«Ти ж мені навіть не подобаєшся», — подумала вона про Мартіна Силена і з силою опустила долоню. Все одно що пиляти ногу металевого слона.

Ктир почав підніматися по сходах.

Брон припинялася і вклала в замах усю вагу свого тіла. Заледве не вивернула при цьому плече, зламала зап’ясток і потрощила дрібні кісточки в руці.

І перетяла кабель.

Червона рідина, занадто рідка у порівнянні з кров’ю, захлюпала жінці холоші штанів і білий камінь. Відокремлений шнур, тримаючись у стіні, сіпався в корчах, немовби перезбуджене щупальце, а потім обм’як і, тепер радше нагадуючи заюшену кров’ю змію, втягнувся у нору, яка відразу ж зникла, щойно кабель пропав з-перед очей. Обрубок, який стирчав із нейрошунта на голові Силена, всох за п’ять секунд і зморщився, неначе викинута на берег медуза. Червона рідина забрьохала поетові все обличчя та плечі, і на очах у Брон посинішала.

Повіки Мартіна Силена сіпнулися, і він розплющив совині очі.

— Агов, — запитав він, — а ти в курсі, блядь, що за тобою стовбичить Ктир?

Ґледстон квантувалася у свої приватні апартаменти й одразу рушила до кабінки зі «світлом+». На неї чекало два повідомлення.

Перше із системи Гіперіона. Ґледстон лише кліпнула, коли тихий голос її колишнього генерал-губернатора в системі, молодого Лейна, стисло повідав їй про результати зустрічі з Трибуналом Вигнанців. Директриса впала на спинку шкіряного крісла і, поки Лейн повторював заперечення Вигнанців, вперлася обома кулаками в щоки. Загарбники — не вони. Закінчувалася передача коротким описом Рою, його власною думкою про те, що він їм вірить, та зауваженням про невизначеність долі Консула із запитом про наступні інструкції.

— Відповідь? — спитав комп’ютер передавача «світло+».

— Підтвердити одержання повідомлення, — промовила Ґледстон. — Дипломатичним шифром Вернама передати сигнал — чекати до подальших розпоряджень.

Ґледстон натиснула на друге повідомлення.

На рваній голограмі з’явився адмірал Вільям Аджунта Лі, очевидно, його передавач «світло+» працював в енергоощадному режимі. Директриса зауважила: периферійні стовпчики даних говорять про те, що повідомлення було зашифроване і відправлене разом зі стандартною флотською телеметрією. Техніки Збройних сил із часом помітять незбіг контрольної суми, але це справа кількох наступних годин або й навіть днів.

У Лі було закривавлене обличчя, а на його фоні клубочився дим. Із зашумленого чорно-білого зображення Ґледстон виснувала, що молодий чоловік вів трансляцію зі стикувального відсіку свого крейсера. На металевому столі позаду лежав труп.

— ...Наш десантний загін узяв на абордаж один із їхніх так званих «уланів», — важко дихав Лі. — Ці «улани» пілотовані. Екіпаж — п’ятеро осіб, які справді виглядають як Вигнанці. Але подивіться, що відбувається, коли зробити розтин.

Картинка смикнулася, і Ґледстон зрозуміла, що Лі використовував ручну камеру, під’єднану до корабельного передавача «світло+». Тепер адмірала видно не було, зате Директриса могла роздивлятися обличчя мертвого Вигнанця. По крові, що текла з очей та вух, жінка виснувала, що чоловік загинув від випадкової декомпресії.

У кадрі промайнула із лазерним скальпелем рука Лі, яку можна було впізнати по адміральському галуну на плечі. Навіть не потурбувавшись зняти одяг, юний командир зробив вертикальний надріз від грудини до паху.

Рука зі скальпелем смикнулася в сторону, камера вирівнялася, а з Вигнанцем-небіжчиком почало коїтися щось дивне. На грудях трупа почали жевріти великі плями, ніби лазер пропалив його одяг. Уніформа прогоріла наскрізь, і одразу стало видно, що груди чоловіка вигорали все ширшими, нерівними дірками, із яких ішло таке яскраве світло, що на об’єктиві камери задзижчала, закриваючись, діафрагма. Тепер пеклися наскрізні плями на черепі, що залишили післяобрази на сітківці Ґледстон.

Перш ніж труп повністю згорів, камера від’їхала, ніби ховаючись від надто сильного жару. У фокусі об’єктива з’явилося обличчя Лі.

