Туди й заштовхали KT503 b678; двері надійно замкнули. Перетявши крізь ґрати кусачками нейлонові кабелі, їй повернули певну свободу руху. Кайданків, утім, не зняли. 

Після цього охоронці вийшли, залишивши KT503 b678 наодинці з товаришем деканом та його соратниками. 

— Товаришко KT503 b678, — гаркнув декан, — у дитинстві ти була зразковою піонеркою, потім закінчила з найвищими відзнаками Народну військову академію. Тебе зачислили в елітні сили особливого призначення, ти героїчно проявила себе у битві за Нью-Йорк. А потім усе це відкинула і стала злочинним паразитом. Чому так сталося, можеш нам сказати? 

Бранка не відповіла, просто стояла і потирала до крові стерті кайданками зап’ястя. 

— Відповідь мені, звісно, відома, — вів далі декан. — Я ніколи не ставлю запитань, на які не знаю відповідей. Ти зрадила революцію заради любові. Дріб’язкової. Буржуазної. Банальної. Особистої. Не заради любові до Великого Керманича, яка є твоїм обов’язком. А заради любові до звичайного чоловіка. Ти чудово знаєш, що особиста любов у нас заборонена, і все ж таки замість того, щоб очиститися за допомогою праці та самозречення, пройнялася цим занепадницьким почуттям. Більше того, ти полюбила ворога. Американського солдата. Капіталістичну свиню. Тому-то тебе й відправили в табір, тому-то й змусили втопити байстрюка, якого вивергла твоя утроба. 

Бранка вперше заговорила. 

— Дитину втопила не я, — сказала вона. — Це зробили вони. 

— Її вкинули у чан і притиснули твоїми руками. У ту мить, коли добігло кінця її півхвилинне життя, до неї торкалася твоя плоть. Вона ще була пов’язана з тобою пуповиною. Тож утопила її ти. Так само, як утопила й інших своїх дітей, яких зачала після зґвалтування. 

— Так. Тих утопила я. 

— Бо вони були від ґвалтівників? 

— Ні. Просто на той час я вже знала, що дитині краще померти, ніж жити у таборі. Всім нам краще померти, і що молодшими, то краще — менше спізнаємо болю. 

— То чому ж тоді ти себе не вбила, KT503 b678? 

Бранка зітхнула. Над високими фортечними мурами її несамовитого гніву війнув подих безмежної печалі. Вона підняла обличчя догори, до затінку величного склепіння, де відлунював колись спів достоту божественних хорів. 

— Смерть — моя єдина приятелька, і я прагну опинитися в її обіймах, — озвалася KT503 b678. — Але сама я себе не вбиватиму. — Гнів, схоже, повертався. — Я зроблю так, щоб мене змушена була вбити Партія. 

— Партія не вбиває, KT503 b678. Вона добра і співчутлива. Великий Керманич дбає про всіх своїх дітей, зокрема й про тих, які заблукали. Партія не вбиває. Вона виховує. 

— Ґвалтуючи і катуючи. Убиваючи немовлят. 

— Так. Убиваючи немовлят, — тепер уже настала черга зітхнути товаришеві декану. — Як же так? — Голос його раптом сповнився сумом. — Дітовбивство як спосіб урядування? Як же ми дійшли до такого розпачливого стану? 

Він присунув зовсім близько до клітки стілець і сів на нього. 

Навколо, немов охоронці, поставали троє його соратників. На обличчях у всіх читався страх. Розпачливий страх. І водночас — щось схоже на розпачливу надію. 

— KT503 b678, я б хотів поговорити з тобою про історію, — сказав товариш декан. 

— А я хотіла б тебе вбити, — мовила KT503 b678. 

— Ні-ні, мене вбивати не треба, — не збентежився декан. — Ми з тобою дуже схожі. 

— Ми зовсім не схожі, товаришу декане. Ти — породження Партії, а її я ненавиджу всією душею. 

— Якщо ти вважаєш, що людина є породженням того, чому вона служить, то помиляєшся. Я дивлюся на все з погляду практичного. Якщо у цьому створеному Партією світі єдиним способом вижити й отримати бодай крихту комфорту є служіння Партії, то я, звісно, їй служитиму. Проте це аж ніяк не означає, що я — її породження. Насправді я зневажаю її точнісінько так само, як ти. Щобільше, як і ти, я всією душею її ненавиджу. 

— Вона повбивала твоїх дітей? 

