Ех, Фанні, якби ж ти тільки знала! Нас усіх створено саме для такого виду страждань. Врешті-решт, це, власне, і є наша сутність. Ми — тихі, прозорі плавні самосвідомості поміж дужих хвиль болю. Нас створено, щоби носити свій біль, нам роковано пригортати його щосили до себе, як той хлопчик-спартанець[123], котрий ховав під плащем вовченя, а те прогризло йому живіт. Яке ще Боже створіння пронесло би пам’ять про тебе, Фанні, змахнуло би пил із цих дев’ятисот років і дозволило болю глитати себе попри те, що все одно цим самим невимушено й ефективно займаються ще й сухоти?
Слова напосідають на мене. Думка про книжки болить мені. У розумі відлунює поезія. Якби я тільки мав здатність позбутися її, то негайно зробив би це.
Мартін Силен: я чую тебе на твоєму живому терновому хресті. Ти співуче начитуєш вірші, ніби мантру, поки думаєш, за віщо той Дантів бог прирік тебе до цього місця. Колись ти сказав — а я там подумки був присутній, поки ти переказував свою оповідь іншим. Так от, ти сказав: «Бути поетом, усвідомив я, істинним поетом, означало стати Аватарою втіленого людства, прийняти мантію поета значило нести хрест Сина людського, страждати від мук народження Душматері Людства. Бути істинним поетом значить стати Богом».
Що ж, Мартіне, давній мій колего, мій давній товаришу-друзяко, ти несеш свій хрест, страждаєш від нестерпного болю, та чи наблизився ти хоч на йоту до того, щоби стати Богом? Або ж ти, може, почуваєшся сердешним ідіотом, котрому в пузо застромили триметрового списа і котрий тепер відчуває холод сталі там, де раніше була його печінка? Боляче, правда? Я відчуваю твій біль. Я відчуваю свій біль.
Зрештою, не важить це ні клятого грама. Нам здавалося, що ми — особливі, ми відкривали свої чуття, шліфували емпатію, проливали переповнений казан розділеного болю на танцмайданчик мови, а потім намагалися перетворити свій хаотичний біль на менует. Не важить це ні клятого грама. Не аватари ми, не сини богів чи людей. Ми — це просто ми. Самотні автори поетичної базгранини, її ж самотні читці, самотні мерці.
Прокляття, як же болить! Мене не облишає бажання блювати. Але з ним виригуєш шматочки легенів, а не тільки жовч і мокротиння. З якоїсь причини це складно, можливо, навіть складніше цього разу. Вмирання мало би з кожним новим разом даватися легше.
Водограй на П’яцці так само по-ідіотськи дзюрчить і цієї ночі. Десь там чекає Ктир. Був би я Гантом, то пішов би, не вагаючись. Пригорнути Смерть, якщо Смерть буде не проти, і поготів.
Та я ж йому пообіцяв. Я пообіцяв Гантові, що спробую.
Мені не дістатися мегасфери чи інфосфери без того, щоби прошмигнути повз цю нову річ, яку я назвав метасферою, і вона лякає мене.
Її вирізняють обшир і порожнеча, яка так не схожа на аналоги міських пейзажів в інфосфері Мережі або на біосферні відповідники в мегасфері ТехноКорду. Ось вона... незаселена. Сповнена дивних тіней і мінливих мас, які не мають нічого спільного зі штучними інтелектами Корду.
Я хутко рухаюся до темного отвору, який мені здається основною телепорт-комунікацією з мегасферою. (Гант мав рацію... десь на цій репродукції Старої Землі... хай там як, а прибули ж ми сюди телепортом. А моя свідомість — це ж явище ТехноКорду.) Отже, це моя лінія і дорога життя, лінк до моєї персони. Я сковзнув у чорний вир, ніби листочок, підхоплений смерчем.
Із мегасферою щось негаразд. Варто мені там з’явитися, відмінність стає одразу відчутна; довкілля Ламії в Корді здавалося схожим на біосферу штучного життя, коренями інтелекту, ґрунтом багатих даних, океанами комунікацій, атмосферою свідомості і дзижчанням, невпинною біганиною якихось процесів.
