Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Вона зараз жива? — напружена Ґледстон подалася вперед.

— Не знаю. Її тіло зникло. Я прокинувся ще до того, як зміг побачити, де її персона ввійшла у мегасферу.

Директриса кивнула.

— Що з полковником?

— Кассада забрала кудись із собою Монета — жінка, котра, здається, мешкає в Гробницях, поки вони подорожують часом. Коли я його бачив востаннє, він голіруч атакував Ктиря. Точніше, тисячі Ктирів.

— Вижив?

— Не знаю, — розвів я руками. — То ж тільки сни. Уривки. Клаптики сприйняття.

— Поет?

— Силена вхопив Ктир. Настромив на своє тернове дерево. Але я ще раз бачив його пізніше, вві сні про Кассада. Силен досі живий. Не розумію як.

— Отже, тернове дерево реальне? Не тільки пропаганда Церкви Ктиря?

— Реальніше нікуди.

— А Консул їх покинув? Намагався повернутися до столиці?

— У нього бабусин килимок-літун. Він добре себе проявив, аж поки не дістався шлюзів Карли, про які я згадував... упав у річку, — наступне питання я випередив: — Чи вижив після падіння, не знаю.

— Священик? Отець Гойт?

— Хрестоформа відродила його в подобі отця Дюре.

— Це справжній отець Дюре чи його бездумний дублікат?

— Це Дюре, — промовив я. — Проте... ушкоджений. Апатичний.

— Він досі в долині?

— Ні. Зник в одній із Печерних гробниць. Я не знаю, що з ним сталося.

Ґледстон зиркнула на комлоґ. Я спробував уявити спантеличення та хаос, які зараз вирували в усіх інших частинах цієї будівлі... цієї планети... Мережі. Очевидно, що тут Директриса збувала свої п’ятнадцять хвилин перед промовою у Сенаті. Можливо, це остання нагода для неї усамітнитися на наступні кілька тижнів. А може, й назавжди.

— Капітан Мастін?

— Мертвий. Похований у долині.

Вона перевела подих.

— А Вайнтрауб і його немовля?

Я похитав головою.

— Я бачив розрізнені сни... анахронічні. Мені здається, це вже сталося, але маю сумнів, — я підвів погляд. Ґледстон терпляче чекала. — Немовляті було тільки кілька секунд від народження, коли прийшов Ктир. Сол віддав дитинку, й істота забрала її до Сфінкса. Гробниці тоді дуже яскраво світилися. З’явилися... інші... Ктирі.

— Отже, Гробниці відкрилися?

— Так.

Ґледстон тицьнула в комлоґ.

— Лі, перекажи черговому по зв’язку сконтактувати із Тео Лейном та необхідними військовими на Гіперіоні. Звільніть корабель із карантину. І ще одне, Лі, не забудь уточнити, що через пару хвилин я надішлю генерал-губернатору приватне повідомлення, — прилад цвірінькнув, і вона повернулася до мене: — Щось іще з ваших снів?

— Образи. Слова. Я не розумію, що відбувається. Тому згадав лише про основні моменти.

Ґледстон ледве всміхнулася.

— Ви розумієте, що бачите значно більше від того, що переживає інша персона Кітса?

Я нічого не відповів, приголомшений її словами. З прочанами, а точніше, імплантованою персоною з петлі Шрена в голові Брон, я підтримував контакт завдяки якійсь лінії зв’язку через Корд. А ще їхню спільну тамтешню, хоч і примітивну, інфосферу. Але тепер персону вивільнено. Інфосфера зруйнована, і її більше не існує. Навіть передавач класу «світло+» не здатен одержувати повідомлень, якщо відсутня апаратура на протилежному кінці лінії.

Усмішка Ґледстон зникла.

— Можете пояснити?

— Ні, — я підвів очі. — Може, це все тільки сни? Справжні сни?

Жінка підвелася.

— Ми напевно це дізнаємося, коли або якщо знайдемо Консула. Або коли його корабель прибуде в долину. У мене дві хвилини перед появою в Сенаті. Щось іще?

— Питання, — зголосився я. — Хто я? Навіщо я тут?

І знову легкий усміх.

— Ми всі ставимо собі ті самі запитання, пан-Севе... пан-Кітсе.

— Я говорю з усією серйозністю. У мене таке враження, що ви знаєте це краще від мене.

— Корд відправив вас до мене як відповідального за комунікацію із прочанами. А ще спостерігача. Врешті-решт, ви поет і митець.

Я гучно встав. Ми поволі пройшли до приватного телепорту, який мав доправити її на один поверх із Сенатом.

— Який сенс у спостереженні з настанням кінця світу?

Вона передала мені мікрокарту для комлоґу. Я вставив її та поглянув на монідиск; то був універсальний чип-перепустка. З ним я пройду в будь-який портал — громадський, приватний чи військовий.

Це квиток на кінець світу.

