Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Меліо Арундес розвернувся і повеселився з виразу обличчя Тео.

— Вигнанці, — прошепотів він.

Очманілий, Тео тільки й міг що хитати головою та слухати музику. Вигнанці — варвари, а не ці прекрасні та вряди-годи ефемерні створіння. Бранці з-поміж Вигнанців на Брешії, не згадуючи вже про трупи їхніх солдатів-піхотинців, усі були однаковими: високі? так... худі? так... але цілковито приналежні стандарту Мережі, аніж цьому запаморочливому параду розмаїття.

Тео ще раз помотав головою, саме тоді, коли твір, виконуваний Консулом, перейшов у фазу крещендо та скінчився на переконливій ноті. Сотні істот на полі внизу зааплодували — пронизливий і тихий звук у розрідженому повітрі. Тео бачив, як вони запаюються, потягаються та розходяться в різні напрямки... хтось хутко крокує до бентежно близького обрію, інші розгортають восьмиметрові крила та летять геть. Решта підібралися поближче до корабля Консула.

Дипломат підвівся, побачив Тео й усміхнувся. Він поплескав молодшого чоловіка по плечу.

— Саме вчасно. Зараз почнуться перемовини.

Тео Лейн кліпнув очима. На балконі, приземлившись, складали величні крила троє Вигнанців, кудлатих, хоч і з хутром різного кольору та візерунком, органічним і переконливим, ніби в дикої тварини.

— Прекрасно, як і завжди, — промовив найближчий до Консула Вигнанець із левиним обличчям: широкий ніс, золоті очі в обрамленні бурої з рудизною шерсті. — Останньою була «Фантазія» Моцарта у ре мінорі? Фон Кехель триста дев’яносто сім[117]? Правда ж?

— Вгадали, — погодився Консул. — Громадянине Ванц, дозвольте представити вам пан-Тео Лейна, генерал-губернатора планети Протекторату Гегемонії Гіперіона.

Лев звернув свій прискіпливий погляд на Тео.

— Це велика честь, — проказав він і простягнув кудлату лапу.

Тео її потиснув:

— Дуже радий знайомству, пане.

Тео думав, чи він часом не продовжує спати в реанімаційній цистерні і не снить про все це. Сонячне світло на обличчі та твердий потиск руки свідчили про протилежне.

Громадянин Ванц знову повернувся до Консула.

— Від імені Агрегації я дякую вам за концерт. Ми вже багато років не мали змоги слухати ваші виступи, мій друже, — він роззирнувся. — Можемо провести переговори тут або в одній із наших адміністративних структур. Як вам зручніше.

Консул недовго вагався.

— Нас троє, громадянине Ванц. А вас багато. Ми підемо з вами.

Лев’яча голова кивнула і зиркнула вгору:

— Для переправи ми вишлемо за вами човен.

Він із двома іншими рушили до перил, вискочили за балкон і розправили складні крила, пролетівши кілька метрів униз і потім далі, до обрію.

— Господи Боже мій, — прошепотів Тео. Він схопив Консула за передпліччя: — Де ж ми?

— У Рою, — відповів дипломат, закриваючи кришку «стейнвея». Він пішов углиб палуби, зачекав, поки не вернеться Арундес, і втягнув за ними всіма балкон.

— І про що будуть переговори?

Консул потер очі. Складалося враження, що він спав дуже мало, якщо взагалі спав, за останні десять-дванадцять годин, поки Тео проходив курс цілющої терапії.

— Усе залежить від наступного повідомлення Директриси Ґледстон, — відказав Консул і показав рухом голови на проекційну нішу, затуманену колонками цифр передачі. Інформаційний пучок саме розшифровувався за допомогою системи шифроблокнотів корабля.

Міна Ґледстон зайшла у лазарет Будинку уряду і в супроводі лікарів, котрі вже чекали на неї, рушила до постреанімаційної палати, де лежав отець Поль Дюре.

— Як він почувається? — запитала вона в першого лікаря, особистого терапевта Виконавчої директриси.

— Теплові опіки другого ступеня вкривають майже тридцять відсотків тіла, — відповіла доктор Ірма Андронєва. — Обгоріли брови й трохи волосся... але, чесно кажучи, волосяного покриву в нього взагалі небагато... на лівій стороні обличчя та боку третинні радіаційні опіки. Ми вже завершили епідермальну регенерацію та провели ін’єкції РНК-матриці. Больові відчуття зараз відсутні, і він перебуває в свідомості. Є проблема з хрестоформними паразитами на його грудях, але загрози для пацієнта на даний момент вони не становлять.

— Третинні радіаційні опіки, — повторила Ґледстон, зупинившись за пару кроків від палати, де її ще не міг почути Дюре. — Плазмові бомби?

— Так, — відповів інший лікар, якого Директриса не впізнала. — Ми певні, що цей чоловік телепортувався з Божегаю в останні миті існування каналу.

