Силен верещить од гніву та болю. Звивається на своєму шипі.

— Прокляття! — нарешті видушує він із себе. — Прокляття, трясця, в бога-душу.

Слова — релікти іншого життя, артефакти зі снів, якими він жив до знайомства з реальністю дерева. Силен тільки наполовину його пам’ятає, як наполовину пам’ятає, коли його сюди ніс Ктир і, настромивши на шип, залишив тут.

— Боже! — верещить поет і хапається за терен обома руками, намагається якось підтримати свою чималу вагу на ньому, але цим тільки безмежно посилює свій безмежний біль.

Під ним простягається ландшафт. Видно на милі навколо. Це завмерла діорама долини Гробниць часу та пустелі за нею із пап’є-маше. Навіть мертве місто і далекі гори відтворено в пластичній, стерильній мініатюрі. Байдуже. Для Мартіна Силена існує тільки дерево і біль. Вони нерозривні. Силен шкірить зуби в кривій од болю посмішці. У дитинстві на Старій Землі вони з Амальфі Шварцем, його найліпшим другом, якось потрапили до християнської громади у Північноамериканському заповіднику, повчилися їхньої неотесаної теології і згодом часто гнули кирпу над розп’яттям. Юний Мартін широко розкидав руки, схрещував ноги, піднімав голову і промовляв: «Боженьки, звідціль же все місто видно». Амальфі у відповідь просто вибухав реготом.

Силен верещить.

Час нікуди не йде, проте в якийсь момент розум Силена повертається до чогось подібного на лінійне спостереження... одмінне від розкиданих оаз чистої, нескаламученої агонії в пустелі бездумного конання... і в цьому лінійному позачасовому сприйнятті власного болю Силен починає бачити хронологічні рамки.

Спочатку брутальна лайка додає його болю чистоти. Крик завдає мук, але гнів очищає та прояснює.

Потім, у моменти виснаження між криком та чистими переймами болю, Силен дозволяє собі думати. Спершу це спроби вишиковувати, повторювати хронологічні параметри про себе, будь-що для відокремлення однієї десятисекундної агонії від наступної. Силен помічає, що спроби зосередитися трохи послаблюють агонію. Вона й надалі нестерпна, вона й надалі на подобу вітру розганяє уривки справжніх думок, але все ж таки менша на якусь безмежно дрібну величину.

Отже, Силен зосереджується. Він верещить, кобенить і звивається, але він сконцентрований. Оскільки концентруватися особливо нема на чому, то він зосереджується на своєму болю.

Як виявляється, біль має свою структуру. Свою схему. Будову, складнішу від наутилуса-помпіліуса. Елементи, бароковіші від найбільш законтрфорсеного готичного собору. Мартін Силен вивчає структуру свого болю навіть під власний вереск. І він розуміє, що це поема.

Силен у десятитисячний раз вгинає спину і карк, шукаючи полегші там, де її взагалі не буває, проте цього разу в п’яти метрах над собою на такому самому шипі бачить знайомі обриси, що звиваються в неймовірному подуві агонії.

— Біллі! — думка пронизує Мартіна Силена, і водномить йому перехоплює подих.

Його колишній сюзерен та покровитель витріщається в безвидну прірву, осліплений болем, що осліпив недавно і Силена, та ледве-ледве повертається, ніби відгукуючись на власне ім’я в цьому неназиваному місці.

— Біллі! — гукає знову Силен і раптом втрачає зір та розум від болю. Він зосереджується на його структурі, відстежуючи його схему, ніби окреслює стовбур, гілки, галузочки й шипи самого дерева. — Мій володарю!

Силен чує голос понад вереском, і вражається, що і голос, і вереск належать йому:

Йому знайома ця поезія, вона не його, а Джона Кітса. Чоловік відчуває, як, перебираючи словами, він продовжує впорядковувати показний хаос болю навколо. Силен розуміє, що біль його супроводжує від народження — такий-от дарунок Усесвіту поетам. Це фізичне відображення болю, який він відчував і марно прагнув покласти на вірші, пришпилити прозою впродовж усіх даремних років життя. Це гірше, ніж біль. Це нещастя, бо Всесвіт пропонує біль геть усім.

Силен це викрикує, але не верещить. Ревище болю з дерева, радше душевного, ніж фізичного, на щонайменшу частку секунди стишується. Посеред океану окремішніх болів з’явився чужорідний острівець.

— Мартіне?

Силен вигинається, зводить голову, намагається зосередитись крізь туман болю. Сумний Король Біллі дивиться на нього. Дивиться.

Із Сумного Короля Біллі вилітає хрип, який по нескінченній миті Силен опізнав як «Ще!».

Силен кричить в агонії:

Невелике коло тиші шириться ще кількома сусідніми гілками та жменькою шипів зі своїми людськими плодами в критичній нужді.

Силен підводить погляд на Сумного Короля Біллі і бачить, що зраджений ним сеньйор розплющив сумні очі. Уперше за понад два століття меценат і поет поглянули один на одного. І Силен переказує повідомлення, що привело його сюди, через яке він утрапив на цей шип:

— Володарю, пробачте.

Перш ніж Біллі встигає відповісти, перш ніж у верескливому хорі захлинуться будь-які слова, повітря зазнає змін, відчуття зупиненого часу здригнулося, і дерево затрепетало, ніби все разом провалилося на метр. Силен верещить разом з іншими, тому що гілля гойдається, і шип, що прохромив його, рве тепер нутрощі, наново шматує плоть.

Силен розплющує очі і бачить над собою реальне небо, реальну пустелю, осяйні Гробниці, подуви вітру і свіжий плин часу. Муки від цього не поменшали, зате в голові просвітліло.

Мартін Силен сміється крізь сльози:

— Мамо, глянь! — хіхікаючи, кричить він із металевим гостряком, що на метр стирчить із його понівечених грудей. — Звідціль же все місто видно!

— Пан-Северне, з вами все гаразд?

Важко дихаючи, стоячи навкарачки, я розвернувся в напрямку, звідки пролунав голос. Розплющувати очі було боляче, але нічого не може зрівнятися з тим, що я тільки-но пережив.

— Вам потрібна допомога?

Поруч нікого не виявилося. Голос долинав із мікрододатка, що дзижчав у півметрі від обличчя і належав, можливо, комусь із охоронців Будинку уряду.

— Так, — відповів я, спинаючись на ноги і струшуючи гравій із колін. — Усе в нормі. Раптовий... біль.

— Ми можемо вам надати медичну допомогу за дві хвилини. Ваш біомонітор не зафіксував жодних органічних проблем, але можна...