— Авжеж, ми не можемо. 

— Що ж, у такім разі проженімо лихі думи та потішмось краще добрим вином. 

— Але через триста років така нагода з’явиться в інших. 

— Нагода змінити минуле? Ви ж, звісно, жартуєте, правда? 

— Аж ніяк, декане Бентлі, аж ніяк. Хтозна, ймовірно, люди майбутнього виявлять існування такої можливості самотужки, і тоді моє сумління чисте. Проте… ану ж не виявлять? Чи повинен я донести її до їхнього відома? Ось запитання, яке перетворює на тортуру кожну мить мого життя, а кожен сон — на нічне жахіття. 

Бентлі ледь стримав сміх. Вельми поважний вік Ньютона добряче вплинув не тільки на тіло, але й на розум, сумнівів тут уже не було. 

— Знаєте, — заговорив він таким тоном, яким зазвичай зовсім уже немічних старих запитують, чи добре вони попоїли і чи не підбити їм подушки, — може, не варто аж так сильно цим перейматися, га? Врешті-решт, триста років — це багато, коли то ще буде… 

Ньютон сердито нахмурився і нетерпляче засовався у кріслі. Ніздрі його знаменитого довгого носа аж роздувались від гніву. 

— Багато, декане Бентлі? Ви справді так думаєте? — перепитав він. — Цікаво, за якою ж міркою триста років — це багато? 

— За будь-якою розумною міркою, сер, триста років — це, я б навіть сказав, дуже багато. 

— Здається, під розумною міркою ви маєте на думці свою власну. 

— Бо я, сподіваюсь, — людина розумна. 

Ньютон розгнівався остаточно: 

— Можете собі, звісно, сподіватись, але ось це ваше твердження дає мені всі підстави в цьому засумніватись. Вам здається, що триста років — це багато, а от для планети це — тільки мить, для зорі ж — іще менше. 

Бентлі лише м’яко засміявся, й далі тримаючись свого поблажливого тону. Декана Трініті так легко не спантеличиш, навіть найвідомішому синові коледжу навряд чи це до снаги. 

— Хай що там здається чи не здається, сер Ісаак, а це так чи інак один і той самий відрізок часу. Для знудженого школяра день тягнеться без кінця-краю, для заклопотаного дорослого минає, не встигнеш озирнутися, але ж тривалість його незмінна, як не крути. 

І декан делікатно ковтнув кларету, явно вдоволений тим, що йому спав на думку такий-от витончений та промовистий аргумент. Заперечувати тут годі, навіть Ньютону хоч-не-хоч доведеться це визнати. 

Не так, однак, сталося, як йому гадалося. 

— Он як? Незмінна, кажете? — сердито перепитав Ньютон. — Та невже? 

— Звичайно, незмінна! 

У відповідь Ньютон гримнув кулаком по столу, вже вдруге того пополудня перекинувши своє вино. 

— Що значить — «звичайно, незмінна»?! — закричав він. — Що це за аргумент такий? Ви ж викладач, Бентлі! Стверджуєте принаймні, що викладач! У такому разі вам має бути відомо, що просто висловити певне твердження недостатньо. Треба ще бодай якось продемонструвати його істинність, надати якісь підтвердження, навести докази! 

Тут уже від напускного спокою Бентлі не зосталося й сліду. 

— Докази?! Які ж тут можна навести докази, окрім тих, на які вказує елементарна логіка? — підвищив він голос і собі. — Час є час. Цокає собі від початку до кінця та й усе. 

— А от і не все, телепню! — гиркнув Ньютон. — Невже я й справді єдина на землі людина, яка це збагнула? Час не лінійний. Він не біжить собі усталеним шляхом, ніби дорога з Лондона до Йорка. Він не має початку і не має кінця. Для двох різних людей, для двох планет, для мільйона зірок він зовсім не однаковий. За різних обставин час різний. Адже він — відносний! 

— Прошу вас, сер Ісаак, заспокойтесь! — заблагав Бентлі, стривожений такою гарячковою реакцією Ньютона. Він уже шкодував, що зопалу дозволив утягнути себе в дискусію, і зовсім не хотів, щоб найвідоміший у світі вчений сконав у нього на очах у його ж таки вітальні. — Жодна людина на землі не захоплюється вашим генієм більше за мене, але що ж відносного ви знайшли у часі? Час є час. Прислухайтесь онде до годинника: чуєте, як він цокає? Відмірює секунди, однакові для всіх і для кожного. Ось секунда ще в майбутньому — а ось ця секунда вже в минулому. І ці секунди, звертаєте ви на них увагу чи не звертаєте, знай собі цокають, минають одна за одною — тут, там, повсюди. Цок-цок — минула ще одна! У цій кімнаті. На сонці. Серед зірок. На небі й у пеклі. Цок-цок. Отак, секунда за секундою, й рухається Божий усесвіт від дня сотворення до дня Страшного суду! 

