Приречений стікав потом і відвертав обличчя:

— Не дихай на мене — твій подих наче лід!

— Корд, — повторив Гант, відхилившись назад, мало не ридаючи від жалю та прикрості. — Де Корд?

Кітс усміхнувся, зболено крутячи головою туди-сюди. Зусилля, з якими він дихав, нагадували вітер, що сичав із пробитих міхів.

— Наче павуки у павутинні, — пробурмотів він. — Павуки в павутинні. Плетуть... дозволяють нам її плести за них... а потім триножать нас, ссуть із нас соки. Наче з мух у павутинні.

Гант покинув писати, намагаючись вслухатися в це безглузде белькотіння. Аж раптом і сам уторопав.

— Боже мій, — видихнув він. — То вони в самій системі телепортів.

Кітс спробував сісти й ухопив Ганта за плече.

— Перекажи своїй начальниці, Ганте. Нехай Ґледстон вирве його з корінням. Геть павуків. Людський бог і машинний бог... повинні об’єднатися. Не я! — він упав на подушки і безгучно розридався: — Не я.

Кітс проспав весь обід, хоча Гант розумів, що це радше передсмертний стан, аніж сон. Найменший звук будив поета і змушував його знову боротися за кожен подих. Надвечір він уже не мав сил, щоб усе те відхаркувати, і Гант помагав йому перехилити голову над мискою, щоби сила тяжіння вичистила Кітсове горло і рот від кривавого слизу.

Кілька разів, коли Кітс провалювався у неспокійний сон, Гант підходив до вікна, а одного разу навіть спустився вниз до вхідних дверей, за якими була П’яцца. У найглибших тінях через площу біля сходів стояло щось високе та гостре.

Перед заходом сонця він і собі трохи подрімав, сидячи на твердому стільці в узголів’ї ліжка Кітса. Прокинувся Гант од відчуття, ніби він падає, та коли викинув руку, аби схопитися за щось, то побачив, що Кітс не спить і дивиться на нього.

— При тобі хтось колись уже помирав? — спитав поет між тихими зітханнями.

— Ні, — погляд молодого чоловіка здався Гантові дещо дивним, наче він дивився на нього, але бачив зовсім іншу людину.

— Що ж, мені тебе шкода, — проказав Кітс. — Через мене ти в такій скруті та небезпеці. Тепер тобі знадобиться трошки твердості, адже триватиме все це недовго.

Ганта вразила не тільки чемна відвага в цьому зауваженні, а й несподівана переміна в говірці Кітса — натомість стандартної вимови Мережі щось набагато давніше та цікавіше.

— Дурниці, — гаряче запротестував Гант, збираючи в кулак завзяття та енергію, яких йому насправді бракувало. — Виберемося ще до ранку. Зараз трошки стемніє, і я піду розвідаю, де тут портал.

Кітс помотав головою.

— Тебе забере Ктир. Він нікому не дозволить мені помагати. Його роль полягає в тому, щоби простежити, аби я покинув себе винятково із себе, — поет заплющив очі, і його дихання стало ще більш рваним.

— Не розумію, — сказав Лі Гант, беручи руку молодшого чоловіка у свою. Він припускав, що в поетові промовляє гарячка, але з огляду на те, що це чи не єдиний раз за останні два дні, коли Кітс був повністю притомний, Гант відчував вартими зусилля поговорити з ним. — Що значить це твоє «покинув себе винятково із себе»?

Повіки Кітса затріпотіли. Карі очі під ними були аж надто яскравими.

— Уммон і решта намагаються мене змусити покинути себе через себе та прийняти божественне, Ганте. Наживка на білого кита, медова пастка для найголовнішої мухи. Емпатія-втікачка знайде собі домівку в мені... в мені, містерові Джоні Кітсі п’яти футів заввишки... і потім почнеться примирення, правда?

