Пізніше, коли зійшло сонце, Гант підняв малюсіньке тільце (загорнуте в свіжі простирадла з ліжка самого Ганта) і вийшов у місто.

Коли Ламія дісталася кінця долини, буря вже вщухла. Минаючи Печерні гробниці, вона помітила те саме химерне світіння, що й навколо інших гробниць, але тут його супроводжував ще й моторошний звук, ніби кричали тисячі душ, і звук відлунював і стогнав із-під землі. Брон поквапилася.

Вона стояла перед Ктиревим палацом, і хмари над її головою розійшлися. Споруду назвали так недарма: її півкупол прогинався у небо, немовбито панцир істоти; опорні конструкції своїми лезами-гостряками впивалися в землю долини, а решта контрфорсів линули вгору і розходилися по сторонах, геть наче його шипи. Із посиленням внутрішнього світла, що ним горіла Гробниця, її стіни випрозорішали, а вся будівля тепер скидалася на гарбуз, що його раніше мали моду вирізати на Гелловін — зі стінами завтовшки як аркуш паперу. Верхні яруси кривавили червоними вогнями, схожими на очі Ктиря.

Брон затамувала подих і торкнулася живота. Вона ще до відльоту з Луза знала, що вагітна, тож хіба не більше в неї тепер зобов’язань перед ненародженим сином чи донькою, аніж перед старим лайливим поетом на дереві Ктиря? Жінка знала, що відповідь хоч і була «так», та не мала при цьому найменшого значення. Тож вона видихнула і наблизилася до Ктиревого палацу.

Зовні його фасад навряд чи перевищував і двадцять метрів. Раніше, коли Брон з іншими прочанами заходила всередину, то його інтер’єр становив суцільний відкритий простір, абсолютно порожній, якщо не брати до уваги подібного до перехрещених клинків каркасу, на якому трималася осяйна баня. Зараз же практично на вході стало зрозуміло, що всередині простір за розмірами перевищує всю долину. З добрий десяток ярусів білокам’яних полиць ряд за рядом піднімався вгору і губився десь у непевній далині. На кожній із полиць лежали людські тіла, всі вбрані по-різному, всі припнуті за допомогою такого самого напіворганічного, напівпаразитичного кабелю із шунтом, що його, за словами друзів, не так ще й давно вона також мала. Тільки ці були прозорими й пульсували червоним вогнем і регулярно скорочувалися, ніби прокачували кров через черепи сплячих людей.

Брон поточилася не тільки під тиском антиентропійних полів, а й від загального видовища, та коли вона відійшла на десять метрів від входу до палацу, то його фасад все ще був такого самого розміру, що й раніше. Вона не стала морочити собі голову спробами зрозуміти, скільки кілометрів інтер’єру вмістилося в таку скромну оболонку. Гробниці часу відкривалися. Наскільки можна було припускати, ця просто існувала одночасно в кількох різних часах. Набагато краще Брон розуміла, що, пробуджуючись від своїх мандрів під шунтом, вона бачила, як невидимі оку енергетичні рури та лози від тернового дерева Ктиря ведуть до Ктиревого палацу. Тепер цей зв’язок став очевидний. Вона знову зайшла всередину.

Там чекав Ктир. Панцир, зазвичай ніби полірований, тепер здавався чорним на фоні яскравого світла та мармурового блиску.

Брон відчула приплив адреналіну й інстинктивно хотіла розвернутися і бігти світ за очі, та все одно переступила поріг.

Вхід за нею практично зник і тепер тільки вгадувався по ледве помітному шуму в довколишньому одноманітному сяйві, яким сочилися стіни. Ктир не ворушився. З тіней черепа горіли червоні жаринки очей.

Брон зробила крок уперед, її закаблуки тихо ступали по кам’яній підлозі. Ктир був у десяти метрах праворуч, де саме починалися кам’яні мари, що здіймалися, немовби якісь осоружні стелажі, під самісіньку стелю, загублену в яскравім промінні. Ламія не мала ані найменших ілюзій стосовно того, чи вдасться їй проскочити назад у двері, випередивши при цьому істоту.

Однак істота не рухалася. У повітрі пахло озоном і ще чимось нудно-солодким. Брон пересувалася вздовж стіни, повернувшись до неї спиною, та розглядала ряди тіл, шукаючи знайоме обличчя. Із кожним кроком ліворуч вона віддалялася від входу та полегшувала Ктирю задачу, якщо той раптом намислить перекрити їй зворотний шлях. Створіння стовбичило чорним бовваном в океані світла.

