— Але ж де саме це? — знову спитав Кассад. — Що це взагалі таке? — незбагненно, але раптом він був ладен розридатися, ніби завернув за найближчий ріг і опинився вдома, у таборі для евакуйованих Проекту Тарсіс, до нього з порога махає рукою давно померла мама, а його забуті друзі та брати-сестри чекають, поїси він зіграє з ними у скутбол.
— Гайда, — квапиться Монета, і цього разу зрозуміло, що справа не терпить згаяння. Вона тягне Кассада до яскравого овалу. Він подивився на інших, на купол зірок, а потім зробив крок, і ця панорама зникла.
Вони вийшли в темряві, тож у найменші частки секунди фільтри його костюма компенсували різницю для очей. Обоє стоять тепер в основі Кришталевого моноліту в долині Гробниць часу на Гіперіоні. Ніч. Угорі вирують хмари, навісніє буря. Довкілля освітлюють лише Гробниці, що мріють пульсуючим сяйвом. І Кассада піднуджує від того, що він утратив чисте, добре освітлене місце, де вони щойно були. Аж раптом він зосереджується на тому, що бачить.
У півкілометрі далі по долині — Сол Вайнтрауб і Брон Ламія. Вони лежать під Нефритовою гробницею, і Сол накрив собою жінку. Вітер шпурляє в них густі жмені піску, і тому вони не бачать, як до них по стежині повз Обеліск наближається Ктир, ніби ще одна тінь.
Федман Кассад виходить із-під захисту темно-мармурового фасаду Моноліту та обминає кришталеві друзки, що всіюють доріжку. Він усвідомлює, що Монета не відпускає його і тримає за руку.
— Якщо ти битимешся знов, — тихо й наполегливо шепоче вона йому на вухо, — то Ктир тебе вб’є.
— Вони мої друзі, — тільки й відповідає Кассад. Його армійське спорядження та розбитий панцир лежать там, де його давніше покинула Монета. Він обшукав Моноліт і знайшов свою штурмову гвинтівку та ладівницю з гранатами, перевірив справність зброї, заряд, познімав усе із запобіжників, вийшов із Моноліту та швидким кроком рушив до Ктиря.
Я прокидаюся під плюскоту води, і на якусь мить мені здається, що я куняв під Лодорським водоспадом[114], куди часом забродили у своїх походах із Брауном. Але темрява, варто було мені розплющити очі, лякає не менше, ніж уві сні. У води хворобливий, дзюркотливий звук, не схожий на шум порогів, котрих якось у своїй поезії прославить Сауті. Мені страшенно зле. І це не те хворе горло, що від нього я зліг після повернення з походу, під час якого ми з Брауном перед сніданком так нерозсудливо видряпалися на Скіддо[115], а смертельна лячна недуга, од якої болить усе тіло і трясе пропасниця, а в грудях та животі клекотить мокротиння та пекучий вогонь.
Я підводжуся і навпомацки рухаюся до вікна. Тьмяне світло лине з-під дверей до кімнати Лі Ганта, тож я розумію, що, засинаючи, він не гасив лампи. Мені не зашкодило б аналогічне рішення, але зараз світити свою лампу вже запізно, тому я навмання просуваюся до світлішого прямокутника, вписаного в глибший морок приміщення.
Повітря свіже і сповнене запахів дощу. Я розумію, що мене розбудив грім та спалахи блискавок над римськими дахами. У місті темно. Перехилившись із відчиненого вікна, можу побачити мокрі від дощу сходи над П’яццею та вежі Тринітадеї-Монті, силует яких чорніє на фоні громовиць. Зі сходів униз злітає прохолодний вітер, і я вертаюся до ліжка по ковдру, перш ніж підтягти стілець до вікна та сидіти, виглядати й міркувати.
Пам’ятаю брата Тома в ці його останні тижні та дні, його тіло й обличчя, спотворене жахливими спробами дихати. Пам’ятаю маму[116] та її блідість, її обличчя, що практично блистіло в напівмороці затемненої кімнати. Нам із сестрою дозволяли брати її за липку руку, цілувати її гарячі губи, а потім відходити. Пам’ятаю, одного разу я крадькома витер губи, виходячи з кімнати й озираючись обабіч, аби переконатися, що ні сестра, ні інші не бачили цього гріховного вчинку.
Коли доктор Кларк та італійський хірург десь через тридцять годин після смерті Кітса провели розтин, то виявили те, що Северн описав як «...найгірший із можливих різновидів сухот — легені повністю зруйновані, їхніх клітин, по суті, немає». Ні доктор Кларк, ні італійський хірург не могли зрозуміти, як ці останні два місяці чи й більше Кітс узагалі міг жити.