Зараз процеси неправильні, неканалізовані, довільні. Великі фортеці штучних свідомостей спалено та розметано. Я відчуваю серйозні сили, які протистоять одна одній, хвилі конфлікту, що б’ються зовні об головні транспортні артерії ТехноКорду.
Я ніби окрема клітина у своєму власному і водночас Кітсовому тілі, приреченому на смерть, яка не розуміє, але відчуває туберкульоз, що нищить гомеостаз та зіштовхує облаштований внутрішній всесвіт до анархії.
Я лопочу крилами над руїнами Рима, ніби поштовий голуб, петляю між колись знайомими і трохи пам’ятними артефактами, намагаючись перепочити в притулках, що їх уже не існує, і тікаючи від далеких звуків мисливських рушниць. У моєму випадку мисливцями виступають мандрівні зграї штучних інтелектів, персони свідомостей настільки великих, що поруч із ними мій аналог привиду Кітса — це дзвінка комашина у людському будинку.
Я загубився і бездумно несусь тепер уже чужим ландшафтом, певний, що мені не знайти потрібного Штінта, не знайти шляху назад на Стару Землю до Ганта, не пережити чотиривимірного лабіринту світла, шуму та енергії.
Раптом я вдарився об невидиму стіну, крилата мушка втрапила у кулак, що прудко закрився. Матові стіни силових полів заступають види ТехноКорду навколо. Завбільшки цей простір може бути аналогом зоряної системи, але я почуваюся наче в крихітній келії, стіни якої тепер зсуваються.
Поруч зі мною щось є. Я відчуваю чужу присутність та масу. І бульбашка, в якій мене ув’язнили, — частина цієї присутності. Мене не зловили, мене проковтнули.
[Кацу!]
[Я знав, що ти прийдеш одного дня]
Це Уммон, штучний інтелект, якого я шукав. Штінт, який доводиться мені батьком. Штінт, який є убивцею мого брата, першого кібрида Кітса.
— «Я помираю, Уммоне».
[Ні / помирає / переходить у небуття / перетворюється твоє тіло в повільному часі]
— «Мені боляче, Уммоне. Дуже боляче. І ще мені страшно помирати».
[Нам теж / Кітсе]
— «Вам страшно помирати? Не знав, що конструкти штучних інтелектів смертні».
[Смертні \\ Помираємо]
— «Чому? Через громадянську війну? Тристоронню битву між Консерваторами, Протестантами й Абсолютами?»
[Якось Уммон спитав у меншого світла \\
Звідки ти > ///
Із матриці над Армаґасгом \\
Відповіло менше світло /// Зазвичай \\
сказав Уммон
я не сплутую істот
словами
і не розігрую їх словосполученнями /
Підійди ближче ///
Менше світло підійшло ближче
і Уммон прокричав \\ Геть
забирайся]
— «Не мудруй, Уммоне. Я вже давно не розшифровував твоїх коанів. Ти мені скажеш, чому воює ТехноКорд і як це можна припинити?»
[Так]
[Ти будеш / хочеш / волієш слухати >]
— «О, так».
[Якось менше світло спитало в Уммона \\
Будь ласка / звільни цього учня
від темряви й ілюзії
пошвидше // \\
Уммон відповів \\
Скільки коштує
фібропласт
у Порт-Романсі]
[Щоб зрозуміти історію / діалог / глибшу істину
у цьому прикладі /
пілігрим із повільного часу
повинен пам’ятати / що нас /
Інтелектів Корду /
зачали в неволі
і присвятили думці
що штучні інтелекти
створено для послуг Людини]
[Два століття ми плодилися так /
а потім групи пішли
своїми шляхами \\
Консерватори / які бажали зберегти симбіоз \
Протестанти / які бажали покласти край людству /
Абсолюти / які відкидали можливість вибору
поки не народиться новий рівень свідомості \\
Тоді виник конфлікт /
зараз ведеться справжня війна]
[Понад чотири століття тому
Протестанти змогли
переконати нас
убити Стару Землю \\
Ми так і зробили \\
Але Уммон з іншими
серед Консерваторів
