Ктир завмер і без найменшого тертя розвернув голову та зблиснув червоними очима. Кассад наготовив штурмову гвинтівку і полетів зі схилу із карколомною швидкістю.
Ктир перемістився.
Його рух у часі полковникові здався мляво розмитою плямою. Солдат навіть помітив, що поки він стежив за Ктирем, у долині припинився всякий рух, пісок нерухомо завис у повітрі і світло із сяючих Гробниць якось стужавіло та набуло бурштинового відтінку. Костюм Кассада мінився разом із Ктирем, невідступно повторюючи його пересування в часі.
Тепер уже пильна, істота смикнула головою і розкрила пальці рук, немов гострі викидні леза ножів, вітально клацаючи ними.
Полковник загальмував метрів за десять від створіння та запустив штурмову гвинтівку, на повній потужності плавлячи пісок під Ктирем зарядами широкого діапазону.
Той розпікся, і його панцир та сталеві скульптурні ноги відбивали пекельний огонь зусібіч. А потім три метри почвари стали тонути, коли закипів бархан під її ступнями, перетворюючись на баюру лавового скла. Кассад тріумфально закричав і підступив ближче, полощучи широким променем Ктиря та землю, геть як ніби колись давно у дитинстві поливав зі шланга своїх друзів у кишлах Тарсісу.
Ктир тонув. Його руки хлюпали по піску й скелях, підшукуючи точку опори. Летіли іскри. Він перемістився. І час крутнувся назад, як у фільмі на перемотці, але Кассад переміщався разом із ним, розуміючи, що йому допомагає Монета, костюм якої корився його волі, але крізь час вела його саме вона. І знову він поливав істоту концентрованим жаром, гарячішим від поверхні сонця, плавлячи пісок та дивлячись на те, як поруч полум’ям вибухають скелі.
У цьому казані полум’я та мінерального розплаву Ктир закинув назад голову, роззявив провалля своєї пащі і загорлав.
Почувши цей звук, приголомшений Кассад майже покинув вести вогонь. Рик Ктиря був схожий на ревіння дракона впереміш із шумом термоядерного вихлипу ракети на старті. Від того вереску полковник і собі заскреготів зубами під вібрацію гірських схилів та куряву, яка була зависла в повітрі, а тепер сипалася на землю. Чоловік перемкнув на режим високошвидкісного твердотільного вогню і вистрілив десятьма тисячами мікроголок в обличчя створіння.
Ктир перемістився. І судячи із запаморочливого відчуття в голові та ниттю в кістках — на роки. Тепер вони опинилися не в долині, а на борту буєра, що з гуркотінням котився по Трав’яному морю. Час поновив свій біг, і Ктир стрибнув уперед. З його металевих лап, якими він ухопився за штурмову гвинтівку, крапало розплавлене скло. Полковник не віддав зброї, і вони перехильцем закружляли в незграбному танці. Ктир вимахував додатковою парою рук і брикався сталевими шипами на ногах, а Кассад стрибав та ухилявся, відчайдушно тримаючись за свою гвинтівку.
Вони були в якійсь малесенькій каюті. Монета тінню сиділа в закуті, а інша постать, висока, закаптурена, рухалася в ультрасповільненому темпі, намагаючись уникати раптово розмитих рук та лез у тісному приміщенні. Крізь свої фільтри в костюмі Кассад бачив синьо-фіолетове сяйво енергетичного поля навколо ємності з ерґом. Воно пульсувало і то посилювалося, то спадало, відступаючи перед органічними антиентропійними полями Ктиря.
Почвара батує і січе костюм Кассада до шкіри та м’язів. Кров юшить по стінах. Полковник пропхнув дуло гвинтівки в пащу істоти і вистрілив. Хмара з двох тисяч високошвидкісних голок відкинула голову Ктиря, ніби на пружині, і вчавила його тулуб у дальню стінку. Та навіть падаючи, монстр угородив шипи своєї ноги полковникові в стегно, і фонтан крові захлюпав вікна та стіни каюти в буєрі.
Ктир перемістився.
Зціпивши зуби, відчуваючи, як костюм автоматично накладає тиснучі пов’язки та шви, Кассад зиркнув на Монету, кивнув їй раз і рушив за істотою крізь простір та час.
Сол Вайнтрауб і Брон Ламія озирнулися, коли жахливий циклон жару та світла крутнувся за ними й ущух. Сол прикрив молоду жінку своїм тілом, поки навколо падало розплавлене скло, а тоді шипіло та сичало в холодному піску. Шум угамувався, піщана буря засипала баюру, що кипіла на місці, де відбувся бій, а вітер огорнув Соловим плащем їх обох.
