Стентон підійшов до неї, вони обнялися і знову лягли у ліжко. 

— То ми будемо разом? — запитав він. — Ти допоможеш мені розпочати спочатку? Розділиш зі мною своє життя? Допоможеш вибудувати життя для мене? 

— Так, — шепнула вона. — Завтра й почнемо. 

— У мене залишилася ще одна, остання справа, — мовив Стентон. — Останній обов’язок перед орденом Хроноса. Я надумав повернутися у Стамбул, туди, де я опинився, прибувши у це століття, і залишити листа. Листа з описом історії, якій я запобіг. Великої війни, яку зупинив. Бо ж цілком можливо, що через сто одинадцять років у той стамбульський погріб відправлять іншого мандрівника у часі із завданням виправити історію вже цього століття. Хтозна, ану ж у цій часовій петлі в 2025-му той погріб далі стоятиме замкнений, і він, той мандрівник, знайде мого листа з пересторогою: усе може бути значно, значно гірше. І з проханням подумати двічі, перш ніж буде запізно. Шанс, звісно, примарний, але тоді все у моєму житті примарне… не кажучи вже про знайомство з тобою. 

— Шшш, — цитьнула Бернадет, — шшш, годі вже. Ти розповів усе. Тепер час поспати. 

Який же у неї мелодійний голос. Отак слухав би та слухав. 

Очі в нього заплющилися. 

З плечей йому звалився неймовірний тягар. Він притулився щокою до її оголених грудей і слухав, як б’ється у неї серце. Все — кінець його самотності. 

Так, у обіймах Бернадет, Стентон і задрімав. 

Він то поринав у сон, то виринав на поверхню, а коли був прокинувся, вона притисла його до себе, поцілувала і вклала йому в губи свою цигарку; він лише усміхнувся і заснув знов. Заснув у мирі і спокої — вперше з дня катастрофи у Примроуз-Гілл, яка відібрала життя не тільки у його дружини й дітей, але й, таке враження, у нього самого. 

Спав міцно і глибоко. 

А коли прокинувся, надворі вже світало, і крізь відчинене вікно до кімнати лилося бліде світло нового дня. 

Він трохи змерз. 

І був сам. 

Бернадет у ліжку не було. 

Не було її і в кімнаті. 

У Стентона боліла голова. Він зиркнув на пляшку, що стояла на столику біля узголів’я. Була порожня. Вони випили все, до дна. Ні, не так. Він випив усе. Онде по той бік ліжка — склянка Бернадет, склянка, яку він наповнив, коли почав розповідати свою історію, а вона, очевидно, ледь пригубила. 

Вмить Стентон був уже на ногах. 

Він розповів. Розповів геть усе. 

А вона сказала, що йому вірить. 

І справді — вірить. Частково. У дуже маленьку частину його історії. 

Ту, де йдеться про вбивство кайзера. 

У все інше Бернадет, звісно, не повірила. Чи ж він збожеволів? Ну як, як могла вона в таке повірити? А він сам повірив би? Адже сумнівався навіть тоді, коли у правдивості цього задуму його переконувала вся сивочола професура Кембриджського університету. На її місці він не повірив би у щось таке ніколи в житті. І ніхто не повірив би. Повірити в це просто неможливо. 

Стентон уже вдягався. А водночас нишпорив очима по кімнаті. Що взяти з собою? Що найважливіше? Схоже, все найважливіше і так уже в ранцях. На якусь мить йому здалося, ніби на столі залишилося його портмоне, але виявилося, що то гаманець Бернадет. Вона полюбляла чоловічі аксесуари; це була, так би мовити, частина її політичного образу. 

Він глянув на свої ранці. Стояли у тому ж місці, що й напередодні ввечері. Отже, Бернадет їх не торкалася. Якби ж то він показав їй свій комп’ютер… Фотографії, історичний архів. Цікаво, тоді вона повірила б? 

У те, що він — мандрівник у часі? 

Ні, подумала б, мабуть, що перед нею якийсь чародій, ілюзіоніст, що він підсипав їй дурману або її загіпнотизував. 

Але в те, що він — із майбутнього, що ціле інше, альтернативне двадцяте століття, у якому вона сама жила й померла, вже збігло й закінчилося, — ні, таки не повірила б. 

Стентон визирнув у вікно. Надворі допіру розвиднювалося, і вулиця внизу була безлюдна. Вгорі тягнувся вздовж усього кварталу плаский дах. Поруч із вікном бігла вниз досить міцна на око ринва, якою в разі нагальної потреби можна скористатися, щоб вибратися нагору. 

