Десь після другої я засинаю, а коли сплю, то бачу сни. Точніше, сон, який раніш мене не мучив. Мені сниться, що я повільно здіймаюся над базовою площиною, крізь інфосферу, влітаю й пролітаю мегасферу, аж поки не потрапляю в невідоме мені місце, про яке я ніколи не снив... де нескінченні простори, де немає поспіху, де кольори не піддаються опису, де нема горизонтів, нема стель, підлог чи тверді, яку можна було би назвати землею під ногами. Я думаю про це місце як про метасферу, бо відразу відчуваю, що цей рівень гармонізованої реальності охоплює будь-яку можливу варіативність чи мінливість відчуттів, що їх я переживав на Землі, будь-який двійковий аналіз чи інтелектуальне вдоволення. І, перетікаючи із ТехноКорду проз інфосферу, я відчував, що все це покриває відчуття... чого... чого ж? Розширення? Свободи?.. Потенціалу. Можливо, саме на це слово я полюю.

У метасфері я сам. Наді мною течуть кольори, піді мною, крізь мене... інколи розчиняючись на туманні пастелі, інколи згортаючись у віхті фантазії, а вряди-годи, досить рідко, перетворюючись на твердіші об’єкти, форми... чіткі форми, що можуть виглядати людиноподібними, а можуть і не виглядати. Я роздивляюся їх, немов дитина, яка споглядає весняного дня в Озерному краю[109] хмари і бачить у них слонів, і нільських крокодилів, і канонерські човни, що пливуть із заходу на схід.

З часом я починаю чути звуки: дзюркотіння фонтана Берніні зовні на П’яцці, що зводить мене з глузду; туркотіння та вовтузіння голубів на карнизах вище мого вікна; легкий стогін Лі Ганта вві сні. Та понад і нижче цих звуків мені чутно щось набагато вкрадливіше, не настільки реальне, проте неспівмірно, безмежно загрозливіше.

Щось велике прилетіло[110]. Я напружую очі, намагаючись за пастельною сутінню роздивитися це щось; це щось ворушиться майже за межами зору. Я знаю, що йому відомо моє ім’я. Я знаю, що воно тримає моє життя на долоні однієї руки, а смерть затисло в кулаку іншої.

У цьому просторі поза простором немає сховків. Я не можу втекти. Пісня сирени про біль і далі лине хвилями з покинутого мною світу — щоденний біль кожної людини в усьому світі, біль стражденних від злигоднів війни, яка тільки-но почалася, особливий, концентрований біль жертв Ктиря на терновому дереві і найгірше — біль, який я відчуваю за і від пілігримів та інших, чиї життя та думки я зараз поділяю.

Варто було би радо кинутися назустріч цій усе ближчій тіні фатуму, якби знаття, що вона зможе дарувати мені визволення від цієї пісні болю.

— Северне! Северне!

На якусь мить мені видається, що то я гукаю, як раніше в цих самих кімнатах кликав до себе Джозефа Северна — в ті ночі, коли понад мої сили було терпіти біль і гарячку. І він завжди був поруч: забарний і добродушний незграба з лагідною усмішкою, яку мені часто кортіло стерти з його обличчя дрібного капостю або зауваженням. Важко зберігати славну вдачу, коли вмираєш; життя в мене було досить щиросерде... то навіщо ж мені і далі грати цю роль під час власних страждань, коли я викашлював у заплямовані носовички пошматовані клапті своїх легенів?

— Северне!

Голос не мій. Гант трусить мене за плечі, гукаючи на ім’я «Северн». Я збагнув, що це до мене. Я скидаю його руки і падаю назад на подушки.

— Що сталося? Що вже негаразд?

— Ти стогнав, — відповідає помічник Ґледстон. — Кричав.

— Нічний кошмар. Не більше.

— Зазвичай, твої сни — трохи більше, ніж сни, — недовірливо каже Гант. Він озирається по вузькій кімнаті, освітленій зараз тією єдиною лампою, яку приніс він сам. — Яке це жахливе місце, Северне!

— Коштувало мені двадцять вісім шилінгів на місяць, — усміхаюсь я. — Сім скудо[111]. Більшого грабунку й удень із каганцем не відшукаєш.