Яруси і справді тягнулися на кілометри. Кам’яні східці, кожна практично метр заввишки, розбавляли горизонтальні ряди темних тіл. Після кількахвилинної прогулянки Брон заповзла на третю знизу сходинку, торкнулася найближчого тіла на другій полиці і з полегшенням для себе з’ясувала, що шкіра тепла, а груди чоловіка здіймаються й опускаються. Це був не Мартін Силен.

Брон ішла далі, боячись натрапити серед цих живих трупів на Поля Дюре, або Сола Вайнтрауба, або й навіть на саму себе. Натомість вона знайшла обличчя, яке востаннє бачила закарбованим у гірському схилі. На білому камені п’ятого ярусу нерухомо спочивав Сумний Король Біллі в опалених та заплямованих королівських шатах. Сумне обличчя — як і всі інші — кривилося від якоїсь внутрішньої агонії. Мартін Силен лежав за три тіла від нього на нижньому рівні.

Ламія присіла навпочіпки біля поета й озирнулася через плече на чорну цятку Ктиря, що й досі нерухомо стояв у кінці ряду тіл. Подібно до інших, Силен, здавалося, був живий, мовчки агонізував і шунтом прикріплявся до пульсуючого кабелю, що в свою чергу зникав у білій стіні за бортиком, ніби утворював із каменем єдине ціле.

Від страху Брон ледь не задихалася. Вона провела рукою по черепу поета, відчуваючи сплав пластику та кістки, а потім торкнулася самого шнура, проте не знайшла жодного шва чи гнізда в місці, де той лучився зі стіною. Під її пальцями бриніла рідина.

— Чорт, — прошепотіла жінка в несподіваному спалаху паніки, впевнена, що Ктир потайки підібрався ззаду до неї на відстань удару. Але темний контур все ще стояв у далекому кінці коридору.

У кишенях порожньо. Ні зброї, ні інструментів. Вона зрозуміла, що їй доведеться повертатися до Сфінкса, нишпорити по сумках, знайти щось гостре і повернутися назад, зібравши всю мужність у кулак, аби тільки наважитися знову переступити поріг.

Брон розуміла, що нізащо не подужає переконати себе повторно пройти в ці двері.

Жінка стала навколішки, набрала побільше повітря в груди, зробила замах усією рукою й опустила її. Ребро долоні вдарилося об матеріал, що його на вигляд можна було сприйняти за чистий пластик, от тільки насправді він виявився твердішим за сталь. Від одного удару рука тепер нила від плеча і до зап’ястка.

Брон Ламія зиркнула праворуч. До неї неквапом ступаючи, як старий чоловік під час моціону, наближався Ктир.

Вона скрикнула, присіла і ще раз влупила жорстким ребром, зімкнувши пальці. По довгому приміщенню прокотилася луна.

Брон Ламія виросла на Лузі, де сила тяжіння перевищувала стандартну у 1,3 рази, а вона вважалася атлетичною навіть як на своїх співвітчизників. З дев’яти років вона мріяла стати детективом і працювала на свою мету. Зокрема ця нав’язлива та абсолютно нелогічна пристрасть передбачала вишкіл у бойових мистецтвах. Брон крекнула, замахнулася і знову вдарила, шкодуючи, що рука в неї не є сокирою, і подумки розтинаючи шнур навпіл.

На цупкому шнурі з’явилася заледве помітна вм’ятина, він бринів, ніби живий, і, здавалося, намагався зіщулитися, коли вона знову замахнулася.

Позаду зачулося човгання. Брон мало не розхихотілася. Ктир міг рухатися без обов’язкового крокування, міг переміщатися з одного місця в інше, навіть не напружуючись. Мабуть, йому сподобалося лякати свою здобич. Проте Ламія не злякалася. У неї було надто багато роботи.

Вона замахнулася і знову вдарила. Камінь голіруч простіше було би роздовбати. Вона ще раз угородила ребро долоні в кабель і відчула, як у руці тріснула якась кісточка. Біль видавався оддаленим шумом, немов волочіння ніг внизу й позаду неї.

«А чи спадало тобі на думку, — міркувала вона, — що він може померти, якщо ти розіб’єш цю штуку?»

І знову змах. Кроки спинилися під першою сходинкою внизу.

Брон хекала від утоми. Піт рясно котився з її чола та щік на груди сплячого поета.