— А якщо мене вб’ють?

— Тоді ми ніколи не дізнаємося відповідей на ваші запитання, — проказала Директриса Ґледстон і, побіжно торкнувшись мого зап’ястка, розвернулася та зробила крок у телепорт.

Кілька хвилин я простояв на самоті в її апартаментах, насолоджуючись світлом, тишею та мистецтвом. Тут на одній зі стін і справді висів ван Ґоґ, що вартував більше, ніж могла заплатити пересічна планета. Це була картина з інтер’єром спальні митця в Арлі[53]. Божевілля винайшли не сьогодні.

Незабаром я вийшов, довіривши комлоґу провести мене лабіринтами Будинку уряду, поки я не дістався центральної станції квантування та не пірнув в одні з її воріт назустріч кінцю світу.

Мережею пролягали дві основні телепорт-магістралі з публічним доступом — Анфілада й річка Тетіс. Я стрибнув Анфіладою на її півкілометровий відрізок, що пролягав Панною Ціндао-Сішуан, між Новою Землею та коротким примор’ям Невермор-Дарма. Панна Ціндао-Сішуан належала до планет першої хвилі вторгнення, що перебували за тридцять чотири години від навали Вигнанців. Нова Земля була з другої хвилі, перелік мішеней якої ще й досі до кінця не було оприлюднено, тож вона мала фору — трошки більше стандартного тижня. Невермор-Дарма був розміщений у глибині Мережі, за кілька років льоту від нападників.

Ознак паніки я не помітив. Люди давали волю емоціям в інфосфері та Речі Спільній, а не на вулиці. Йдучи вузькими провулками Ціндао, я чув голос Ґледстон із тисячі репродукторів та персональних комлоґів — дивним напівтоном він супроводжував крики вуличних гендлярів та шелестіння покришок на вологих тротуарах, поки електрорикші дзижчали десь угорі, на транспортних рівнях.

— ...як колись, вісім сторіч тому, інший лідер заявив своєму народові напередодні ворожого нападу: «Мені нічого вам запропонувати, крім важкої праці, крові, поту й сліз»[54]. Ви мене спитаєте, а в чому полягає наша політика? І я вам відповім: вести війну. У космосі, на землі і воді. Вести війну з усіх сил, що їх нам тільки може дати відчуття справедливості й права. Ось у чім полягає наша політика...

У перехідній зоні між Ціндао та Невермор-Дарма стояли армійці, але потоку пішоходів вони, здається, не перешкоджали. Цікаво, коли військові реквізують пішохідну зону Анфілади під потреби транспортних засобів, то у якому напрямку відбуватиметься цей рух: вперед на фронт чи у протилежний бік?

Один крок — і я на Невермор-Дарма. Тут на вулицях сухо, якщо не зважати на випадкові бризки океану в тридцяти метрах під кам’яним валом Анфілади. Небо у своїх звичних загрозливих тонах вохри та сіризни — зловісні сутінки опівдні. Невеличкі крамниці-кам’яниці сяють вогнями і товарами. Я не міг не помітити, що на вулицях не так людно, як зазвичай. Усі згуртувалися по магазинчиках або ж сидять на кам’яних стінах і лавах, опустивши голови, із неуважним поглядом — слухають.

— ...ви спитаєте, в чім наша мета? Я можу відповісти одним словом. Перемога. Перемога за будь-яку ціну. Перемога, незважаючи на жах. Перемога, хай яким довгим і тяжким може виявитися шлях до неї. Адже без перемоги нам не вижити...

Черги біля головної телепорт-станції Едґартауна були короткі. Я набрав код Моря Безкрайого і зайшов у портал.

Безхмарне небо мало свій звичний зелений колір, а океан під плавучим містом — густо-зелений. До самого обрію тягнулися ламінарієві ферми. Тут, так далеко від Анфілади, люду було ще менше. Дерев’яні променади стояли майже порожні. Деякі крамниці навіть були зачинені. Біля пристані для кіп-човнів тирлувався невеликий гурт чоловіків, які слухали старожитній передавач «світло+». У насиченому морському повітрі голос Ґледстон бринів позбавленим емоцій металом.

вернуться

53

мова про якесь із трьох постімпресіоністичних олійних полотен нідерландського маляра Вінсента ван Ґоґа (1853-1890), відомих під спільною назвою «Спальня [в Арлі]» (La Chambre à coucher, 1888/89), на яких зображений інтер’єр спальні митця в т. зв. Жовтому будинку — готелі у південному м. Арль (Буше-дю-Рон, Франція), де він зупинявся 01.05.1888 р.

вернуться

54

і далі в розділі — чи не найвідоміші фрагменти кількох дебютних промов Вінстона Черчилля перед Палатою громад Великої Британії 13.05.1940 р. та 18.06.1940 р. у перші дні після його обрання на посаду.

68
{"b":"847764","o":1}