— Бачте, Директрисо, таке сталося геть з усіма тілами. Живого схопити не вдалося. Центру Рою нам знайти ще не пощастило, але, мені здається, що...

На цьому зображення зникло, і колонки з цифрами засвідчили, що передача обірвалася посередині.

— Відповідь?

Ґледстон похитала головою і вийшла з ніші кабінки. Знову опинившись у кабінеті, вона, із сумом подивившись на канапу, сіла за стіл, розуміючи, що варто їй буде на секунду заплющити очі, як вона миттю засне. На приватній частоті комлоґу дзижчала Седептра — термінової зустрічі з Виконавчою директрисою вимагав генерал Морпурґо.

Лузієць зайшов і став збуджено міряти кроками кабінет.

— Пан-Директрисо, я все розумію, всі раціональні мотиви, які спонукали вас санкціонувати використання цього пристрою на подобу жезла смерті, але мушу висловити свій протест.

— Чому, Артуре? — вперше за кілька тижнів вона назвала його на ім’я.

— Бо, хай йому грець, ми не уявляємо наслідків. Він надто небезпечний. І ще він... аморальний.

Ґледстон повела бровою:

— Утратити мільярди громадян під час затягнутої війни на виснаження буде моральним, а скористатися цією річчю, щоб убити мільйони, — аморальним? Це позиція Збройних сил, Артуре?

— Це моя особиста думка, Директрисо.

— Зрозуміла. Я візьму це до уваги, Артуре, — кивнула Ґледстон. — Але ухвала винесена, і план буде введено в дію, — вона помітила, як її товариш виструнчився, однак перш ніж він устиг відкрити рота, щоби висловити свій протест або, найпевніше, подати у відставку, встигла проказати: — Прогуляєшся зі мною, Артуре?

Генерал Збройних сил знітився:

— Прогулятися? Навіщо?

— Хочу подихати свіжим повітрям, — і, не чекаючи на подальші питання, Ґледстон рушила до свого приватного телепорту, вручну набрала номер на монідискові та ступила у портал.

У каламутну завісу за нею пірнув і Морпурґо. Він глянув на золоту траву, що сягала колін і тягнулася аж до обрію, й підняв голову, розглядаючи жовте шафранове небо з бронзовими купчастими хмарами, що гороїжилися високими шпилями. Портал за ним закрився, і його місце розташування позначала тільки метрова стійка з монідиском — єдиний предмет штучного походження, куди тільки око сягало в цих нескінченних полях золотої трави під хмарним небом.

— Куди ти нас у біса завела? — сердито запитав він.

Ґледстон витягла довгу билинку трави і взялася її жувати.

— Кастроп-Рауксель. Тут немає інфосфери, орбітальних апаратів, людської чи механізованої присутності.

— І можливо, Міно, ця місцина не набагато безпечніша від місць, куди нас водив Байрон Ламія, де, на його думку, Корд не міг нас вистежити, — рохнув генерал.

— Цілком можливо. Артуре, послухай, — відказала Ґледстон і прокрутила йому обидва записи з каналу «світло+» по комлоґу, які вона сама нещодавно проглянула.

Коли передача закінчилася й обличчя Лі зникло з екрана, Морпурґо пішов уперед по високій траві.

— Ну, що скажеш? — намагалася не відставати від нього Ґледстон.

— Значить, тіла цих Вигнанців анігілюють так само, як і, наскільки нам відомо, трупи кібридів. То й що? Гадаєш, Сенат чи Річ Спільна вважатимуть це достатнім доказом того, що за вторгненням стоїть ТехноКорд?

Ґледстон зітхнула. Трава виглядала такою м’якою, ніби аж вабила до себе. Вона уявила, як було би добре лягти тут і покуняти й ніколи не вертатися назад.

— Вистачить того, що це достатній доказ для нас. Для групи, — Ґледстон нічого не потрібно було пояснювати. З перших її днів у Сенаті вони всі ділилися своїми побоюваннями щодо ТехноКорду, сподіваннями на реальну свободу від панування штучних інтелектів у якому-небудь майбутньому. Коли їх очолював сенатор Байрон Ламія... але це було так давно.

Морпурґо дивився, як вітер шмагає золотий степ. У бронзових хмарах над самим обрієм бавився кумедний різновид кульової блискавки.

— То й що? Толку знати про це, коли ми не розуміємо, як завдати удар у відповідь.