— Гаразд, — Ґледстон зупинилася перед антигравітаційним матрацом із Дюре. — Будь ласка, мені треба поспілкуватися із цим добродієм віч-на-віч.

Лікарі перезирнулися, махнули автомедсестрі, щоби вона заховалася в шафку, і зачинили за собою прохід у палату.

— Отче Дюре? — покликала його Ґледстон, упізнавши священика з голографій та описів Северна, коли той навідував прочан. Обличчя Дюре пашіло і рябіло. Воно блищало від регенераційного гелю та знеболювального спрею. Але й зараз його зовнішність вбирала очі.

— Директрисо, — прошепотів він у відповідь і спробував присісти.

Ґледстон лагідно поклала йому руку на плече.

— Відпочивайте. Ви можете мені розповісти, що сталося?

Дюре кивнув. В очах старого єзуїта бриніли сльози.

— Істинний Голос Світового дерева не вірив, що напад відбудеться по-справжньому, — прошепотів він хрипким голосом. — Сек Гардін вважав, що тамплієрів із Вигнанцями зв’язує якийсь пакт... якась угода. Але ті все одно атакували. Тактичні ланцети, плазмові заряди, ядерні бомби, здається...

— Так, — промовила Ґледстон, — ми все бачили з Оперативного центру. Отче Дюре, мені потрібно знати геть усе. Починаючи з моменту, коли ви ввійшли до Печерної гробниці на Гіперіоні.

Поль Дюре прикипів поглядом до обличчя Ґледстон:

— Ви й про це в курсі?

— Так. І про більшість подій аж до тієї миті. Але мені потрібно більше інформації. Набагато більше.

— Лабіринт... — Дюре заплющив очі.

— Що?

— Лабіринт, — повторив він уже дужчим голосом. Священик прокашлявся і розповів їй про свою подорож тунелями трупів, переміщення на корабель Збройних сил і зустріч із Северном на Пацемі.

— І ви певні того, що Северн збирався саме сюди? У Будинок уряду? — уточнила Ґледстон.

— Так. Він із вашим помічником... Гантом. Обоє мали намір квантуватися до вас.

Ґледстон кивнула й обережно торкнулася необпеченої ділянки на плечі єзуїта.

— Отче, тут усе відбувається дуже швидко. Северна немає, нема і Ганта. Мені потрібний хтось, у кого можна було би спитати поради про Гіперіон. Ви залишитеся зі мною?

— Мені треба повернутися назад, — спантеличено відказав Дюре. — Назад на Гіперіон, пан-Виконавча директрисо. Мене чекає Сол, чекають інші.

— Розумію, — заспокійливо промовила жінка. — Тільки-но ми зможемо забезпечити канал переходу на Гіперіон, я посприяю вашому поверненню. Але зараз Мережа наразилася на брутальний напад. Гинуть або невдовзі загинуть цілі мільйони. Отче, мені потрібна ваша допомога. Я можу на неї розраховувати хоча би на цей час?

— Так, пан-Виконавча директрисо, — зітхнув Поль Дюре. — От тільки я не маю найменшої гадки, чим...

У двері тихо постукали, і ввійшла Седептра Акасі. Директрисі вона передала плівочку із повідомленням. Ґледстон усміхнулася.

— Ну от, я ж казала, отче, що тут усе відбувається швидко. Прийшла новина. Згідно із повідомленням, на Пацемі Колегія кардиналів провела засідання в Сікстинській капелі... — Ґледстон повела бровою: — Це та сама Сікстинська капела?

— Так. Церква розібрала її на камінчики, на фрески і перевезла на Пацем після Великої Помилки.

Ґледстон повернулася до плівочки:

— ...провела засідання в Сікстинській капелі й обрала нового понтифіка.

— Так швидко? — прошепотів Дюре. Він знову заплющив очі. — Мабуть, відчували всю нагальність справи. Від фронту наступної хвилі вторгнення Вигнанців до Пацема скільки там?.. Усього десять днів? Але така їхня оперативність безпрецедентна...

вернуться

117

мова про один із найвідоміших творів віденської класики, клавірну Фантазію № 3 (Fantasie d-Moll KV 397 (385g)) видатного австрійського композитора та віртуоза Вольфґанґа Амадея Моцарта (1756-1791), написану у 1782 р., але так фактично і не завершену до самої смерті автора. (Десять останніх тактів, найпевніше, дописані німецьким музикантом Авґустом Ебергардом Мюллером (1767-1817) у 1804/06 р.)

Людвіґ Алоїс Фердінанд фон Кехель (Köchel, 14.01.1800, м. Штайн-ан-дер-Донау (нині Кремс-ан-дер-Донау), Ерцгерцогство Австрійське, Австрійський імперський округ, Священна Римська імперія — 03.06.1877, м. Відень [Австро-Угорщина]) — австрійський музикознавець, укладач каталогу творів Моцарта (Köchelverzeichnis), вперше опублікованого в 1862 р.

108
{"b":"847764","o":1}