Страховисько, й далі трублячи клаксоном, підстрибом промчало повз них і подалося собі своєю дорогою. Його галасливі пасажири кричали тепер ще веселіше: схоже, тішилися, що нагнали стільки страху. То був час, коли старий сонний Істанбул — саме так воліли називати те місто місцеві — почав усвідомлювати, що темп життя в Туреччині змінюється. Якщо турки хотіли вважатися своїми на Заході, то мали б насамперед учитися відповідно й поводитися: наприклад, для початку, не лізти просто під колеса авто… 

Стентон лежав зверху на жінці. Покривало у неї зсунулося, і вона притислася щокою йому до обличчя. Гарячий віддих куйовдив волосся десь у нього за вухом, груди бурхливо здіймалися, втискаючись у його тіло. Хлоп’я затиснуло наполовину між ними, дівчинка лежала збоку. 

Він притьмом схопився на ноги. То була врешті-решт Османська імперія, а жінка явно належала до правовірних мусульман. За таких обставин, мабуть, і найрадикальніший мулла не картав би його за вимушений фізичний контакт, та все одно ця близькість бентежила і несла загрозу. Ану ж зараз де не візьметься глава сімейства, подумає бозна-що й ухопиться за довгий ятаган, який багато хто з місцевих відкрито носить на поясі… 

Стентон мав виконати одне завдання, і того дня найпершим його обов’язком було не залишати слідів. 

Він допоміг молодій матері підвестися на ноги, вона ж тим часом, поправляючи одежу і затинаючись, бурмотіла слова вдячності. Принаймні так йому здавалося. Говорила жінка турецькою, яку Стентон упізнавав, але не розумів. Хай там як, а вдячність, якою світилися її очі, промовляла виразніше за будь-які слова. 

Навколо, галайкочучи різними мовами, збирався натовп. Окрім турецької, Стентон розпізнав грецьку, французьку й арабську, але звучали, без сумніву, й інші. Напевне, серед усіх шляхів на землі Галатський міст був найкосмополітичнішим. Сам Вавилон навряд чи міг похвалитися більшим розмаїттям мов. 

— Дуже перепрошую… е-е… мадам, — почав Стентон англійською, не знаючи до пуття, як звернутися до жінки, — але я не… 

— Вона вам дякує, та ви, звісно, й самі здогадалися, — озвався якийсь голос біля його плеча. Стентон обернувся і побачив чоловіка середніх літ у полотняному костюмі й солом’яному брилі-канотьє — безперечних ознаках європейського набоба. — Каже, ви врятували життя і її дітям, і їй — так воно й було, тут не посперечаєшся. Чудова робота, мушу сказати. Ви рвонули через міст так, наче за вами судові пристави гналися. 

Крізь юрбу проштовхувався якийсь чоловік в уніформі. Мабуть, поліцейський, подумав Стентон, хоча то міг бути якийсь ополченець, а чи навіть листоноша. Турецькі службовці страх як любили різні екстравагантні уніформи. 

Хтось ухопив Стентона за руку і потиснув її. 

Ще хтось плеснув його по спині. 

Якийсь літній француз, схоже, збирався пригостити Стентона випивкою; втім, судячи з вигляду його червоного, мов спілий помідор, носа, то був радше привід самому спозаранку перехилити чарчину. 

Усе пішло зовсім не так. Він мав тінню проминути це місто і рушити далі своєю дорогою, а натомість опинився в центрі уваги натовпу. Треба було брати ноги в руки. 

Проте жінка й далі йому дякувала, притримуючи заплаканих дітей; її великі темні очі променіли вдячністю, яку вона раз по раз намагалася виразити на словах. 

— Ви… моїх… дітей, — поволі, не надто впевнено мовила англійською, і що у неї на думці, здогадатися було неважко. Він урятував її дітей, нічого важливішого не могло бути в цілому світі. 

А от своїх не врятував. 

Та й як міг це зробити? Ніхто з його близьких ще не з’явився на світ. 

У Кембриджширі, в грудні 2024-го року, саме заповідалося на морозну днину напередодні Різдва, коли Г’ю Стентон, відставний капітан британської армії та фаховий шукач пригод, мчав крізь досвітній присмерк на своєму мотоциклі. 

