— У мене призначена одна зустріч у Берліні. 

— От бачиш! «Зустріч у Берліні» — це ж звучить, ніби назва розділу зі шпигунського роману, абсолютно. 

— О, насправді нічого цікавого. Зовсім не так захоплююче, як приковувати себе до огорожі Букінгемського палацу, наприклад. 

— Немає тут нічого захоплюючого, повір. Це бентежно, страшно і жахливо незручно. Ти й уявити собі не можеш, яку ненависть ми викликали. Всі тільки глузували і плювалися, жінки також. А поліція? Це ж сущий жах. Таке враження, ніби вони бачили в нас якусь загрозу. Ну от що такого загрозливого в жінці, прикованій до огорожі? 

— Знаєш, урешті-решт ви переможете. Колись дискримінація за статевою ознакою буде поза законом. 

— Дискримінація за статевою ознакою? Чудове визначення. У такому разі залишається тільки сподіватися, що ти пророк. Зрештою, жінки ж тримають половину неба… Так чи інак, знаєш, ліпше нам зараз забути про майбутнє і зосередитися на теперішньому. Якщо це наша єдина ніч разом, то треба взяти від неї все. 

І вони кохалися знову, а потім знову лежали у темряві; Бернадет палила сигарету, і Стентон упіймав себе на тому, що й сам охоче зробив би пару затяжок. Усе ж він стримався, бо й так мав досить клопоту, щоб ця ніч не перетворилася на «кохання втрьох», і не хотів давати Кессі зайвий привід знову з’явитися біля ліжка: мовляв, Тесса вкотре вже принесла зі школи листівку з зображенням напівзогнилої від куріння легені. 

— Я трохи заздрю, що ти їдеш у Берлін, — озвалася Бернадет. — Мені теж хотілося б колись туди поїхати. Найбільше у світі мені кортить зустрітися з Розою Люксембург. Ти про неї чув? Взагалі я дуже сумніваюся, що про неї знає багато англійців, але ти ж такий із усім обізнаний, що просто жах. 

— Звісно, я про неї чув. Економістка марксистського штибу, яка страшенно дратує німецькі правлячі кола, — відповів Стентон і мало не додав: «Зрештою вона таки влаштувала в Німеччині революцію, але закінчила сумно, коли її до смерті побили на вулиці бойовики з якогось воєнізованого загону», — проте вчасно прикусив язика, бо згадав, що до цих подій насправді ще кілька років. А тепер є всі підстави сподіватися, що нічого такого не трапиться взагалі. 

— Ти мене вражаєш, — захоплено сказала Бернадет. — У це годі повірити. Скільки британських військових чули про Розу Люксембург? Один-єдиний у цілому світі, закладаюся, і я щойно з ним кохалася! 

І вона міцно й пристрасно його поцілувала. 

Стентон усміхнувся сам до себе. Він завжди знав, що диплом випускника історичного факультету колись таки стане йому у пригоді. 

— Знаєш, це чудова жінка, — задумливо вела далі Бернадет. — Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват, як вона. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому. 

Невдовзі потому Стентон заснув. 

Вперше за дуже довгий час він засинав, відчуваючи, як поруч б’ється жіноче серце, а коли вже відпливав у сон, то раптом вражено збагнув, що щасливий. Щасливий тієї миті. Щасливий лежати голим у ліжку з Бернадет Бердетт. 

Коли за якусь годину він прокинувся, Бернадет у ліжку вже не було. 

Вона знов одягнула свою довгу сорочку і сиділа за столом у тій частині кімнати, що мала правити за вітальню. 

Там, де носій залишив Стентонів багаж. 

На якусь мить, ще не зовсім прийшовши до пам’яті, Стентон подумав, що то Кессі. Коли дружина мала якусь термінову роботу, то часто серед ночі вилазила тихенько з ліжка і, не вмикаючи світла, сідала в нічній сорочці за стіл в іншому кінці кімнати. 

Він усе одно прокидався і бачив її там, бачив підсвічене рівним сірувато-сріблястим світлом обличчя, що схилилося над комп’ютером. 

Тільки-от цього разу за столом сиділа не Кессі. 

Там сиділа Бернадет, і то її обличчя було підсвічене сірувато-сріблястим світлом. 

Світлом з комп’ютера. 

Стентон притьмом вискочив з ліжка, проте вона теж ґав не ловила, і наступної миті він усвідомив, що дивиться прямо в дуло свого ж власного напівавтоматичного «ґлока». 