Гант хмуриться. У близькому світлі його зморшки здаються глибшими, ніж насправді.

— Послухай, Северне, я знаю, що ти кібрид. Ґледстон мені пояснила, що ти — повернена особистість поета на ім’я Кітс. Очевидно, все це зараз... — він безпорадно обводить рукою кімнату, тіні, високий прямокутник вікон та високе ліжко, — все це пов’язано із ним. Та яким чином? У яку гру тут забавляється Корд?

— Не певен, — по правді відказую я.

— Але ж місце тобі відоме?

— Так, звісно, — емоційно кажу йому.

— Тоді розказуй, — благає Гант, і саме його стриманість аж по цю мить, завдяки якій він мене нічого не розпитував, і щирість благання спонукають мене до розповіді.

І я розказую йому про поета Джона Кітса, про його народження 1795 року, коротке та часто нещасливе життя, про його смерть від «сухот» у Римі 1821 року, далеко від друзів та єдиного свого кохання. Я розповідаю про своє інсценізоване «зцілення» в цій кімнаті, про своє рішення назватися Джозефом Северном (ім’ям митця і товариша, котрий лишався з Кітсом до самої смерті того) і нарешті — про своє коротке перебування в Мережі, де я слухав та спостерігав, приречений бачити у снах життя пілігримів на Гіперіоні та інших.

— У снах? — перепитує Гант. — Хочеш сказати, що навіть зараз ти спроможний бачити сни про те, що відбувається в Мережі?

— Так, — я переповідаю сни із Ґледстон, про руйнування Небесної Брами та Божегаю. Про плутані картинки з Гіперіона.

Гант ходить сюди-туди по вузенькій кімнаті, і його тінь тягнеться високо по грубих стінах.

— А ти можеш із ними зв’язатися?

— Тими, про кого мені сняться сни? Із Ґледстон? — поміркувавши секунду, відповідаю: — Ні.

— Ти певен?

Я намагаюся пояснити.

— Мене ж навіть нема в тих снах, Ганте. У мене нема... голосу, я там не присутній... У жодний спосіб контакт із тими, про кого я сню, неможливий.

— Але ж інколи тобі сняться їхні думки?

І тут я розумію, що він має рацію. Це дуже близько до істини.

— Я відчуваю їхні емоції...

— Отже, ти можеш лишити якийсь слід у їхній свідомості... їхній пам’яті? Дати їм знати про наше місцезнаходження?

— Ні.

Гант рухнув на стілець в ногах мого ліжка. Раптом він сильно постарішав.

— Послухай, Лі, — озиваюся я до нього, — навіть якби я міг зв’язатися із Ґледстон або іншими (чого я зробити не можу), чим би вони зарадили? Я вже тобі казав, що ми на репродукції Старої Землі в Маґеллановій Хмарі[112]. Навіть на гокінґових швидкостях під час квантового стрибка сюди летіти кілька століть.

— Можна було би їх усіх попередити, — понурим від утоми голосом править далі Гант.

— Попередити про що? Навколо Ґледстон збуваються її найстрашніші кошмари. То гадаєш, вона досі довіряє ТехноКорду? Ось чому останній викрав нас так зухвало. Події зараз розгортаються настільки швидко, що ні Ґледстон, ні будь-кому іншому в Гегемонії взяти їх під контроль уже не вдасться.

Гант тре очі та під носом складає разом пальці рук. Його погляд складно назвати дружнім:

— Ти справді повернена особистість поета?

Я нічого не відповідаю.

— Почитай вірші. Заримуй що-небудь.

Я мотаю головою. Вже пізно, ми обоє зморені та налякані, і в мене досі калатає серце після нічного жахіття, що насправді гірше від звичайного кошмару. Я не дозволю Гангові сердити себе.

— Ну, давай, — не здається він. — Доведи мені, що ти нова і краща версія Біллі Кітса.

— Джона Кітса, — тихо виправляю я.

— Байдуже. Давай, Северне. Чи Джоне. Чи як ти хочеш, щоби я тебе називав. Почитай вірші.

— Гаразд, — дивлюся я на нього у відповідь. — Слухай-но: