— Ні-ні, — перебив я. — Усе в нормі. Облиште. І залиште мене самого, будь ласка.
Мікрододаток чкурнув геть, наче знервоване колібрі.
— Так, пане. Просто гукніть, якщо знадобиться допомога. Сад і наземні монітори дадуть вам відповідь.
— Геть.
Я рушив із саду, пройшов через головну залу Будинку уряду, переповнену тепер охороною та КПП, і відправився мальовничими ландшафтами до Оленячого парку.
На пристані стояла тиша, і ріка Тетіс здавалася спокійнішою, ніж будь-коли за моєї пам’яті.
— Що відбувається? — поцікавився я в одного з вартових на пірсі. Той перевірив мій комлоґ, підтвердив ексклюзивний рівень допуску та особистий дозвіл Виконавчої директриси і все одно не квапився відповідати.
— На ЦТК від’єднані портали, — дуже повільно промовив він. — Пустили в обхід.
— В обхід? Тобто ріка більше не проходить через Центр Тау Кита?
— Правильно, — він опустив щиток шолома, коли наблизився невеличкий човен, і знову підняв його, щойно роздивився, що в ньому сиділо двоє зі служби безпеки.
— А я там зможу пройти? — я махнув угору за течією, де у високому порталі висіла непрозора запона сірого кольору.
Вартовий здвигнув плечима.
— Еге ж. Але назад цим шляхом сюди ви вже не потрапите.
— Мене це влаштовує. Можна скористатися цим човником?
Охоронець щось прошепотів у ґудзик мікрофона і кивнув.
— Проходьте.
Я жваво вийшов на борт невеличкого катера, вмостився на задній лаві і, вчепившись у планшир обома руками, перечекав, поки вщухла хитавиця. Потім торкнувся монідиска енергетичної установки і голосно сказав:
— Пуск.
Загуділи електрореактивні двигуни, маленьке суденце самостійно відшвартувалося, спрямувало ніс на середину ріки, а я вказав напрямок угору за течією.
Ніколи раніше мені не доводилося чути, щоби частину ріки Тетіс ізолювали, але завіса в телепорті й справді була мембраною, що забезпечувала односторонній рух. Човен пронісся крізь неї, і я здригнувся, намагаючись позбутися типового пощипування шкіри.
Озирнувшись, я зрозумів, що перебуваю в одному з великих міст на каналах (Ардмені чи Памоло) планети Ренесанс-Вектор. Тетіс тут була головною вулицею, від якої відгалужувалося чимало приток. Зазвичай, єдиний вид транспорту, що його можна на ній зустріти, — це туристичні гондоли по краях плеса, а посеред течії — яхти з усюдиплавами багатіїв над багатіями. Сьогодні тут панував шарварок.
Судна найрізноманітніших розмірів ти видів захарастили центральні канали, човни пливли в обох напрямках. Кораблі-будинки були навантажені домашнім збіжжям, дрібніші плавзасоби побрали на борт стільки всього, що складалося враження, ніби найменша хвилька спроможна їх перекинути. Сотні орнаментованих джонок із Панни Ціндао-Сішуан та річкових барж-апартаментів із Фудзі, вартих по кілька мільйонів марок, змагалися за свій простір на водяній гладіні. Я готовий був побитися об заклад, що деякі з цих житлових суден вперше покинули місця свого постійного швартування. Серед буйства дерева, пласталі та плексигласу всюдиплави бігають немов срібні яйця, оточені захисними полями, налаштованими на абсолютно дзеркальний режим.
Я уточнив в інфосфері. Ренесанс-Вектор — мішень другої хвилі вторгнення, очікуваної за сто сім годин. Мені здалося дивним, що біженці із Фудзі заполонили водні шляхи, оскільки до падіння меча на їхній світ лишалося більше двохсот годин, але потім усвідомив, що якщо не брати до уваги відособлення ЦТК, то ріка й надалі біжить планетами у своїй звичній тяглості. І біженці з Фудзі осідлували ріку, що припливала до них із Ціндао (тридцять три години до Вигнанців), і проз Денебі-Драй (сто сорок сім годин) та Ренесанс-Вектор прямували на поки що безпечні Ощадливість та Мураву. Я похитав головою, відшукав відносно вільний бічний канал, звідки можна було спостерігати за цим божевіллям, гадаючи, коли влада змінить маршрут ріки так, аби з усіх загрожених планет стало можливим дістатися сховків.
«Їм таке під силу?» — міркував я. ТехноКорд сконструював ріку Тетіс у подарунок Гегемонії на її п’ятсотрічний ювілей. Але ж Ґледстон чи хто там іще мусили попрохати їх про допомогу в евакуації? «Цікаво, попрохали ж?» — думав я. Чи схоче Корд помогти? Я знав, що Ґледстон переконана, нібито його компоненти мали намір винищити людину як біологічний вид, і війна для Директриси — безальтернативний вибір у такій ситуації. І який простий рішенець для налаштованих проти людини елементів Корду — просто відмовити в евакуації мільярдів, котрим Вигнанці становлять небезпеку!
Я всміхнувся, хоч і понурим вишкіром, та ненадовго, бо одразу второпав, що, крім усього іншого, ТехноКорд утримує й обслуговує мережу телепортів — мій єдиний шлях із небезпечної території.
Свій катер я пришвартував біля кам’яних сходів, що спускалися до брудної води. На нижніх східцях, котрі, напевно, квантували із якогось класичного міста Старої Землі в перші роки по Великій Помилці, ріс зелений мох. Сходи з часом постиралися і вкрилися павутинкою тріщин, якими єдналися яскраві цятки на камені — геть ніби карта-схема Всемережжя.
Надворі стояла дуже тепла погода, і повітря було напрочуд густим та важким. Сонце Ренесанс-Вектора низько висіло над мансардами хмарочосів. Для моїх очей його світло здавалося надмір червоним і тягучим. Галас із-над Тетісу навіть тут, у ста метрах далі по такому собі водному «провулку», оглушував. А між темними стінами та навислими карнизами кружляли зворохоблені голуби.
«Що можна зробити?» Усі поводилися так, немовби світ покотився назустріч своєму кінцю, і найліпше, чим можна зайнятися, — це безцільно блукати.
«Це твоя робота. Ти — спостерігач».
Я потер очі. Хто сказав, що поети мають цим займатися? Я подумав про Лі Бо та Джорджа У, котрі водили Китаєм цілі армії[58] і водночас, поки їхні солдати спали, творили якнайчутливішу поезію. Ну, а Мартін Силен хоча би прожив тривале та багате на події життя, навіть якщо одна половина тих діянь непристойна, а друга — фактично змарнована.
Від самої думки про Мартіна Силена я застогнав.
«І що ж це, немовля Рахіль теж зараз висить на терновому дереві?»
На якусь секунду я замислився, чи така доля має хоч якісь переваги перед швидкою кончиною від хвороби Мерліна.
Ні.
Я заплющив очі, зосереджуючись на тому, щоб узагалі ні про що не думати, сподіваючись установити контакт із Солом та щось дізнатися про його дитину.
Маленький човен лагідно погойдувався на хвилях, що їх сюди гнали далекі кільватерні струмені. Десь наді мною знову залопотіли крилами голуби, а тоді птахи примостилися на бортику і затуркотіли.
— Мені байдуже, дуже складно це чи ні! — кричить Міна Ґледстон. — Весь флот має прибути в систему Веґи для оборони Небесної Брами. А вже потім ви передислокуєте необхідні підрозділи до Божегаю та інших планет під загрозою. Єдина наша перевага станом на даний момент — це мобільність!
Обличчя адмірала Сінґха аж темнішає від розчарування.
— Надзвичайно небезпечно, пан-Викондиректрисо! Якщо відправити флот у систему Веґи, він наразиться на страшенну загрозу лишитися відрізаним від нас. Звісно, у такому разі може здійснитися спроба зруйнувати сферу сингулярності, що, власне, і з’єднує ту систему з Мережею.
— Захищайтеся! — перебиває його Ґледстон. — Хіба не для цього ми набудували всі ці дорожезні кораблі?
Сінґх у пошуках підтримки переводить погляд на Морпурґо та інший генералітет. Усі мовчать. Група засідає в Оперативному центрі урядового крила. Стіни завішані голограмами та рухливими колонками даних, але на них ніхто навіть не дивиться.
— Ми задіяли всі наші ресурси для оборони сфери сингулярності в системі Гіперіона, — тихим голосом виправдовується адмірал Сінґх, ретельно добираючи слова. — Відступ під ворожим вогнем, особливо в момент атаки всього Рою, — надзвичайно складна задача. Адже якщо ми втратимо ту сферу, то наш флот опиниться на відстані вісімнадцяти місяців часу-в-борг від Мережі. І поки він повернеться, ми можемо програти війну.