— Так, якщо вже на те пішло, повбивала. Хоча то не були діти з плоті й крові, — відповів декан. — Моїми дітьми були мистецтво й культура. Вченість. Література. Живопис і поезія. Багатолика краса, ніжне й витончене дитя, і Партія вбила його ще до того, як я з’явився на світ. 

Та KT503 b678 більше не слухала. У минулому їй довелося пережити стільки найрізноманітніших допитів, що мотиви, які ховалися за словами й запитаннями партійних функціонерів, перестали цікавити її вже давно. Адже двоєдушність — їхня друга натура. Крім того, вона помітила дещо в себе під ногами. Там лежав гвинт: випав, мабуть, у когось із робітників, які монтували клітку. Може, вдасться відімкнути ним замок? Або взяти й увігнати його цьому-от товаришу деканові прямо в око, а потім втиснути пальцем у мозок. Можливо, тоді її нарешті вб’ють — і вона визволиться. Спочине вічним сном, як її коханий і їхня дитина. 

— Але я бачив чимало привидів, яких породило те дитя, — вів тим часом далі товариш декан. — Ми переховуємо їх тут. Заборонені рукописи та картини, прадавні тексти і забуті знання. Сховані глибоко в темних підземеллях. Потай закладені в ніші у стінах, про які давно ніхто не пам’ятає. Поховані в обплетених павутиною гробницях. Щось із утраченого я таки бачив. 

Ну от, гвинт уже в неї. Вона зуміла затиснути його пальцями ноги, і тепер залишається тільки тримати, доки не знімуть кайданки з рук. Отже, буде й інструмент, і зброя. Колись же не раз убивала, маючи набагато менше. 

— Що ж, KT503 b678, я хотів би поставити тобі одне запитання. 

Бранка мовчала. 

— Будь ласка, дай мені відповідь, — продовжував декан, — і я обіцяю, що дозволю тобі залишити у себе той гострий шматок металу, який ти оце тримаєш ногою. 

KT503 b678 здивовано глянула на нього. Партійці ж здебільшого — повні ідіоти. Так переймаються самозамилуванням та самозбереженням, що нічого навколо не помічають. Їх можна обводити навколо пальця, як маленьких, а їм і невтямки. Та цей не такий. 

— Гаразд, — кивнула вона. — Ставте своє запитання, товаришу декане коледжу. 

Той іще якусь хвилину сидів мовчки. А тоді витягнув з кишені свого комбінезона старий, пожовклий пергамен і зиркнув на нього, ніби черпаючи звідти натхнення. 

— Якби ти могла змінити щось в історії, — почав він, — якби отримала нагоду повернутися в минуле, лиш один раз, у якесь певне місце та певний час, то куди подалася б? Що змінила б? 

— Я не змінював би нічого, сер Ісаак, — твердо сказав декан Бентлі, знову наливаючи у склянки вина. — Залишив би у спокої і добре, і лихе. 

— Еге ж, декане Бентлі, — сумовито кивнув Ньютон; на вигляд здавався тієї миті аж якимсь старішим за свої вісімдесят чотири роки. — Я теж. 

Обговорюючи Ньютонове запитання, вони розважали про історичні помилки та про поточний стан людства; запитували себе, чи може виправлення перших покращити останній, і змушені були визнати: попри вкрай незадовільне становище Британії — у 1727-му на острові лютувала віспа, до банкрутства залишався один крок, не вщухали релігійні та династичні чвари, а шотландці-якобіти могли з дня на день укотре вже підняти повстання, — шлях розвитку країни був усе ж таки цілком стерпним, тому ідея дещо підправити історію видавалася надто вже ризикованою. 

— Будь-яка гіпотетична зміна, нехай навіть найдрібніша, одразу ж породжує можливість появи фактично безмежної кількості ймовірних варіантів розвитку подій, — зауважив Бентлі. — Так можна тільки все погіршити. 

— Власне. Так можна тільки все погіршити, причому дуже легко, — погодився Ньютон, дивлячись у вікно; в шибку барабанила злива. — Останні тридцять років я й боровся з жахом, який вселяла в мене така можливість. Цей жах мучив мене вдень і переслідував уночі. Він перетворив моє життя на сущий кошмар. 

— Але чому, сер Ісаак? — спитав, поблажливо всміхнувшись, Бентлі. — Ми ж не можемо насправді взяти і змінити минуле.