— Ну, не знаю, — промовив Гант. — Я би не сказав, що це витвір поета, чия слава розтягнеться на тисячоліття.

Я знизав плечима.

— Тобі сьогодні снилася Ґледстон? Через що ти так стогнав? Що там у них сталося?

— Ні, не снилася. Цього разу був... справжній кошмар. Коли-не-коли я їх досі бачу.

Гант підводиться і піднімає лампу, ладнаючись іти до себе з єдиним джерелом світла. Я чую водограй на П’яцці та голубів на підвіконні.

— Завтра, — каже він, — ми спробуємо з усім цим розібратися і подумаємо, як нам вернутися додому. Якщо вийшло квантувати нас сюди, то мусить існувати спосіб і квантувати назад.

— Так, — відповідаю я, хоч і знаю, що це неправда.

— Добраніч, — прощається Гант. — І давай цього разу без кошмарів, гаразд?

— Без, — погоджуюся я попри те, що це ще більша неправда.

Монета відтягнула пораненого Кассада подалі від Ктиря і, здавалося, втримувала його на відстані простягнутою рукою, поки іншою намацувала блакитний тор на поясі свого костюма та крутила ним позаду себе.

У повітрі з’явився двометровий золотий овал зі сліпучого вогню.

— Відпусти, — бурмотів Кассад. — Дай нам закінчити.

Пазурі Ктиря наробили велетенських дірок у костюмі полковника, і тепер їх заливала кров. Його права ступня теліпалася, наче відітнута від ноги; ставати на неї він не міг, і тільки те, що під час своєї боротьби із Ктирем істота його фактично крутила в повітрі — така собі шалена пародія на танець, — дозволяло чоловікові зберігати до цього вертикальну позицію.

— Відпусти, — повторив Федман Кассад.

— Закрий рота, — озвалася Монета, і вже тихіше додала: — Закрий рота, кохання моє, — вона відволокла його в золотий овал, і вони вивалилися на яскраве світло.

Навіть крізь біль та виснаження Кассада приголомшив пейзаж. Вони опинилися не на Гіперіоні — в цьому він був певен. Широка рівнина тягнулася до настільки далекого обрію, що в його достовірності закрадалися логічні та житейські сумніви. Куца оранжева трава (якщо це взагалі можна назвати травою) вкривала низовину та присадкуваті пагорби, немовби щетина на спині неозорої гусені, а те, що нагадувало дерева, зростало якимись скульптурами з армованого вуглецю, галузячись на ешерівське віття й стовбури абсолютно неймовірного барокового вигляду та розпускаючи рясне, овальної форми листя синього й фіолетового кольорів, що жваво мерехтіло та зверталося до неба живого світла.

Не денного світла. Навіть коли Монета тягнула його в портал (не звичайний телепорт, бо Кассад був переконаний, що вони тільки-но здолали не тільки простір, а й час), що одразу закрився за їхніми спинами, у напрямку гайка цих неймовірних дерев, то чоловік устиг поглянути на небо і ледь не прозрів від чуда. День стояв яскравий, ніби на Гіперіоні, світліший, ніж у лузійському торгцентрі о дванадцятій нуль-нуль, світліший, ніж на плато Тарсіс під середолітнім сонцем Марса, спекотної рідної планети Кассада. От тільки це було не сонячне світло. Небо переповнювали зорі, сузір’я та зоряні скупчення — галактика настільки захаращена світилами, що між ними практично не лишалося прогалин темряви. Усе одно що потрапити в планетарій із десятьма проекторами, подумав полковник. Усе одно що потрапити в центр галактики.

Центр галактики.

Компанія із десятьох чоловіків та жінок у костюмах вийшли із тіні ешерівських дерев й оточили Монету з Кассадом. Один із чоловіків — гігант навіть за мірками марсіанина — подивився на нього, підвів погляд на Монету, і хоча полковник не почув жодного звука, не відчув нічого по своїх лазерних та радіопередавачах у костюмі, однаково зрозумів, що ці двоє спілкуються.

— Ляж, — промовила до нього Монета і вклала Кассада на оксамитову оранжеву траву. Він борсався, намагаючись підвестись, сісти, заговорити, але жінка разом із велетнем торкнулися його грудей руками, і він відкинувся назад так, що тепер його поле зору охоплювало тільки фіолетову листву, яка повільно крутилася в промінні небесних зірок.

