— У пацієнтки зневоднення, вона знепритомніла. На щастя, я саме робив обхід, а то вона лежала б зараз на підлозі. Про це поговоримо згодом. Біля ліфта стоїть крісло-каталка. Привезіть негайно. 

Після того, що накоїла з його горлом колега по мандрах у часі, говорити було страшенно важко і боляче. Либонь, скрипучий голос таки наганяв страху, бо медсестра аж виструнчилась, і Стентон не здивувався б, якби вона ще й честь йому віддала. Дбати про безпеку чи ставити запитання до її обов’язків не належало. Якраз навпаки. Від самого початку навчання їй без упину вбивали в голову, що найперший її обов’язок — слухатися лікарів. І вона тут-таки кинулася вперед, хоч Стентон рухався насправді так стрімко й цілеспрямовано, що, попри все її панічне бажання прислужитися, до крісла вони дісталися одночасно. 

— Дякую, сестро, наразі це все, — мовив він, обережно опускаючи в те крісло свою ношу. 

У ліфті Стентон хутко стягнув з себе халат і засунув його під сидіння каталки, перетворившись відтак на дбайливого чоловіка, який забирає зі шпиталю свою дружину. Коли двері ліфта відчинилися на першому поверсі, він упевнено покотив крісло до виходу. 

— Скоро будемо дома, люба, — сказав, минаючи приймальню. 

А тоді — через вхідні двері надвір. Ліворуч від кам’яних сходів був пандус, і буквально через кілька секунд Стентон уже садив свою колегу-хроноситку в «мерседес». 

Рани у жінки не становили такої загрози для життя, як та рана, що її завдали нещодавно Стентонові. Його поранили в живіт, їй же кулі прошили руку і верхню частину грудної клітки, ближче до плеча, не зачепивши ні серця, ні легенів. Зараження крові, втім, — проблема серйозна і від характеру поранень не залежить. Рука у нової сусідки Стентона страшенно набрякла. Залишалося тільки сподіватися, що все це не зайшло ще надто далеко й антибіотики подіють. Думка про ампутацію в готельному номері, хай навіть обладнаному такою зручною новомодною вигодою як власна ванна, неабияк його лякала. 

Організм жінки, однак, на лікування відреагував позитивно, і коли Стентон промив їй рани й розпочав курс антибіотиків, вона вже невдовзі стала виявляти ознаки одужання, а йому трохи відлягло від серця. До кінця першої ночі гарячка почала спадати, та й сон був уже не такий тривожний. 

Стентон купав її, дбав про всі тілесні потреби, годував бодай кількома ложками ріденької юшки — у ті хвилини, коли вона нібито наближалася до поверхні свідомості. Подумував навіть про внутрішньовенні вливання розчину глюкози — адже якусь саморобну крапельницю змайструвати, напевне, зумів би. Та потім усе ж таки від цієї ідеї відмовився: надто вже дивний вигляд мала б ця конструкція в очах покоївок та інших працівників готелю, які заходили в номер. Адміністрація завжди страшенно переймається, коли в готелі хтось помирає, а Стентон не хотів, щоб там дізналися, в якому кепському стані була його «сестра», коли приїхала з лікарні. 

Цілих чотири дні він отак нею опікувався, перш ніж вона опритомніла і почала знову набиратися сил. І весь цей час міг лише розмірковувати про природу та характер цієї особистості, фактично, ще однієї версії його самого, і про космічну химерність ситуації, у якій вони двоє опинилися. 

А химерність ця й справді була достеменно космічною. 

Ланцюжок подій, початок якому поклав Ісаак Ньютон на два (і три) століття раніше, призвів до того, що двоє істот із двох різних світів зустрілися у третьому. В готельному номері. 

Коли довгими нічними годинами Стентон сидів біля жінки, міряв їй пульс і прислухався до дихання, у нього незмінно складалося враження, наче він перебуває поза своїм тілом. Наче всі тепер уже відомі йому різні версії Г’ю Стентона в якийсь незбагненний спосіб існують окремо від нього самого. Його перше життя, що закінчилося м’ятним поцілунком незнайомки у стамбульському погребі. Друге, яке було для нього таємницею, окрім хіба того факту, що минуло воно у столітті, в якому народилася ось ця поранена жінка. І то народитися вона мала через багато років після того, як він помер. А тепер уже й третє, яке почалося тієї миті, коли ось ця його пошрамована і з голови до ніг татуйована пацієнтка залишила перший відбиток у пилюці на підлозі того погреба в Константинополі й запустила часову петлю спочатку, відправивши на нове коло і Стентона, й увесь світ. 