— Цок-цок, цок-цок! Ну про що ви мені тут торочите, недоумку?! — крикнув Ньютон, зіп’явшись уже на ноги і потрясаючи кулаком у повітрі. — Те, що відмірює своїм цоканням ваш годинник, декане Бентлі, — це, цілком очевидно, людський винахід. Доволі зручний, погоджуюсь, винахід, який дає змогу впорядкувати день, надаючи уявної форми досвідченню часу в межах, окреслених нашою здатністю бачити і чути годинник. Це ж має бути просто-таки разюче очевидно, навіть для вас! А ці ваші тверді й незмінні секунди абсолютно не тверді й аж ніяк не незмінні. Час — сутність таємнича і гнучка, повсюди різна — бо відносна. 

— Ото ви завели своєї, сер Ісаак! — Бентлі теж зірвався на ноги, не в змозі приховати вже своє роздратування. — І стосовно чого ж вона відносна? 

— Стосовно умов, у яких перебуває той, хто її досвідчує. Усе залежить від того, де він. Чи перебуває у русі. Як швидко рухається. Йде кудись чи звідкись. Стале його місце призначення чи рухоме. Понад усе ж треба враховувати положення у просторі та параметри кожнісінького атома в усесвіті, бо кожен із цих атомів відносний стосовно всіх інших. 

Вони стояли тепер один навпроти одного над калюжкою вина, яке розлив по підлозі Ньютон. Довгий ніс старого мало не впирався у підборіддя співрозмовникові. 

— Прошу вас, сер Ісаак, — мовив урешті-решт декан, — чому б нам не перевести цю дискусію у цивілізованіше русло? 

— Дискутувати тут нічого, — відповів Ньютон, важко падаючи назад у крісло, знову втомлений і старий. — Просто я розумію, про що говорю, а ви — ні. Зрештою, це не ваша провина. Цього не розуміє ніхто, крім мене, і я вже клену жорстоку долю за те, що вділила мені це осяяння. Я відкрив спосіб змінити майбутнє. Робити це — виняткова прерогатива Господа. А проте Він, Господь, дав мені в руки ключ. Знехтувати тим, що я знаю, на що розкрив мені очі Господь, я не можу, хоча це й зводить мене з розуму. Отже, декане Бентлі, я заповідаю вам і вашим наступникам ось ці листи й ось цю запечатану скриньку. 

Стентон довго стояв, не в змозі відвести погляд від слідів у пилюці. 

Потім, присвічуючи собі ліхтариком, оглянув кожен. Він мало не благав долю зробити так, щоб побачене можна було витлумачити якось інакше. Та жодних сумнівів бути не могло. Сліди починалися посеред погреба і вели до дверей. 

Так само, як і їхні з МакКласкі. 

Від приголомшливого здогаду про те, що це, властиво, означає, у нього просто йшла обертом голова. 

Хтось пройшов крізь час услід за ним. Але ж такого не може бути. Він же сам бачив ті рівняння. Професор Сенґупта був абсолютно однозначний. Час вивірено бездоганно, витки часової спіралі змикаються буквально на частку секунди. Посланець хроноситів відбував опівночі 31-го травня 2025-го року і прибував чверть на першу ночі 1-го червня 1914-го року. Прошмигнути слідом опісля жодного шансу не було. Наступний автобус за хвилину не над’їжджав. 

Дозволивши темряві поглинути і себе, й усе навколо, Стентон вимкнув на хвильку ліхтарик і зосередився на відомих фактах, намагаючись осмислити їх і зробити належні висновки. Отже, пояснення Сенґупти. Його, Стентонів, власний досвід. Нові свідчення, наявні ось тут перед ним, на підлозі. Правда мчала на нього на всіх парах, наче баран на вже напіврозтрощені ворота кошари, погрожуючи вщент рознести його свідомість. 

Наступний автобус над’їхав не за хвилину. 

На це пішло сто одинадцять років.