Тамплієри, котрі його привітали, посідали важливі місця в складній ієрархії найбільшого та найсвятішого з усіх священних для храмовників дерев М’юїрського братства, але зараз виконували роль звичайнісіньких провідників, котрі вказали шлях із платформи до обплетеного лозою ліфта, що біг угору крізь верхні яруси і тераси, куди мало хто з нехрамовників піднімався, а потім — на нову платформу і сходи за нею, що могли похвалитися поручнями, виготовленими з прекрасного дерева М’юїра, і спиналися в небо довкруж понад двохсотметрового в окоренку стовбура, звужуючись біля вершини до менш ніж восьмиметрового діаметра. Платформа із яз-дерева була вкрита вигадливими різьбленнями; її поручні нагадували витончене плетиво в’юнких рослин, а всю балюстраду прикрашали лики гномів, лісових духів, фей та всяких інших ельфів; стіл та стільці, до яких саме зараз наближався Дюре, були виготовлені із того самого фрагмента деревини, що й уся кругла платформа.
На нього чекало двоє людей. Першого Дюре і сам очікував зустріти — Істинний Голос Дерева світу, М’юїрський первосвященик, Речник Братства храмовників Сек Гардін. Другий виявився несподіванкою. Дюре помітив сутану червоного кольору — кольору артеріальної крові — із чорною горностаєвою облямівкою, прикритий нею кремезний тулуб лузійця, обличчя — суцільні жовна, помережані тлустом і розітнуте навпіл орлиним носом, двоє поросячих очей, що майже губилися у пухких щоках, і товстенькі кулаки з червоними та чорними перснями на кожному пальці. Дюре знав, що він дивиться на єпископа Церкви Останньої Спокути — верховного жерця культу Ктиря.
Тамплієр підвівся на весь свій практично двометровий зріст і простягнув руку:
— Отче Дюре, ми надзвичайно раді, що ви змогли приєднатися до нас.
Дюре відповів потиском руки, гадаючи під час їхнього стискання, наскільки ж подібними до коренів дерева були руки тамплієрів із довгими й вузькими жовтувато-бурими пальцями. Істинний Голос Дерева світу носив таку саму, що й Гет Мастін, рясу із клобуком, зіткану з грубих коричневих та зелених ниток, які різко контрастували з осяйністю облачення єпископа.
— Дякую вам, що розглянули моє прохання про зустріч так швидко, пан-Гардіне, — промовив Дюре. Істинний Голос Дерева світу — духовний провідник для мільйонів послідовників М’юїра, проте Дюре було відомо, що храмовники недолюблювали титулатури й бучних звертань під час бесід. Єзуїт кивнув і єпископу: — Ваша Високоповажносте, я й гадки не мав, що матиму честь побачити і вас.
Єпископ Церкви Ктиря ледь помітно кивнув:
— Я саме прибув із візитом. І пан-Гардін припустив, що від моєї присутності на цій зустрічі може бути певна користь. Радий із вами познайомитися, отче Дюре. За останні кілька років я багато про вас чув.
Тамплієр показав на стілець із протилежної сторони стола, вирізьбленого із дерева М’юїра, і запросив присісти отця Дюре — навпроти них із єпископом. Той умостився, склавши руки на полірованій стільниці та гарячково думаючи — попри те, що вдавав, ніби розглядає прекрасну текстуру деревини. Добра половина співробітників Служби безпеки шукає єпископа Церкви Ктиря в Мережі. І його присутність тут означала значно серйозніші ускладнення, ніж ті, з якими готовий був зустрітися єзуїт.
— Як цікаво, правда ж? — мовив єпископ. — Сьогодні тут зустрілися три найбільш глибокі віровчення людства.
— Правда, — відказав Дюре. — Глибокі, та навряд чи репрезентативні, якщо брати до уваги кількість їхніх вірян. Із-поміж ста п’ятдесяти мільярдів душ католицькій церкві належить менше мільйона. Церкві Кти... е-е, Останньої Спокути, напевно, від п’яти до десяти мільйонів. А скільки всього тамплієрів, пан-Гардіне?
— Двадцять три мільйони, — тихо промовив храмовник. — Багато хто підтримує наші екологічні ініціативи і, можливо, навіть хотів би до нас приєднатися, але Братство закрите для чужинців.
Єпископ потер одне зі своїх підборідь. Він був дуже блідий і мружився, ніби не звик перебувати на сонці.