То хто ж вона така? Через які жахіття мусила пройти? І чому? Що за світ намагалися виправити ті нові хроносити? 

Щодня обмиваючи її тіло, Стентон знав уже шрами на ньому не гірше, ніж вона сама. А може, й краще, особливо ті попросту божевільні білі спагеті рубців, які вкривали їй усю спину, сідниці і тильний бік ніг. Сліди нечувано жорстоких, просто-таки несосвітенних знущань. Її пороли батогом. Шмагали дев’ятихвостою нагайкою. Сікли тонкими різками і гамселили важкими киями. Шпигали стилетами і різали ножами, кусали зубами й іклами — люди і звірі. Стріляли і палили вогнем. Озираючи сліди такої страшної наруги, Стентон відчував, як здіймається у ньому шалений гнів. 

Як вона взагалі вижила після такого? 

Мабуть, лише завдяки тій незламній упертості, з якою й тепер боролася проти смертоносного сепсису. Людина незламніша Стентонові не траплялася ще зроду — ні чоловік, ні жінка. Фізично він, звісно, сильніший, але за впертістю йому до неї далеко. 

Таких жорстоких знущань не витримала б, одначе, навіть якась надлюдина. Очевидно, ті, хто завдавав їй мук, водночас дбали і про те, щоб вона не померла. Схоже, намагалися її зламати і відпускати в обійми смерті, а отже, й на волю, наміру не мали, аж доки не досягнуть мети. Тортурували і били, але щоразу накладали на рани шви і вправляли переламані кістки — либонь, із тих міркувань, щоб потім, коли вона трохи оклигає, знов узятися за своє. 

Хто ж це робив? Кому так залежало на тому, щоб здобути над іншою людиною повну владу, цілковито підкорити її своїй волі? Уярмити не лише тіло, а й дух? 

Стентон не зводив погляду з жінки, яка лежала перед ним у ліжку. 

Тієї миті аж такою незламною вона не здавалася. 

Спить на подушці, лице обрамлене білим чепцем, білосніжне простирадло підтягнуте до самого підборіддя, дихання рівне і тихе. Цікаво, якими снами частує її підсвідомість? 

Обличчя у неї доладне. Риси гострі, кутасті, але шляхетні. Ніс зламаний, тому трохи кривий, але загального враження не псує. Чи можна вважати цю жінку вродливою? 

Це стане зрозуміло, коли він побачить її очі. Раз уже бачив, але лише кілька секунд, та й то вони палали тоді диким вогнем і дивилися мовби хтозна-звідки. Якого вони кольору, сказати годі. 

Роздуми про колір очей неминуче спрямували Стентонові думки до Бернадет. До тих зелених, променистих ірландських очей. Очей, у яких, співають у тій давній пісні, живе усмішка. Хоча тоді, коли він перехопив їхній погляд востаннє, вони не усміхалися, аж ніяк. Були сповнені злих сліз і болю. Чи пощастить йому ще коли-небудь їх побачити, а тим більше — усмішку, яка в них живе? 

Його ж очі тим часом просто злипалися. Він утомився, бо ж цілими днями піклувався про жінку з іншого всесвіту і спав дуже мало. Й от тепер сидів у кріслі та дрімав. 

І Стентон таки й справді майже заснув. Дихання звучало вже в одному ритмі з диханням його дивної, таємничої «підопічної». Товаришки. Багато у чому — навіть, у певному сенсі, сестри. 

Проте, вже відпливаючи у сон, він раптом відчув поблизу якийсь рух. 

Знав, певна річ, що варто було бодай прив’язати її до ліжка. Та чомусь ніяк не міг змусити себе це зробити. Сліди, синці та шрами у неї на зап’ястях і кісточках свідчили про те, що її зв’язували й заковували безліч разів. Додавати нових не хотілося. Зрештою, жінка мала тепер такий мирний вигляд… 

От лише не цієї миті. 

Стентон широко розплющив очі, і перед ним постало нараз видіння смерті. Зодягнений у просторі білі шати ангел помсти кидався на нього, немов білий орел на кроля.