Пістолет був у ранці. Як і комп’ютер, замаскований під книгу. У тому самому ранці, з якого Стентон витягнув складаного ножа з коркотягом, щоб відкоркувати ту пляшку рейнвейну. 

— Ради Бога, що ти робиш?! — скрикнув він. 

— Прошу? — перепитала вона так, наче була щиро вражена не надто ввічливим тоном цих слів. 

— Що ти робиш, питаю? Опусти його! Чому ти полізла в мої речі? Боже мій, Берні, опусти пістолет! 

Та Бернадет далі стояла й цілилася йому в голову, рука у неї не здригнулася. 

— Я прокинулася серед ночі, — заговорила вона, — і схотіла щось почитати. Твоя торба була відкрита, і я побачила там книжку. Мені стало цікаво, що може читати для розваги такий дивний чоловік, як ти. Знаю, порпатися в чужих речах негарно, але я лише дівчина, тому не встояла. А коли розгорнула ту книжку, то побачила щось іще дивніше. 

Він не закрив свій ранець. Вино і місячне світло таки задурманили йому голову. Пам’ятав, що треба закрити, та потім Бернадет почала роздягатися і… і от тепер в руках у жінки, яка народилася у 1880-х, опинився комп’ютер, останнє слово техніки двадцять першого століття, який навіть у 1980-х сприймали б за щось із розряду наукової фантастики. 

— Послухай, Берні, — почав Стентон, — це… це така світлова коробка… вона пов’язана з фотографуванням… така собі переносна фотолабораторія… секретний винахід… але направду нічого аж такого таємничого, просто маленька і компактна, та й усе… 

Він ступив крок до неї. 

— Не ворушися, Г’ю! — гаркнула вона, піднімаючи пістолет і цілячись йому прямо межи очі. 

— Але ж у чому річ, Берні? Ти ж наче вже здогадалася, що я шпигун. Маєш рацію, так і є. Я, у певному розумінні, — таємний агент. У мене є спорядження. Секретне спорядження… 

— Я до тієї «світлової коробки для фотографування» лише торкнулася, — перебила вона його, — і нічого там не розумію… все це дуже дивно і, чесно, досить страшно, але картинка, яка там з’явилася, набагато, набагато страшніша. 

Стентон похолов, бо одразу згадав, що саме було на екрані комп’ютера, коли він користувався ним востаннє — напередодні зранку, в Сараєві. Ще один ідіотський промах. Чому він не вийшов з програми? Чому не вимкнув апарат? 

— Слухай, Берні… — знову почав він. 

— То була мапа, Г’ю. Мапа Сараєва. Територія навколо Латинського мосту, на північному березі Міляцки. І на ній був позначений маршрут кортежу ерцгерцога… 

— Берні… 

— …і розташування тих, хто збирався його вбити. І місця двох замахів на вбивство. 

— Я знаю, але… 

— Як там описували, Г’ю, того стрільця, який зумів утекти? Шість футів на зріст, вуса. То міг бути хто завгодно, навіть ти. Ти сам сказав так у потягу, пам’ятаєш? От лише то мав би бути серб. А якщо ні? Раптом то був англієць, який знає сербську? Чи навіть серб, який говорить чудовою, загадковою англійською? Що писали в газетах про зброю, Г’ю? Що куля, якою вбили Принципа, — невідомого різновиду? — Вона гойднула в нього перед очима пістолетом. — Я — не з міських дівчат. Різних рушниць та пістолів бачила за життя немало, але такий не траплявся мені ніколи, і про марку «Ґлок» я теж зроду не чула. Відверто кажучи, я навіть не розумію, з чого він зроблений. Секретне спорядження? Може, сербське секретне спорядження? Знаєш, Г’ю, ти, видно, таки шпигун, але, крім того, ти ще й убивця, і не зруйнував учора мир у Європі тільки тому, що поцілив не того. Ти вбив свого. 

На очах у неї бриніли сльози, та рука не тремтіла, а на обличчі читалася рішучість. 

— Віддай мені пістолет, Берні, — сказав Стентон. 

— Нічого подібного. Ти — під арештом, Г’ю. Знаю, після того, що у нас було відучора, це звучить просто смішно, але я здам тебе поліції. Вибач, мушу так зробити, бо ти — чоловік страшенно небезпечний. Опиратимешся — я стрілятиму, попереджаю. Що це за пістолет, я, може, й не знаю, але де у нього гачок, розберуся, не сумнівайся.