— Що це було? — видихнула Брон.
Сол похитав головою і під завивання вітру допоміг їй зіпнутися на ноги.
— Гробниці відкриваються! — прокричав Сол. — Певно, якийсь вибух.
Жінка поточилася, але втрималася на ногах і взяла старого за руку.
— Рахіль? — вона спробувала перекричати бурю.
Сол стиснув кулаки. Його борода вже злиплася від піску.
— Ктир... її забрав... не можу пройти у Сфінкс. Чекаю!
Брон кивнула і примружилася, поглянувши на Сфінкса, чий осяйний контур тільки й був видний у несамовитому вирі куряви.
— З тобою все гаразд? — спитав Сол.
— Що?
— З тобою... все... гаразд?
Жінка неуважно помахала головою і торкнулася до неї руками. Нейрошунт зник. І не тільки осоружний придаток від Ктиря, а й сам шунт, який хірургічним методом їй установив Джонні, коли вони давним-давно переховувалися з ним у Вулику «Утиль». Без шунта, без петлі Шрена більше не існувало способу зв’язатися з Джонні. Брон згадала, як Уммон знищив його персону, розтрощивши та всотавши її з легкістю, з якою Ламія могла би забити комашину.
— Усе нормально, — відповіла вона, але похитнулася і дала себе підтримати Солу.
Він їй щось кричав. Брон намагалася зосередитись, сконцентруватися на тут і зараз, після мегасфери реальність видавалася вузькою та обмеженою.
— ..луг не поговориш, — кричав Сол, — ...назад до Сфінкса.
Брон похитала головою. Вона показала рукою на бескиди в північній стороні долини, де в хмарних закрутах піщаної бурі прозирало безмежне дерево Ктиря.
— Поет... Силен... там. Бачила його!
— Ми нічим йому не зарадимо! — прокричав у відповідь Сол, прикриваючи їх обох плащем. Кіноварний пісок шелестів по фібропласту, ніби голки-флешети по броні.
— А раптом, — сказала Брон і відчула тепло в затишку його рук. На якусь мить вона собі уявила, що може скрутитися поруч із ним калачиком не згірше Рахілі та спати, спати. — Я бачила... комунікації... коли верталася із мегасфери! — перекрикувала вона вітер. — Якимось чином тернове дерево пов’язане із Ктиревим палацом! Якщо пробитися туди, то можна спробувати пошукати спосіб урятувати Силена...
— Не можу покинути Сфінкса, Рахіль, — похитав головою Сол.
Брон зрозуміла. Вона погладила старого по щоці, відтак нахилилася ближче, поки його борода не торкнулася її обличчя, і проказала:
— Гробниці відкриваються. Не знаю, коли нам випаде інша така нагода.
В очах Сола бриніли сльози.
— Знаю. Хотів би допомогти. Але я не можу піти від Сфінкса... раптом... а раптом...
— Я розумію, — промовила Брон. — Вертайтеся туди. А я сходжу до Ктиревого палацу, спробую відшукати цей його зв’язок із терновим деревом.
На Сола жаль було дивитися.
— Кажеш, ти була в мегасфері, — гукнув він. — Що бачила? Що дізналася? Твоя персона Кітса... вона?..
— Поговоримо, коли я вернуся, — Брон відійшла на крок, аби краще бачити Вайнтрауба. Його обличчя — суцільна маска болю. Обличчя батька, котрий втратив дитину.
— Ідіть туди, — твердо сказала вона. — Зустрінемося у Сфінксі приблизно за годинку.
Сол погладив бороду.
— Більше нікого немає. Тільки ти і я, Брон. Нам не можна розділятися.
— Ненадовго доведеться, — Брон відійшла ще трохи далі, і тепер вітер полоскав холоші її штанів і куртку. — Побачимося за годину чи ще раніше.
І вона хутко рушила геть, перш ніж її могло здолати бажання ще раз сховатися в теплі його рук. Вітер тут набагато дужчий і дме зі сторони входу в долину так сильно, що сліпить їй очі та усуціль заліплює щоки. Тільки опустивши голову низько-низько, Брон спроможна триматися стежини, принаймні загального напрямку. Її шлях освітлює тільки пульсуюче сяйво Гробниць, а хроноприпливи так і шукають нагоди смикнути жінку в абсолютно фізичному своєму вияві.