Про все це я розмірковую, сидячи в темній кімнаті і дивлячись на темну П’яццу, дослухаючись до клекотіння в грудях та горлянці, до пекучого вогню всередині і ще гіршого болю від криків у думках: криків Мартіна Силена на дереві, де він страждає за те, що писав поезію, завершити яку мені забракло сил та сміливості; криків Федмана Кассада, котрий готується загинути в клешнях Ктиря; криків Консула, якого примушують до повторної зради; криків із тисяч горлянок храмовників, котрі голосять про смерть свого світу та брата Гета Мастіна; криків Брон Ламії, яка думає про свого мертвого коханого, мого двійника; крики Поля Дюре, котрий лежить і бореться з опіками, із шоком спогадів, не здатний забути про хрестоформи, що зачаїлися в нього на грудях; криків Сола Вайнтрауба, котрий гамселить кулаком по землі Гіперіона, гукаючи свою дитину, та про немовлячі крики Рахілі в усіх наших вухах.
— Прокляття, — тихенько лаюся я і б’ю кулаком по каменю та цементу віконної рами. — Прокляття.
Трохи згодом із першим натяком на досвітки я відсовуюся від підвіконня, знаходжу постіль і лягаю, аби склепити повіки ще раз.
Генерал-губернатор Тео Лейн прокинувся під звуки музики. Він кліпнув та озирнувся, впізнав ніби зі сну цистерну з поживними речовинами, що стояла поруч, і хірургічний відсік. Тео зрозумів, що він, вдягнений у м’яку чорну піжаму, спав на оглядовій койці цього самого відсіку. Шви минулої півдоби почали єднати краї тих клаптиків, із яких зараз складалися його спогади: як його дістали з цистерни і причепили сенсори, як над ним схилявся Консул і ще один чоловік, як його про щось розпитували — і Тео відповідав геть наче притомний, а потім знову провалився у сни, в яких бачив охоплений вогнем Гіперіон та його міста. Ні, не сни.
Тео спершу сів, а потім підвівся на ватних ногах із койки, знайшов на сусідній поличці свій чистий та охайно складений одяг, хутко вдягся під ті самі звуки музики, які то гучнішали, то затихали, але незмінно тривали та вабили своєю акустичною якістю, що підказувала: він слухає не запис.
Тео піднявся кількома сходинками на палубу для відпочинку і зупинився приголомшений, коли второпав, що корабель стоїть відкритий, його балкон витягнутий, а захисне поле, найпевніше, вимкнене. Сила тяжіння під ногами мінімальна. Її досить, щоби тримати Тео на палубі, але не більше того — відсотків двадцять від гіперіонівської й одна шоста стандартної.
Корабель був відкритий. Сліпуче сонячне світло лилося у відчинені двері на балкон, де Консул сидів за антикварним інструментом, що він його звав роялем. Тео впізнав археолога, Арундеса, котрий із чаркою у руці обіперся на одвірок. Консул виконував щось дуже старе і дуже складне; його руки ніби розмило над клавішами. Тео підійшов ближче, почав був щось шепотіти до Арундеса і тієї ж миті змовк, вражений видовищем.
За балконом, у тридцяти метрах під ним, неозора зелена галявина на яскравому осонні тягнулася до неймовірно близького обрію. На її моріжку сиділи та лежали в розслаблених позах люди — вочевидь, слухачі експромтного виступу Консула. Але ж які то були люди!
Тео бачив високих худорлявців, схожих на естетів з Епсілона Еридану, блідих і голомозих у своїх серпанкових блакитних шатах, але поруч і позаду — вражаюче буйство людських типів, що сиділи та слухали: більше, ніж відомо в усій Мережі. Люди, вкриті хутром і лускою; люди, схожі на бджіл тілами та очима, фасетковими рецепторами та вусиками; люди, крихкі й тонкі, ніби дротяні скульптури, з великими чорними крилами, які простягалися від кощавих плечей та обгортали їх, немовби плащі; люди, вочевидь, призначені для планет із велетенською силою тяжіння: куці, кремезні, мускулисті, немов буйволи, у порівнянні з якими лузійці виглядали би тендітними; люди з куцими тілами й довгими руками, вкритими оранжевим хутром, і тільки чутливі обличчя відрізняли їх від голографій давно вимерлих орангутанів зі Старої Землі; й інші люди, хтось більше схожий на лемурів, аніж на людей, хтось — на орлів, на левів, ведмедів, антропоїдів, але не людей. Та хай там як, а Тео з першого погляду зрозумів, що перед ним людські істоти, байдуже, наскільки разюче відмінними вони здавалися. Їхні уважні погляди, розслаблені постави, сотні інших притаманних людині характеристик, навіть у матері з крилами метелика, що тримала на руках дитину з крилами метелика — все це свідчило про спільний людський первень, заперечувати якого Тео не міг.
