Я підійшов до генделика з найменшою чергою, замовив смажені коржики із медом, смачну брешіанську каву й піту із салатом, заплатив жінці одним доторком універсальної картки та рушив сходами вгору на балкон покинутого будинку, де й попоїв. Смакувало пречудесно. Я сьорбав каву і вже збирався докупити коржиків, коли помітив, що вирування мас на площі внизу вже не було таким бездумним. Люди згуртувалися навколо кількох чоловіків біля бортиків центрального водограю. Підсилені технікою слова дрейфували над головами юрби:

— ...Янгол Відплати бродить вивільнений поміж нами, пророцтва збуваються, Тисячоліття прийшло... як і віщувала Церква Останньої Спокути, котрій завжди була відома невідворотність покутування... надто пізно для всіх цих напівмір... надто пізно для чвар та усобиці... кінець людства наступає, Велике Горе на порозі[59], надходить Тисячоліття нашого Володаря.

Я зрозумів, що чоловіки в червоному — священики Церкви Ктиря, як і те, що натовп їм відповідав: спершу поодинокими схвальними викриками, випадковими «Так! Так!» чи «Амінь!», а потім і співом в унісон, здійманням кулаків над головами і лютим екстатичним воланням. М’яко кажучи, все це виглядало безглуздо. Всемережжю в цьому столітті не бракувало релігійних обертонів дохристиянського Риму на Старій Землі: політика толерантності, міріади віровчень, більшість із яких (подібно до дзен-гностицизму) заплутані та звернені самі в себе, напрочуд далекі від такий речей, як прозелітизм. А назагал панувала атмосфера ненав’язливого цинізму та байдужості до релігійних виявів.

От тільки не зараз і не на цій площі.

Я міркував про те, наскільки вільними від влади юрби були останні століття: аби зібрати навколо себе натовп, потрібно вести публічні зібрання, але в наш час публічні зібрання відбувалися шляхом спілкування окремо взятих людей у Речі Спільній або на інших каналах інфосфери; масу людей важко підігріти до потрібного градуса, якщо ці самі люди розділені кілометрами та світловими роками, а спільні в них тільки засоби комунікації та канали «світло+».

Із замріяного стану мене раптово вивела тиша, яка постала серед ревища цього тлуму, а також поворот тисяч облич у мій бік.

— ...і ось один із них! — скрикнув аскет, змахнувши червоною хламидиною і вказавши рукою на мене. — Він входить до закритого кола Гегемонії... один із грішників-махінаторів, що наближали День Спокути, як могли... це саме він і подібні до нього хочуть, що аби за їхні гріхи із Ктирем розплачувалися ви, поки вони переховуватимуться на таємних планетах, які керівництво Гегемонії приберегло для себе на чорний день!

Я опустив стаканчик із кавою, проковтом доїв останній шматочок смаженого коржика і вилупив очі. Той чоловік плів нісенітниці. Але звідки він знав, що я прибув із ЦТК? Чи що я маю доступ до Ґледстон? Прикриваючи очі долонею від пекучих поглядів та ігноруючи здійняті у мою сторону кулаки, я ще раз придивився до обличчя над червоними одежами...

Боже мій, та це ж Спенсер Рейнолдс, артист-акціоніст, якого я востаннє бачив, коли той намагався перетягнути на себе ковдру застільних розмов на званій вечері у ресторані «Крони». Рейнолдс зістриг кучері, які так плекав, і начисто виголив голову, залишивши лише косичку прибічника Церкви Ктиря, яку вони носять на потилиці. Його засмагле обличчя все ще було вродливим, навіть попри корчі вдаваної люті та вираз істинного релігійного фанатика.

— Хапайте його! — волав проповідник Церкви Ктиря Рейнолдс, і надалі показуючи на мене рукою. — Хапайте його, і нехай розплата за нищення наших осель, за смерті наших рідних, за кінець світу впаде на його голову!

Я навіть було озирнувся, щиро впевнений в тому, що цей позер говорить про когось іншого.

Але ж ні! Чимала частина публіки вже перетворилася на натовп, і хвиля слухачів, котрі найближче стояли до демагога, ринула в мою сторону, бризкаючи слиною та струшуючи кулаками. Вони тиснули на людей, що розташувалися по периметру, і ті разом мусили посунутись до мене, аби їх не затоптали.

