Меліо Арундес розвернувся і повеселився з виразу обличчя Тео.
— Вигнанці, — прошепотів він.
Очманілий, Тео тільки й міг що хитати головою та слухати музику. Вигнанці — варвари, а не ці прекрасні та вряди-годи ефемерні створіння. Бранці з-поміж Вигнанців на Брешії, не згадуючи вже про трупи їхніх солдатів-піхотинців, усі були однаковими: високі? так... худі? так... але цілковито приналежні стандарту Мережі, аніж цьому запаморочливому параду розмаїття.
Тео ще раз помотав головою, саме тоді, коли твір, виконуваний Консулом, перейшов у фазу крещендо та скінчився на переконливій ноті. Сотні істот на полі внизу зааплодували — пронизливий і тихий звук у розрідженому повітрі. Тео бачив, як вони запаюються, потягаються та розходяться в різні напрямки... хтось хутко крокує до бентежно близького обрію, інші розгортають восьмиметрові крила та летять геть. Решта підібралися поближче до корабля Консула.
Дипломат підвівся, побачив Тео й усміхнувся. Він поплескав молодшого чоловіка по плечу.
— Саме вчасно. Зараз почнуться перемовини.
Тео Лейн кліпнув очима. На балконі, приземлившись, складали величні крила троє Вигнанців, кудлатих, хоч і з хутром різного кольору та візерунком, органічним і переконливим, ніби в дикої тварини.
— Прекрасно, як і завжди, — промовив найближчий до Консула Вигнанець із левиним обличчям: широкий ніс, золоті очі в обрамленні бурої з рудизною шерсті. — Останньою була «Фантазія» Моцарта у ре мінорі? Фон Кехель триста дев’яносто сім[117]? Правда ж?
— Вгадали, — погодився Консул. — Громадянине Ванц, дозвольте представити вам пан-Тео Лейна, генерал-губернатора планети Протекторату Гегемонії Гіперіона.
Лев звернув свій прискіпливий погляд на Тео.
— Це велика честь, — проказав він і простягнув кудлату лапу.
Тео її потиснув:
— Дуже радий знайомству, пане.
Тео думав, чи він часом не продовжує спати в реанімаційній цистерні і не снить про все це. Сонячне світло на обличчі та твердий потиск руки свідчили про протилежне.
Громадянин Ванц знову повернувся до Консула.
— Від імені Агрегації я дякую вам за концерт. Ми вже багато років не мали змоги слухати ваші виступи, мій друже, — він роззирнувся. — Можемо провести переговори тут або в одній із наших адміністративних структур. Як вам зручніше.
Консул недовго вагався.
— Нас троє, громадянине Ванц. А вас багато. Ми підемо з вами.
Лев’яча голова кивнула і зиркнула вгору:
— Для переправи ми вишлемо за вами човен.
Він із двома іншими рушили до перил, вискочили за балкон і розправили складні крила, пролетівши кілька метрів униз і потім далі, до обрію.
— Господи Боже мій, — прошепотів Тео. Він схопив Консула за передпліччя: — Де ж ми?
— У Рою, — відповів дипломат, закриваючи кришку «стейнвея». Він пішов углиб палуби, зачекав, поки не вернеться Арундес, і втягнув за ними всіма балкон.
— І про що будуть переговори?
Консул потер очі. Складалося враження, що він спав дуже мало, якщо взагалі спав, за останні десять-дванадцять годин, поки Тео проходив курс цілющої терапії.
— Усе залежить від наступного повідомлення Директриси Ґледстон, — відказав Консул і показав рухом голови на проекційну нішу, затуманену колонками цифр передачі. Інформаційний пучок саме розшифровувався за допомогою системи шифроблокнотів корабля.
Міна Ґледстон зайшла у лазарет Будинку уряду і в супроводі лікарів, котрі вже чекали на неї, рушила до постреанімаційної палати, де лежав отець Поль Дюре.
— Як він почувається? — запитала вона в першого лікаря, особистого терапевта Виконавчої директриси.
— Теплові опіки другого ступеня вкривають майже тридцять відсотків тіла, — відповіла доктор Ірма Андронєва. — Обгоріли брови й трохи волосся... але, чесно кажучи, волосяного покриву в нього взагалі небагато... на лівій стороні обличчя та боку третинні радіаційні опіки. Ми вже завершили епідермальну регенерацію та провели ін’єкції РНК-матриці. Больові відчуття зараз відсутні, і він перебуває в свідомості. Є проблема з хрестоформними паразитами на його грудях, але загрози для пацієнта на даний момент вони не становлять.