Він одягнув коротку шкіряну куртку, яку купив першого по приїзді до Берліна дня, і заховав по кишенях документи на інші імена, якими забезпечили його хроносити. Одне посвідчення було німецьке, інше — австрійське. У разі неминучої — щодо цього не мав уже жодних сумнівів — утечі ідентичність Г’ю Стентона більше йому не знадобиться. 

Відтак витягнув з більшого ранця снайперську гвинтівку — найважче з усього, що там лежало. Ця зброя своє завдання виконала, та й Бернадет її бачила, тож носитися з нею далі не було сенсу. Потім вийняв звідти взагалі все, залишив тільки одну зміну одягу, пару книжок та ще якісь дрібнички, надбані вже у цьому столітті. А тоді з меншого ранця переклав туди комп’ютер, запасний пістолет, гроші та смартфон із чи не найкоштовнішим своїм скарбом — фотоальбомом. Якщо вже тікати, то з одним ранцем буде набагато легше, ніж із двома. 

Ще один, останній погляд навколо. 

Що ж, начебто все, можна рушати. 

Адже вже час. 

Не те щоб він особливо переймався тієї миті, виживе чи ні. Навпаки, був би, здається, абсолютно щасливий загинути, прошитий поліцейськими кулями. Орден Хроноса висотав із нього життя. 

Спершу відібрав найбільшу в його житті любов, а тепер певною мірою позбавляв і шансу знайти любов удруге. Адже він покохав Бернадет. Кохав її і далі. 

Проте Стентон мав план і знав, що мусить цей план виконати. Попри все, йому хотілося таки попередити нове майбутнє про старе. Залишити розповідь про те, якою була історія, перш ніж він її змінив. Для цього мав повернутися у Константинополь. 

Він підхопив ранець і ступив до дверей. 

Та не встиг взятися за ручку, як та ворухнулася. 

Заки двері прочинилися, Стентон уже спрямував на них свій пістолет. 

Через поріг ступила Бернадет. 

Стентонові в ніс ударив запах ще теплого, щойно з печі, хліба. Під пахвою у неї і справді був затиснутий буханець. 

— Боже мій, — озвалася вона, — ти що, стріляти зібрався? 

— Тебе не було, — тихо мовив він, але пістолета не опустив. — Ще й п’ятої немає. Чому ти пішла? 

— Сон мені не йшов, — пояснила Бернадет. — Та й як заснути, коли лежиш біля чоловіка з іншого світу? Ніби мало того, що ти змусив мене в тебе закохатися, то ще й, на додачу до всього, виявився мандрівником у часі. 

Говорила і всміхалася. Усміхалася тією самою чарівною усмішкою, яка так причарувала його ще тоді, у потягу до Загреба. Та ось ця усмішка дещо пригасла. 

— Г’ю, ти так і не передумав стріляти? Чому ти в мене цілишся? І чому це ти одягнений, з торбою в руці… ти що, йдеш? 

Стентон опустив пістолет. На душі враз трохи полегшало… чи принаймні зажевріла непевна надія на полегшення. 

— Я прокинувся, тебе не було. То й подумав… 

Її обличчям пробігла тінь печалі. 

— Подумав, що я тобі не повірила? 

— Ти ж пішла, і я… 

— Теж зібрався йти, так, Г’ю? І якби я простояла у черзі за гарячим хлібом ще п’ять хвилин, то вже тебе тут не застала б? — Вона зиркнула на стіл, потім — на ліжко, яке з ним ділила. — І ти навіть записки не залишив? Не черкнув, чорт забирай, навіть двох слів на прощання? Оце так мало все закінчитися? Ти збирався просто взяти і зникнути? А казав, що мене кохаєш! 

— Так і є… я справді тебе кохаю, Берні, дуже кохаю. Тебе не було… я запанікував… вибач. 

І він опустив на підлогу свій ранець. 

Її обличчя трохи розпогодилося. 

— Я не хотіла тебе будити — тільки й того. Знай совалася туди-сюди, як та дурепа, і курила, а ти ж іще повністю не одужав, сон тобі потрібен. То я й подумала: піду купити свіженького гарячого хліба, щоб ти мав чим поснідати, коли прокинешся. Не знаю, чи є на світі щось ліпше за свіжий хліб тільки-но з печі, хіба ж ні? Можна зараз випити кави, а потім кудись прогулятися, влаштувати собі чудовий пізній сніданок або, ще краще, ранній ланч.