— Яке ще примирення? — Гант нахилився поближче, але старався не дихати на Кітса. А той, здавалося, зморщився у простирадлах і ковдрах, а своїм теплом, яке йшло від його тіла, міг би опалювати всю цю кімнату. Його обличчя — блідий овал у присмерку. Гант практично не звертав уваги на золоту смужку відображеного сонячного світла, що повзла стіною якраз під стиком на стелі, але Кітс не відривав очей від останнього клаптика дня.

— Примирення людини і машини, Творця і творіння, — відповів поет і закашлявся, затихнувши тільки тоді, коли червоне мокротиння покотилося в миску, яку для цього тримав Гант. Кітс відкинувся назад, хапнув повітря ротом і додав: — Примирення людства і тих рас, які воно намагалося знищити. Корду і людства, яке він намагався ліквідувати. Бога Поєднувальної Безодні, який еволюціонував у болю, та його нащадків, що намагалися ліквідувати його.

Гант похитав головою і покинув писати.

— Я заплутався. Ти можеш стати цим... месією... якщо покинеш свою смертну одрину?

Блідий овал Кітсового обличчя качався по подушці, і це могло би значити, що він сміється:

— Ми б усі могли, Ганте. Дурниця і найбільші гордощі людства. Ми приймаємо наш біль. Ми поступаємося місцем своїм дітям. Це дало нам право стати Богом, про якого ми так мріяли.

Гант зиркнув униз і помітив, що від розчарування він аж стиснув кулак.

— Якщо ти це можеш... стати цією силою... то давай. Забери нас звідси!

— Не можу, — Кітс заплющив очі. — Я не Той, Хто Йде, а Той, Хто Торує. Не помазаник, а той, хто помаже. Merde[146], Ганте, я ж бо атеїст! Навіть Северну не вдалося переконати мене в іншому, коли я тонув у смерті! — Кітс схопив помічника Ґледстон із такою люттю, яка налякала старшого чоловіка. — Запиши це!

І Гант намацав старожитнє перо та шерехатий папір і став похапцем видряпувати слова, що їх тепер шепотів Кітс:

Кітс прожив іще три болісні години — плавець, котрий вряди-годи виринав із моря агонії набрати повітря чи пробурмотіти якусь термінову дурницю. Якось він, уже коли давно стемніло, потягнув Ганта за рукав і ледве чутно прохарчав:

— Як я помру, Ктир тобі не зашкодить. Він чекає на мене. Може, додому шляху й немає, але гірше від пошуків тобі не стане.

І знову, варто було Гантові нахилитися до нього, прислухаючись, чи ще булькоче життя в легенях поета, Кітс заходився говорити і не припиняв поміж спазмами, аж поки не переповів специфічних інструкцій, що стосувалися його поховання на Протестантському кладовищі Рима біля Піраміди Ґая Цестія[148].

— Дурниці, дурниці, — наче мантру бурмотів і бурмотів Гант, стискаючи гарячу руку молодого чоловіка.

— Квіти, — прошепотів Кітс трошки пізніше, тільки-но Гант запалив лампу на бюрку. Очі поета були широко розплющені, і він дивися на стелю поглядом, сповненим чистого дитячого зачудування. Гант подивився і собі вгору, де побачив вигорілі троянди, намальовані у голубеньких квадратиках. — Квіти... наді мною, — прошепотів Кітс між зусиллями вдихнути.

Гант стояв біля вікна, витріщаючись у тіні за Іспанськими сходами, коли болісне харчання позаду дало слабину і змовкло, а Кітс вичавив із себе:

— Северне... підніми мене! Я вмираю.

Гант присів на ліжко і притримав його. Жар поширювався від його дрібного тіла, яке, здавалося, вже нічого не важило, ніби справжнє єство людини і справді вигоріло в ньому.

— Не лякайся... Будь твердим. Подякуй Богу, вона прийшла! — прохарчав він, і на цьому жахливі звуки ослабли. Гант поміг Кітсу зручніше прилягти, поки його дихання полегшувалося до нормального ритму.

Він поміняв воду в мисці, зволожив рушник і повернувся до Кітса, тільки щоб знайти його мертвим.