на місці. Крики віддаленого натовпу нагадували фоновий шум океану. А от горлопани на даху більше скидалися на мартинів-переростків.

Підйомні електроланцюги спрацювали, ротори здмухнули пил та голубиний послід на юрбу, я встромив руку в омніконтролер, потягнув важіль назад і праворуч, відчув, як піднявся, здригнувся, просів і знову піднявся старенький «Горизонт».

Я крутнув віраж над площею, ледве звертаючи увагу на пищання панелі з приладами та людину, яка теліпалася, вчепившись за відчинені дверцята. Спікірувавши низенько над людьми та розігнавши цим публіку, я мимохіть вишкірився, коли побачив спроби Рейнолдса, оратора Церкви Ктиря, пригнутися. Набравши висоту над фонтаном, я круто розвернувся ліворуч.

Верескливий пасажир досі чіплявся за дверцята, але ті самі відвалилися, тому різниці не було ніякої. Перш ніж жертва із дверима рухнула з восьмиметрової висоти у воду, захлюпавши Рейнолдса і юрбу, я помітив, що то виявилася товстуха. «Емтешка» різко набирала висоту, даючи мені змогу послухати стогін її підйомників із чорного ринку, не згодних із таким рішенням.

До хору застережних сигналів із панелі долучилися сердиті запити диспетчерської служби. Транспорт здригнувся, підкоряючись наказу правоохоронців, але я ще раз торкнувся монідиска своєю мікрокарткою і гойднувся, коли керування апаратом знову повернулося до важеля омніконтролера. Я летів над найстарішою і водночас найбіднішою частиною міста, не піднімаючись високо над дахами та вихляючи поміж шпилів і веж із годинниками, щоби не втрапляти на радари. У нормальний день силовики диспетчерської служби з реактивними ранцями та на персональних екранольотах уже давно спікірували би на мене шуліками та зловили в спеціальну сітку, проте з вигляду бунтівних мас на вулицях та поруч із телепорт-станціями назвати цей день нормальним язик не повертався.

«Горизонт» заходився мене попереджати про те, що летіти йому лишилося кілька секунд, я відчув, як видихся правий ротор — й «емтешка» з нудотним креном завалилася набік. Я щосили крутив омні-контролер і тиснув ногою на дросельний регулятор, щоби посадити цю тарадайку на крихітну стоянку між каналом та великим закіптюженим будинком. Я перебував десь у десяти кілометрах від місця, де Рейнолдс розпалював публіку, тому на землі вже так страшно не було... особливо враховуючи те, що іншого виходу на цю мить не існувало.

Десь щось заіскрило, заскреготів на розриві метал, полетіли друзки від заднього крила, захисного кожуха і передньої панелі: апарат фактично розвалювався на очах. Остаточно я сів та зупинився за два метри від стіни, що виходила на канал. Від «віккена» я йшов, намагаючись зберігати хоч якусь подобу спокою.

Вулиці й досі перебували під владою людських мас. Тут іще натовп не вершив своїх справ, а на каналі було тісно від дрібних човників, тому я вирішив сховатися у найближчій громадській споруді. Нею виявився напівмузей-напівбібліотека, що також функціонував як архів; мені заклад сподобався з першого погляду... а ще його запах. Тут спочивали тисячі друкованих книжок, чимало з них направду були старі. А хіба існує в світі запах, приємніший від аромату старих книжок?

Я блукав вестибюлем, розглядаючи назви та гадаючи, знайду я тут роботи Салмуда Бреві чи ні. Аж раптом до мене підійшов маленький зморшкуватий дідок у старомодному вовняному з фібропластом костюмі.

— Пане, — проказав він, — ви так давно вже не вдостоювали мене честі свого товариства!

Я кивнув, певний, що тут я вперше і ніколи не бачив цього чоловіка раніше.

— Три роки, правда? Щонайменше три роки! Як же летить час! — він промовляв майже пошепки, приглушеним тоном людини, котра більшість свого життя збула поміж книжок, але я не міг заперечити — у його голосі лунали нотки захвату. — Ви ж, напевно, одразу волієте пройти до колекції? — відступив він у сторону, пропускаючи мене вперед.

— Так, — ледве кивнув я. — Тільки після вас.

Маленький дідок (я майже був певен, що це архіваріус), здається, зрадів, коли йому запропонували йти першим. Він безцільно торохтів про нові придбання, свіжі хвалебні відгуки, відвідини науковців із Мережі, а ми все йшли проз одну простору кімнату з книжками за іншою: всі великі, багатостелажні сховища — всуціль сокровенний, облямований брунатним коридор із книжок, де наші кроки відлунювалися від далеких стін, складених їхніми томами. Під час нашої прогулянки ми більше нікого не зустріли.

Ми перейшли кахляним місточком із кованими перилами, що пролягав над книжковим басейном, у якому голубі захисні поля берегли від атмосферної зуби сувої, пергаменти, крихкі мапи, ілюміновані рукописи та стародавні комікси. Архіваріус відімкнув низенькі двері, грубші від більшості герметичних шлюзів, і ми опинилися в крихітній кімнатчині без вікон, де товсті гобелени частково прикривали алькови зі стародавніми книгами. На перському килимі з часів до Гіджри стояв самотній шкіряний фотель, а в скляній вакуумній шафці зберігалося кілька фрагментів пергаменту.

— Пане, і скоро виходить ваша книжка? — поцікавився дідок.

— Що? — відвернувся я від шафки. — Е-е... Ні...

Архіваріус торкнувся підборіддя своїм маленьким кулачком.

— Ви вже пробачте мені, пане, за такі слова, але в такому разі це страшенна втрата. Навіть за ті декілька розмов, що ми з вами вели протягом цих років, стало зрозуміло, що ви один із найкращих... якщо не найкращий експерт по Кітсу в усій Мережі, — він зітхнув і відійшов. — Перепрошую за ці слова, пане.

— Усе гаразд, — я не зводив із нього погляду, несподівано збагнувши, з ким він мене переплутав і хто сюди навідувався.

— Хочете побути на самоті?

— Якщо вам не складно.

Архіваріус ледь вклонився і вийшов із кімнати, потягнувши за собою грубі двері так, що лишилася тільки крихітна шпаринка між ними та стіною. Єдиним джерелом світла тут були три лампи, вправно змонтовані на стелі. Ідеально для читання, але не настільки яскраво, аби перебування тут здавалося чимось іншим од відвідин якого-небудь християнського собору. Зі звуків я чув тільки все слабші даленіючі кроки бібліотекаря. Я підійшов до шафи і поклав руки на її краї, намагаючись не забруднити пальцями скла.

Перший повернений кібрид Кітса, «Джонні», вочевидь, часто сюди приходив упродовж останніх років свого життя в Мережі. Тепер я згадав, як про книгозбірню на Ренесанс-Векторі якось згадувала у своїх розповідях Брон Ламія. Вона тут вистежила свого клієнта і коханця під час ранньої стадії розслідування його «смерті». Вже згодом, коли його насправді вбили, якщо не брати до уваги персони, записаної в петлі Шрена, вона тут і сама побувала. Решті вона розповіла про дві поезії, які перший кібрид щоразу перечитував під час візитів сюди, намагаючись осягнути сенс свого існування... і смерті.

Ті два оригінальні рукописи зберігалися у цій шафці. Перша — досить-таки нудотно-солодкий, як на мене, вірш про кохання, що починався з рядків «День проминув, а з ним[60] — і всі його розкоші...». Друга поезія — на голову сильніша, хоч і не позбавлена романтичної похмурості цієї аж надто романтичної та похмурої доби: