Та попри все це Апіс бере і його вербує. Як можна бути таким викінченим придурком? 

Він що, кандидатів узагалі не вивчав? 

Мав же знати, що в ролі терориста Мехмедбашич облизня вже раз спіймав. «Чорна рука» доручила була йому вбити боснійського губернатора, і він уже сидів у потягу, що прямував туди, де мав відбутися замах, та тут у вагон забіг поліцейський, який гнався за злодієм. Мехмедбашич запанікував і викинув через вікно свою зброю. 

Ніж і плящинку з отрутою. 

Укотре вже Стентон подивувався, як ці смішні, аж комічні лиходії примудрилися все ж таки змінити хід історії. На вигляд же — справжнісінькі аматори. 

Над’їхав кортеж і рушив униз сливе безлюдною вулицею. Рухався поволі, тож людина з міцними нервами кинути тієї миті бомбу могла завиграшки. Проте Мехмедбашич і пальцем об палець не вдарив. Стентон побачив, як він шарпнувся був — та й усе. 

Неподалік перебував іще один терорист «Чорної руки». Васо Чубрілович — сербський юнак, озброєний бомбою і пістолетом — теж просто завмер на місці і лише стояв мов укопаний. Відкритий двомісний фаетон «Ґраф-унд-Штіфт», у якому сиділа можновладна пара, без жодних пригод проїхав мимо. 

А двійко озброєних бомбами нікчемних, пустоголових хлопчаків тільки збараніло витріщалися йому вслід. Ось вам і рядові члени терористичної організації. 

Ерцгерцог із почтом вирушив тепер до річки Міляцка. Вивчивши завчасу їхній маршрут, Стентон знав, що міг би кількома бічними вуличками зрізати кут і випередити їх, та в цьому не було потреби. Поки що він лише глядач; час його виходу на сцену в сараєвській драмі ще не настав. 

На місце Стентон дістався вчасно, як і розраховував. На цій ділянці маршруту зібрався чималий натовп. Розташований понад річкою терен вабив для прогулянки, і люди мали святковий настрій. У Сараєві, звісно, жили не самі лише радикально налаштовані серби, багато хто тут ставився до австрійської корони цілком лояльно. Втім, один із присутніх був таки націлений на вбивство; він виявиться єдиним членом гурту, який рішуче діятиме згідно з узгодженим попередньо планом. 

Звали цього чоловіка Неделько Чабрінович. У групі він виконував роль підбурювача і не раз отримував на горіхи від інших за те, що, на їхню думку, геть не дбав про безпеку. От і тепер одразу ж упав Стентонові в око: стояв випроставшись, майже навитяжку — так, наче намагався навіть своєю поставою засвідчувати шляхетність справи, за яку вболівав і боровся. 

Це була мить, яка вже давно не давала Стентону спокою. Він знав, що зараз Чабрінович кине бомбу — та відскочить від складеного відкидного верху ерцгерцогського фаетона і вибухне під наступним автомобілем. Знав також, що від вибуху серйозно постраждає близько двадцяти людей, які перебували неподалік. Стентонові доводилося на власні очі бачити, що може накоїти бомба, кинута в натовп, і всі його інстинкти аж волали: терористу треба завадити. Можна, наприклад, стати позаду Чабріновича, схопити того за руки і тримати, аж доки не проїдуть машини. 

Але він так цього й не зробив. 

Не міг. Адже знав, що невдалий замах на життя ерцгерцога призведе до того, що після обіду плани високопоставлених гостей зміняться. Вони відступлять від заздалегідь оприлюдненого маршруту, щоб відвідати у шпиталі постраждалих від вибуху. Потім водій поверне не туди, куди треба, заглухне двигун, і все це призведе врешті-решт до того, що шлях ерцгерцога та його дружини перетнеться зі шляхом убивці. Де і коли це станеться, Стентонові було відомо. Та якби Чабрінович не кинув через нього свою бомбу, весь перебіг того дня цілковито змінився б, і він почувався б так само безпорадно, як і офіційна охорона ерцгерцога. Принцип міг би скористатися своїм шансом якось інакше, і Стентон не встиг би стати йому на заваді. 

Тож довелося тепер, долаючи млість у животі, лише спостерігати, як робить своє Чабрінович. Кортеж під’їжджав до річки, Франц Фердинанд із герцогинею широко всміхалися. У них явно відлягло від серця, їм було приємно, що їх так гарно вітають. 