Юрба перетворилася на розбурхану, крикливу, галасливу масу бунтівників; у ту мить її сумарний коефіцієнт інтелекту впав нижче IQ її найскромнішого окремо взятого учасника. Маси керуються пристрастями, не мозком.

Лишатися на місці досить довго, аби розтлумачити їм це, мені не хотілося. Натовп розділився і рушив нагору обома маршами сходів, що вели до мене. Розвернувшись, я побачив дощаті двері. Вони були замкнені.

Я копав її носаками, поки з третьої спроби на мене не полетіли тріски, а всередину потрапив, на мить випереджаючи загребущі руки. Я дременув на наступний поверх темними сходами по залу, що тхнув купою запліснявілих літ. Позаду горластий натовп трощив двері.

Хоча сам будинок здавався покинутим, в одній із квартир на третьому поверсі хтось замешкував. Вхідні двері виявилися незамкненими. І я їх відчинив, щойно почув кроки одним маршем нижче.

— Прошу, допоможіть!.. — почав був я і враз затнувся. У темній кімнаті перебувало троє жінок, можливо, представниці трьох поколінь однієї сім’ї, оскільки дещо скидалися одна на одну. Всі троє були вбрані в засмальцьоване шмаття і сиділи в зогнилих кріслах, простягнувши білі руки та обхопивши блідими пальцями невидимі сфери. У білому волоссі найстаршої жінки я роздивився тонкий металевий дротик, що вів до чорної деки на вкритому пилом столі. Ідентичні кабельки огортали черепи її доньки й онуки.

Дротоголовці. На перший погляд, інфосферна анорексія термінальної стадії. Хтось мав би регулярно приходити і годувати їх внутрішньовенно та змінювати їм зашкарублий одяг, але страх війни, певно, розігнав усіх доглядачів.

На сходах луною відбилися кроки. Я зачинив двері і пробіг іще два прольоти. Замкнуті кімнати, покинуті квартири і калюжі води, що набігла з-під розкритої дранки. Порожні ін’єктори флешбеку, розкидані наче розпиті пляшки з-під слабкоалкоголки. «Це поганий район», — подумалося мені.

На дах я вибіг, випереджаючи натовп на десять кроків. Якщо цей тлум людей, женучись за мною без свого гуру, і розгубив трохи бездумного шалу, то він таку втрату успішно компенсував іще на темних та клаустрофобних сходах. Вони вже навіть могли забути, навіщо переслідують мене, але від цієї думки не полегшало: у їхні руки мені, як і раніше, попадатися не кортіло.

Рвучко зачинивши двері позаду, я пошукав замок або щось інше, чим можна було би їх забарикадувати. Бодай щось. Замка не знайшлося. Нічого великого, що змогло би перекрити їм прохід. Оскаженілий тупіт звучав уже на останньому марші.

Я роззирнувся: на даху були мініатюрні тарілки для під’єднання до інфосфери, якими він поріс, немовбито вивернутими іржавими поганками, шворка із розвішаним пранням, що його, здавалося, тут забули кілька років тому, зітлілі трупики десятка голубів й антикварний «Віккен-Горизонт».

Я кинувся до «емтешки», перш ніж натовп устиг добігти до дверей. Транспорт такий — хоч у музей. Бруд і голубиний послід повністю заліпили вітрове скло. Хтось познімав його рідні ротори і поставив замість них якісь дешеві агрегати з чорного ринку, що нізащо не пройшли би жодного техогляду. Плексигласовий купол потік і зчорнів у задній частині, ніби хтось його брав за мішень під час управляння в лазерній стрільбі.

Але тієї миті мене більше цікавило інше питання. «Емтешка» заводилася не доторком долоні, а звичайним ключем під давно поламаний замок. Я впав у курне крісло і спробував замкнути дверцята, але вони перехнябилися і лишились прочиненими. Я не замислювався про свої невеликі шанси завести апарат або ще менші — знайти спільну мову з юрбою, коли та волочитиме мене вниз за собою... і це якщо вони просто не скинуть мене з даху. Я чув, як унизу на площі навісніє натовп та ревуть голоси.

Першими на дах вискочили дебелий чолов’яга у технарській спецівці кольору хакі, худорлявець у щонаймоднішому за мірками ЦТК матово-чорному костюмі, опасиста жінка, котра вимахувала чимось схожим на довгий гайковий ключ, і курдупель у зеленому строї учасника Самооборони на Ренесанс-В.