Чоловік знову його торкнувся, і костюм Кассада вимкнувся. Він спробував присісти, прикрити свою голизну перед невеликою юрбою, що зібралася навколо, але тверда рука Монети втримала його на місці. Крізь біль і дезорієнтацію він ледве відчував маніпуляції того чоловіка з його порізаними руками і грудьми. Велетень водив убраною в срібло долонею по нозі аж геть униз, до порваного ахілла. Де б гігант його не торкався, полковник відчував прохолоду, і потім його свідомість кудись полинула, ніби повітряна кулька, що високо злетіла над буро-рудою рівниною та плавними перекотами пагорбів, аж до суцільного купола зірок, де чекала якась величезна постать — темна, ніби грозова хмара, що зависла над крайнебом, і масивна, немов гора.

— Кассаде, — прошепотіла Монета, і полковник вернувся назад. — Кассаде, — ще раз гукнула вона, притулившись губами до його щоки, і його костюм знову ввімкнувся та злився з її власним.

Полковник Кассад сів поруч із нею. Потрусив головою, збагнув, що він досі в живосрібному енергетичному костюмі, та зіпнувся на ноги. Біль зник. У десятку місць, де гоїлися його рани, де йому підлатали страхітливі порізи, він відчував зашпори. Він притулив до себе руку, провів нею по шкірі, зігнув коліно, торкнувся п’яти, але ніде не знайшов шрамів.

Кассад розвернувся до гіганта.

— Дякую, — промовив він, не знаючи, чи його чути.

Велетень кивнув та повернувся до своїх.

— Він... можна сказати, лікар, — пояснила Монета. — Такий собі цілитель.

Полковник її практично не чув, бо тим часом роздивлявся інших людей. Те, що вони були людьми, він знав десь глибоко в душі, але його приголомшувала їхня порода. Їхні костюми не були всуціль сріблястими, як у них із Монетою, а мінилися різними кольорами, м’якими й органічними, немов у диких тварин. Тільки ледве помітний гул енергій та розмиті риси облич видавали те, що вони також були вбрані в подібний одяг. Їхня анатомія була настільки ж розмаїтою, як і їхня масть. У цілителя був торс Ктиря за розмірами та масивна постава, він мав важкий лоб, і бура енергія каскадом лилася по ньому, наче грива... жінка поряд із ним була напрочуд маленька, але, безсумнівно, жіночої статі, бо вирізнялася бездоганними пропорціями, мускулистими ногами, невеликими персами та двометровими ельфійськими крильцями, що підіймалися на її спині. Крильця точно не декоративні, адже варто було леготу поворушити оранжеву лугову траву, як жінка зробила короткий розбіг, розкинула руки і граційно злетіла в повітря.

За кількома високими худими жінками в голубих костюмах і з довгими перетинчастими пальцями стояв гурт маленьких чоловіків із захисними щитками на обличчях та в панцирах, що робило їх схожими на закутих у броню десантників Гегемонії перед боєм у вакуумі, от тільки Кассад відчував, що захист цих чоловіків — їхній складник. Над головами в теплових потоках ширяли крилаті чоловіки, і між ними мерехтіли жовті промені лазера, відбиваючи якийсь складний код. І випромінювали ці промені, здавалося, їхні очі — по одному посеред грудної клітки.

Кассад іще раз потрусив головою.

— Треба йти, — проказала Монета. — Ктиреві сюди не проникнути. Цим воїнам і без того є з чим змагатися, крім як конкретно цього прояву Князя болю.

— Де ми? — спитав Кассад.

Золотою ферулою з пояса Монета відкрила в повітрі фіолетовий овал:

— У далекому майбутньому людини. Одному з наших майбуттів. У тому, де створено і відправлено в минуле Гробниці часу.

Кассад знову озирнувся. Раптом щось величезне поворушилося, заступивши собою тисячі зірок, і на якісь дрібні секунди відкинуло за собою тінь. Чоловіки й жінки на мить підняли погляди вгору й одразу повернулися до своїх справ: збирали невеличкі плоди з дерев, збивалися в гурти, щоби роздивитися яскраві енергетичні мапи, що з’являлися перед ними, варто було комусь із них клацнути пальцем, і відлітали зі швидкістю стріли до горизонту. Одна присадкувата кругла особина невизначеної статі закопалася в м’який ґрунт. Усе, що лишилося від неї видним, було невеличке підняття земляного покриву, і тепер цей горбик описував концентричні кола навколо товариства.