Обледенілу дорогу вповив густий туман; з вибоїстого гудрону давно вже зникли будь-які сліди розмітки. Якщо Стентон свідомо шукав найнебезпечніших умов для шаленої гонитви на потужному мотоциклі, то навряд чи зумів би знайти такі умови деінде. 

І це йому абсолютно підходило. 

Смерть була єдиною життєвою перспективою, яка викликала у нього бодай дрібку інтересу. 

Убитися тут було б так просто. Дорога порожня, у морозній сутіні не зблискують жоднісінькі фари. Ніякого тобі ризику, ніякої нагоди завдати шкоди ще комусь. То була б чиста робота. Не до порівняння з тими жахливими операціями в пустелі у ті часи, коли він ще служив в армії: тоді не раз доводилося добряче попріти, і все одно, здається, ніколи не обходилося без мертвих жіночих та дитячих тіл у повикручуваних від вибухів рештках обгорілих «тойот». 

Нинішня ж ціль була сама-самісінька і навіть гадки не мала протестувати. Стентону тільки й треба було, образно кажучи, натиснути на «старт». Злегка крутнути кермо в напрямку якогось дерева. Трохи, якраз у міру, додати газу і — ось воно, забуття. 

От лише… 

Ану ж і справді існує щось таке як пекло? 

Стентон схилявся до атеїзму — тією мірою, яку дозволяла йому розважливість, — а от Кессі була католичкою. Отже, бодай найменшу ймовірність існування пекла доводилося все ж припускати, і якщо це так, то самогубство — цілком певний спосіб туди потрапити. Не те щоб думка про вогонь та сірку сильно його непокоїла. Насправді вічні сатанинські тортури, можливо, відволікли б його від товариства власної персони, яке починало вже здаватися просто нестерпним. Пекло лякало Стентона лише тим, що — за умови, що воно таки справді існує, — Кессі з дітьми там не буде, це точно. 

Ангели до пекла не потрапляють. 

Перспектива застрягнути у вічності нарізно від своєї утраченої сім’ї жахала його надто сильно, щоб зважитися на ризик, нехай навіть зовсім ефемерний. Тому-то, хоч як прагнув він визволення, та цього разу тільки міцніше стиснув кермо і зосередився на дорозі, а дерева знай зблискували світло-сірими видовженими вгору плямами в імлистій сутіні обабіч — і зникали позаду. Деякі широко розкидали віття і манили до себе, обіцяючи мир і спокій, немов обійми коханої. 

Стентон зиркнув на спідометр. До повороту на Кембридж було вже недалеко. Цю дорогу він знав. Їздив нею багато разів ще студентом, коли повертався у досвітні години з Лондона: мчав тоді мов на пожежу, прилаштувавши між колінами на баку пакет з купленою на винос їжею, яку й відправляв собі до рота крізь відкрите забрало шолома просто на ходу. 

От і нині мчав, щоб устигнути поснідати разом зі своєю давньою наставницею, професоркою Саллі МакКласкі — відомою спеціалісткою з історії військової справи, його улюбленою викладачкою в університетські роки. Зрештою, не просто улюбленою: МакКласкі належала до тих небагатьох у Стентоновому житті людей, з якими він зблизився по-справжньому. Дебела життєрадісна жінка з рум’яними щоками і не надто вдало знебарвленими вусиками, вона понад усе любила стати зі склянкою в руці перед каміном і поринути з головою у славне криваве минуле. Для МакКласкі історія була живою і трепетною, захопливою кавалькадою героїв і лиходіїв, фатальних змов і сміливих мрій. У затишній вітальні деканського помешкання, розташованого просто у Великому дворі Кембриджського університету, вона щотижня влаштовувала для своїх студентів диспути на тему «А що, якби…». У довгі, лінькуваті пообідні години частувала настрашених і водночас захоплених спудеїв пивом із чіпсами, а заодно спонукала їх уявляти й обґрунтовувати альтернативні історичні сценарії; якби доля звеліла інакше, ці сценарії спокійнісінько могли б лягти в основу її лекцій. 

Стентон ще й досі наче бачив професорку на власні очі: ось вона у старезній військовій шинелі, яку носила замість халата, твердо стоїть перед каміном, без жодного натяку на якийсь там сором затуляючи студентам вогонь своїм масивним задом. У руці, щоб не засумувати, тримає склянку і різко гаркає незмінне «А що, якби…».