З натовпу й справді лунали вітальні вигуки, в руках у дітей майоріли імперські прапорці. Зараз цих дітей на очах у Стентона спочатку підкине у повітря, а потім жбурне на землю, і нікуди від цього не подінешся. 

Чабрінович метнув свою бомбу. Цілком очікувано вона відскочила від авто ерцгерцога і вибухнула під сусіднім. Тішило одне: замах відбувся, як книжка пише, у повній відповідності з численними описами, отже, ніяких суттєвих змін в історії поки що не сталося. Стентон відвернувся: скалічених тіл він бачив у житті більше, ніж достатньо, а от подальша доля Чабріновича певний інтерес викликала, бо далі все діялося у спосіб настільки абсурдний, що з’являлися небезпідставні підозри: історики, мовляв, таки прибрехали і правду дещо прикрасили. 

Коли розгніваний натовп кинувся на Чабріновича, той витягнув щось з кишені і поклав собі до рота. За наявними у Стентона відомостями, то була пігулка ціаніду, яким за наказом Апіса забезпечили змовників. Однак, як і багато де інде, «Чорна рука» дала маху і тут. Отрута виявилася надто слабкою. Ухопившись за живіт, Чабрінович зригнув, а тоді, без упину блюючи просто на ходу, вивернувся від людей, які вже насідали на нього, кинувся до річки і стрибнув у воду, розраховуючи натомість утопитися. Тільки-от наприкінці червня того напрочуд спекотного та посушливого літа річка зовсім обміліла і була лише тринадцять сантиметрів завглибшки. 

На очах у Стентона поліцейські забрели навіть не по коліна у воду і витягнули потенційного національного героя на берег. Там його віддали на поталу юрбі, яка добряче нам’яла йому боки, а потім відвезли у в’язницю; він тим часом далі блював і хлюпав водою у черевиках. 

Книжки з історії не брехали. Така-от дурня коїлася насправді. Стентонові пригадалася МакКласкі: ото потішалася б професорка, якби бачила все це на власні очі. «Ну, а тепер хай діалектичні матеріалісти спробують довести, що ось це було продиктоване історичною неминучістю! — кричала б вона. — Такого ж і не придумаєш!» 

Думку про МакКласкі Стентон погнав геть: надто вже болючими були спогади про неї. Треба було роздерти старій суці морду, а тоді вже викинути з потяга. 

Він поквапився геть від розгніваної юрби. Знав, що невдалий замах на якийсь час поклав край спробам «Чорної руки» таки досягнути своєї мети. Кортеж ерцгерцога з добряче наляканими і розтривоженими пасажирами додав швидкості й промчав повз решту трьох змовників, зокрема й Принципа, розставлених уздовж маршруту. Автомобілі рухалися тепер надто швидко, і вони так чи йнак нічого вже не могли б зробити, навіть якби їм стало на це духу. 

І якби не зла доля, один із найбездарніших в історії замахів на члена монаршої родини цим і закінчився б. Шестеро агентів, кожен озброєний або бомбою, або пістолетом, або і тим, і тим, — і тільки один наважується таки завдати удару. І зазнає невдачі. 

От лише Стентон знав, що буде далі. Чи що було тоді, коли час і простір востаннє долали разом цей відрізок свого шляху. А трапилася чи не найзлощасніша в усій історії зустріч. Абсолютно випадкова, цілковито неждана-негадана й геть малоймовірна зустріч, яка змінила світ. 

— Ні, ну Бога ради! — вигукнула добряче роздратована МакКласкі. Стояла, як завжди, на своєму улюбленому місці перед каміном. Погода хоч і поліпшилася, та вечори й далі були прохолодні, і професорка, запхавши руки під поли своєї шинелі, завзято розтирала собі зад, який, видно, добряче припекло. — Такого ж не придумаєш. 

Був вечір Великодньої неділі 2025-го року. Вони зі Стентоном просиділи весь пополудень у Дейвісовому «оперативному штабі» на історичному факультеті, розбираючи всі подробиці вбивства у Сараєві, і допіру повернулися після вечері всухом’ятку до оселі декана. МакКласкі, як завжди, випивки собі не шкодувала, а тепер знай набирала обертів, даючи вихід роздратуванню.