Не байдужа Солові Вайнтраубу була тільки його донька.

Лежачи там, змерзлий, побитий подувами вітру й наскоками хроноприпливів, увесь у синцях від утоми, спорожнілий від голоду, Сол почувався навіть якимось утихомиреним. Він оддав немовля почварі, але не тому, що так повелів Бог, не через те, що так забажали його страх або фатум, а лише тому, що вві сні про це його просила власна донька; це вона сказала, що все гаразд, що так потрібно вчинити, що їхня любов (Сари, Рахілі) цього вимагала.

«Хай там як, — міркував Сол, — хай усупереч логіці та надіям, Авраамова відповідь Богу залежить від наших снів і любові найрідніших».

Комлоґ Сола більше не працював. З моменту, як він передав своє немовля при смерті в руки Ктиря, могло минути від години до п’яти. Сол лежав, обхопивши камінь, а хроноприпливи підкидали Сфінкса, ніби крихітне суденце на хвилях великого моря. Чоловік дивився на зорі та на битву в космосі.

Небом пливли іскри, яскраво спалахуючи, наче наднові, коли на них натрапляв лазерний промінь, і потім падали дощем із розплавленого брухту, розпечені до білого, червоні, обійняті голубим полум’ям і, врешті-решт, — чорні. Сол уявляв, як палають спускові катери, уявляв, як солдати Вигнанців і десантники Гегемонії із криками вмирають в атмосфері та розплаві титану... він намагався уявити це... і не міг. Старий зрозумів, що космічні битви, пересування флотів, падіння імперій його уяві не підвладні, їм далеко до його сховків співчуття та розуміння. Це справа для Фукідіда, Тацита, Кеттона[141] чи У. Сол був знайомий зі своїм сенатором від Світу Барнарда, зустрічався із нею кілька разів під час того, як вони із Сарою шукали порятунку від хвороби Мерліна, що нею заразилася Рахіль, але не міг уявити Фельдштайн у міжзоряній війні таких масштабів та й будь-чому іншому, серйознішому від церемонії відкриття нового медичного центру в столиці Буссарі або спілкуванні з виборцями під час університетського мітингу в Крофорді.

Сол ніколи не зустрічався особисто з нинішньою Виконавчою директрисою Гегемонії, але як науковець милувався її витонченими обробками промов таких класичних постатей Черчилля, Лінкольна, Альварес-Темпа. От тільки зараз, лежачи між великими лапами великої кам’яної тварини та плачучи за донькою, Сол не міг уявити, що було в думках цієї жінки, коли вона виносила ухвали, які проклянуть або врятують мільярди, збережуть найбільшу імперію в людській історії або зрадять її.

Солові було начхати. Він хотів повернути доньку. Він хотів, щоби Рахіль жила — незважаючи на всю логіку, яка стверджувала протилежне.

Лежачи між кам’яних лап Сфінкса на обложеній планеті роздертої війною імперії, Сол Вайнтрауб витирав з очей сльози, аби краще бачити зорі, і думав про поезію Єйтса «Молитва за мою доньку»:

Сол усвідомив: усе, чого він хоче, — це та сама можливість знову переживати про ці прийдешні роки страхами й переляками пересічного батька. Нікому не дозволити вкрасти й знищити хворобою її дитинство, підліткові літа та незграбну юність.

Своє життя Сол провів, мріючи, як поверне те, що поверненню не підлягало. Він згадав той день, коли він заскочив Сару за складанням немовлячих речей Рахілі в скриню, згадав її сльози і власне відчуття втрати дитини, котра все ще в них була, але вже була втрачена через простеньку стрілу часу. Тепер він розумів, що повернути можна хіба що пам’ять: Сара мертва і вже точно нікуди не вернеться, друзі і світ дитинства Рахілі канув у Лету назавжди, і навіть суспільство, яке він покинув усього лишень пару тижнів тому, вже в процесі докорінних змін і втрат.

Мізкуючи про це, лежачи між пазуристих лап Сфінкса, поки навкруги вщухав вітер і загорялися фальшиві зорі, Вайнтрауб пригадав частину з іншого вірша Єйтса[143], набагато зловіснішого:

Сол не знає. Сол знову усвідомлює, що йому начхати. Сол хоче повернути собі доньку.

Схоже, Воєнна рада досягла консенсусу — бомбі бути.

Хоча Міна Ґледстон засідає в голові стола, але їй по-особливому неприємні відчуття самості, які накотилися на неї через недосипання протягом надто тривалого часу. І заплющити очі, бодай на секунду, означає скотитися вниз по чорній льодовій гірці втоми, а тому повік вона не склеплює, навіть коли очі горять огнем і дзуміння нескінченних рапортів, бесід і термінових нарад стишується за цупкими запонами виснаження.

Усі члени Ради спостерігали за тим, як жаринки оперативного з’єднання 181.2 — ударна група капітана Лі — згасали одна за одною, поки з первинних сімдесяти чотирьох не лишилася тільки дюжина, що вперто просувалася до центру все ближчого Рою. Серед живих і крейсер Лі.

Під час мовчазного декласування, цієї абстрактної та все ж таки напрочуд привабливої презентації наглої й занадто реальної смерті, адмірал Сінґх і генерал Морпурґо нарешті дали свою понуру оцінку цієї війни.

— ...Збройні сили та Нове бусидо розраховані на регіональні конфлікти, незначні сутички, наперед окреслені межі та скромні цілі, — підсумував Морпурґо. — Маючи при зброї менше півмільйона людей у ЗСГ, ми навіть не виходимо на кількісні показники деяких із країн Старої Землі тисячолітньої давнини. Рій спроможний потопити нас завдяки банальній кількісній перевазі й виграти за суто арифметичними показниками.

Сенатор Колчев люто подивився на нього із протилежного краю стола. Лузієць активно — набагато жвавіше від Ґледстон — проявляв себе під час дебатів, що відбулися після заслуховування рапортів, і питання адресували йому значно частіше, ніж Директрисі, так начебто раптом усі підсвідомо збагнули, що влада покидає її і смолоскип проводу незабаром перейде в інші руки.