— Третинні радіаційні опіки, — повторила Ґледстон, зупинившись за пару кроків від палати, де її ще не міг почути Дюре. — Плазмові бомби?
— Так, — відповів інший лікар, якого Директриса не впізнала. — Ми певні, що цей чоловік телепортувався з Божегаю в останні миті існування каналу.
— Гаразд, — Ґледстон зупинилася перед антигравітаційним матрацом із Дюре. — Будь ласка, мені треба поспілкуватися із цим добродієм віч-на-віч.
Лікарі перезирнулися, махнули автомедсестрі, щоби вона заховалася в шафку, і зачинили за собою прохід у палату.
— Отче Дюре? — покликала його Ґледстон, упізнавши священика з голографій та описів Северна, коли той навідував прочан. Обличчя Дюре пашіло і рябіло. Воно блищало від регенераційного гелю та знеболювального спрею. Але й зараз його зовнішність вбирала очі.
— Директрисо, — прошепотів він у відповідь і спробував присісти.
Ґледстон лагідно поклала йому руку на плече.
— Відпочивайте. Ви можете мені розповісти, що сталося?
Дюре кивнув. В очах старого єзуїта бриніли сльози.
— Істинний Голос Світового дерева не вірив, що напад відбудеться по-справжньому, — прошепотів він хрипким голосом. — Сек Гардін вважав, що тамплієрів із Вигнанцями зв’язує якийсь пакт... якась угода. Але ті все одно атакували. Тактичні ланцети, плазмові заряди, ядерні бомби, здається...
— Так, — промовила Ґледстон, — ми все бачили з Оперативного центру. Отче Дюре, мені потрібно знати геть усе. Починаючи з моменту, коли ви ввійшли до Печерної гробниці на Гіперіоні.
Поль Дюре прикипів поглядом до обличчя Ґледстон:
— Ви й про це в курсі?
— Так. І про більшість подій аж до тієї миті. Але мені потрібно більше інформації. Набагато більше.
— Лабіринт... — Дюре заплющив очі.
— Що?
— Лабіринт, — повторив він уже дужчим голосом. Священик прокашлявся і розповів їй про свою подорож тунелями трупів, переміщення на корабель Збройних сил і зустріч із Северном на Пацемі.
— І ви певні того, що Северн збирався саме сюди? У Будинок уряду? — уточнила Ґледстон.
— Так. Він із вашим помічником... Гантом. Обоє мали намір квантуватися до вас.
Ґледстон кивнула й обережно торкнулася необпеченої ділянки на плечі єзуїта.
— Отче, тут усе відбувається дуже швидко. Северна немає, нема і Ганта. Мені потрібний хтось, у кого можна було би спитати поради про Гіперіон. Ви залишитеся зі мною?
— Мені треба повернутися назад, — спантеличено відказав Дюре. — Назад на Гіперіон, пан-Виконавча директрисо. Мене чекає Сол, чекають інші.
— Розумію, — заспокійливо промовила жінка. — Тільки-но ми зможемо забезпечити канал переходу на Гіперіон, я посприяю вашому поверненню. Але зараз Мережа наразилася на брутальний напад. Гинуть або невдовзі загинуть цілі мільйони. Отче, мені потрібна ваша допомога. Я можу на неї розраховувати хоча би на цей час?
— Так, пан-Виконавча директрисо, — зітхнув Поль Дюре. — От тільки я не маю найменшої гадки, чим...
У двері тихо постукали, і ввійшла Седептра Акасі. Директрисі вона передала плівочку із повідомленням. Ґледстон усміхнулася.
— Ну от, я ж казала, отче, що тут усе відбувається швидко. Прийшла новина. Згідно із повідомленням, на Пацемі Колегія кардиналів провела засідання в Сікстинській капелі... — Ґледстон повела бровою: — Це та сама Сікстинська капела?
— Так. Церква розібрала її на камінчики, на фрески і перевезла на Пацем після Великої Помилки.
Ґледстон повернулася до плівочки:
— ...провела засідання в Сікстинській капелі й обрала нового понтифіка.
— Так швидко? — прошепотів Дюре. Він знову заплющив очі. — Мабуть, відчували всю нагальність справи. Від фронту наступної хвилі вторгнення Вигнанців до Пацема скільки там?.. Усього десять днів? Але така їхня оперативність безпрецедентна...