— Дзен-гностики стверджують, що в них сорок мільярдів послідовників, — продуднів він. — Та хіба ж це релігія? Ні храмів, ні причту, ні священних писань. Жодного поняття про гріх.
Дюре всміхнувся.
— Певно, так виглядає віровчення, що найбільше пасує нашому часу. Та й тягнеться це вже не одне покоління.
— Та ну! — єпископ ляснув долонею по столу, і єзуїт скривився від брязкання металевих каблучок по дереву М’юїра.
— Звідки вам відомо, хто я такий? — спитав Поль Дюре.
Храмовник підвів голову рівно настільки, щоби сонячне проміння перед очима священика змогло потрапити йому на ніс, щоки і довгу лінію підборіддя, відтінені сутінками клобука. Він нічого не сказав.
— Ми вас обрали, — гаркнув єпископ. — Вас та інших прочан.
— «Ми» — це Церква Ктиря? — уточнив Дюре.
Єпископ спохмурнів від цієї фрази, але мовчки кивнув.
— Навіщо ці заворушення? — продовжив розпитувати Дюре. — Навіщо ця колотнеча, коли вся Гегемонія під загрозою?
Коли єпископ шкрябав підборіддя, чорно-червоні камені виблискували в надвечір’ї. Позаду нього мільйоном листочків шелестів вітер, із яким доносився аромат зелені, щойно скропленої дощовою вологістю.
— Останні дні настали, священику. Пророцтва, даровані нам Аватарою кілька сторіч тому, здійснюються на наших очах. Те, що ви назвали заворушеннями, — насправді передсмертні корчі суспільства, яке має померти. Дні Спокути напосідають, і Князь болю незабаром ходитиме поміж нас.
— Князь болю, — повторив Дюре. — Ктир.
Тамплієр розрадливо змахнув рукою, ніби намагаючись згладити деяку різкість заяви єпископа.
— Отче Дюре, нам відома історія вашого дивовижного переродження.
— Це не диво, — заперечив Дюре, — а примха паразита під назвою хрестоформа.
І ще один жест довгих жовтувато-бурих пальців.
— Розумійте, як вам заманеться, отче, але Братство тішиться з того, що ви знову разом із нами. Прошу, питайте, що вам кортіло. Адже про це ви згадували, коли домовлялися про зустріч.
Дюре потер долоні об дерево стільця і зиркнув на єпископа, що весь такий червоно-чорний сидів навпроти нього.
— Якийсь час ваші групи працювали спільно, правда ж? — почав Дюре. — Братство тамплієрів і Церква Ктиря.
— Церква Останньої Спокути, — з басистим гарчанням виправив його єпископ.
Дюре кивнув.
— Чому? Що вас об’єднало?
Істинний Голос Світового дерева похилився ближче, і тінь знову насунулася на його обличчя:
— Ви мусите розуміти, отче, що пророцтва Церкви Останньої Спокути мають дещо спільне із нашою місією М’юїра. І тільки в цих пророцтвах міститься ключ до розуміння, яка саме кара мусить спіткати людство за вбивство власного світу.
— Не одне лише людство причетне до знищення Старої Землі, — втрутився Дюре. — До створення мініатюрної чорної діри призвела помилка комп’ютера Київської групи.
Храмовник похитав головою.
— Це все людська пиха, — тихо промовив Сек Гардін. — Та сама пиха, що змусила нашу расу винищувати будь-які розумні види, що подавали надію на подальший розвиток свого інтелекту. Сенешайські алуїти на Хевроні, цепліни з Виру, болотні кентаври на Вертограді, людиноподібні мавпи Старої Землі...
— Так, — не став перечити Дюре, — без помилок не обійшлося. Та невже це є приводом для смертного вироку людству?
— Великі Сили, непідвладні нам, приймали це рішення, — і далі дуднів єпископ. — Пророцтва точні й однозначні. День Останньої Спокути повинен настати. Усі, хто успадкував гріхи Адама та Києва, мусять страждати за наслідки знищення власної домівки, за викорінення інших видів. Князь болю був звільнений од пут часу, щоби привести цей вироку дію. І нікому не уникнути його гніву. Спокути не минути. Так сказали великі Сили, непідвладні нам.
— Істинно так, — погодився з ним Сек Гардін. — Пророцтва доходили до нас... промовляли до Істинних Голосів протягом багатьох поколінь... людство роковане. Але за цим вироком іде розквіт первісних екологій в усіх частинах того, що нам відоме зараз як Гегемонія.
