Та що більше він дізнавався про світ, з якого прибула Кейті, то краще розумів, як цілковито, ба навіть злочинно помилялася МакКласкі зі своєю зграєю самовдоволених стариганів. 

Як сильно помилявся він сам. Люди історію творять, і люди ж її партачать, завжди стверджувала професорка і, певна річ, мала рацію. Неймовірно, але в результаті вона свою теорію сама й підтвердила. Напартачила, і то конкретно. 

Аби ж то Ньютон не виявився таким збіса розумним… 

Проте все це залишилося вже у кількох версіях минулого. Теперішнє ж було лиш одне, і потрібен був план дій — тут і тепер. 

Пізно вночі, коли Кейті жадібно поглинала один по одному всі делікатеси, які тільки можна було замовити в номер, вони зі Стентоном цей план таки уклали. 

Полягав він у тому, щоб убити Розу Люксембург. 

Спершу Кейті хотіла вбити Штрассера. Це ж, зрештою, він украв і спотворив революцію Люксембург. Він започаткував пекельну династію, кілька поколінь напівбогів-убивць, що правили маріонетками, на яких перетворили все населення земної кулі. 

Але Стентон заперечував: 

— Штрассер — головоріз. Він украв щось шляхетне, ба навіть прекрасне, звів нанівець, спаплюжив. На таке кожен спроможний, і якщо ми приберемо з нашого рівняння Штрассера, його місце просто займе інший. Сталін, наприклад, або хтось зі Штрассерового центрального комітету. 

На той час Кейті вже переповіла йому історію століття, з якого прибула, доволі детально, і Стентон упізнав чимало імен, які знав з історії свого століття: Ґеббельс, Рем, Зінов’єв. Багато імен чув, однак, уперше: Берія, Каменєв, Гесс. Адольф Гітлер. 

— Руйнувати може кожен, — доводив він, — а от для того, щоб творити, потрібен талант. Коли ж ідеться про успішну революцію, то тут уже, як на мене, і без генія не обійтися. Люксембург — особа унікально обдарована, далекоглядна, надзвичайно прониклива політична діячка і направду велика організаторка. Я знаю, я з нею зустрічався. Всі ті тупі задираки, які табуном за нею ходять, їй і на латку не годяться. Без неї їм не буде за ким ходити. Словом, замість морочитися з гноєм, треба просто позбутися лопати. 

Стентонові, як по правді, ця ідея була зовсім не до вподоби. По суті, план, який він сам обстоював, завдавав йому чималого болю. Адже Люксембург він знав. Хороша жінка, добра… і Бернадет від неї у захваті. Та водночас Стентон розумів, що вилучити її з німецького рівняння — найкраще, що він може зробити, аби виправити свою помилку і не допустити німецької революції, якої відтак ніхто не спаплюжить і не оберне згодом на світове панування. 

— То ми вб’ємо Люксембург, — сказала Кейті, пальцями відриваючи собі шматки стейка і ковбаси. 

— Так. 

— А потім я уб’ю Штрассера. 

— Якщо хочеш. Йому зараз лише двадцять два роки. 

— Мені байдужісінько, нехай хоч двадцять два місяці чи двадцять два дні. Я розірву того виродка на шматки голими руками, а його серце з’їм, коли воно ще битиметься. Далі повбиваю всіх членів його комітету, навіть тих, які нині ще діти. Потім розшукаю батьків тих, які ще не народилися, і також повбиваю. І то повбиваю у страшний спосіб. У відплату за злочини, які тепер уже ніколи не скоять. 

Кейті припала до графина з водою і досхочу напилася. Алкоголю не вживала ні краплі: мовляв, ясна голова, коли в інших мізки затуманені випивкою, — велика перевага, перевірено колись уже не раз. 

— А тоді, — повела далі вона, витерши рота жилавою, помережаною наколками рукою і втупившись важким поглядом у Стентона, — тоді я, можливо, вб’ю і тебе, бо, правду кажучи, все це, геть усе — твоя провина. 

Той очей не відвів і на виклик відповів. Такої долі собі не просив. І врешті-решт сам утратив дітей. 

— Може, ти й маєш рацію, Кейті, — спокійно відповів він. — Хоча, думаю, ти ще переконаєшся тоді, що вбити мене не так і легко. Згоден, я і люди з мого часу справді розбудили страшне лихо. Та коли я побачив, що все пішло не так, то справи не покинув. Міг би відійти вбік, але не зробив цього, натомість розшукав і врятував тебе. І саме тому ми маємо зараз шанс скористатися всім, що знаємо, і спробувати ще раз. У моєму столітті казали, що на третій раз удача має посміхнутися. У вас теж була така приказка? 

— У моєму часі, Г’ю Стентоне, не було ніякої удачі. І слово, і саме поняття були заборонені. Всім керував Великий Керманич — на благо миру й загального добробуту. Удача — це поняття буржуазне. 

— Ну, а тепер покеруємо трохи ми. І цього разу зробимо все правильно. Саме тому, перш ніж узятися до здійснення нашого плану, нам треба ще раз з’їздити у Константинополь, побувати у тому погребі, з якого ми тут уродилися. 

— Навіщо? 

— Бо якщо ми створимо краще століття, треба, щоб воно таким і залишилося. Тому біля мого листа з пересторогою має лежати і твій. 

Подорожувати з Кейті було непросто. В її часи хроносити не мали ані ресурсів, ані технічної можливості забезпечити свою агентку документами та грішми у різній валюті. До них дійшло зовсім мало артефактів початку двадцятого століття, які можна було підробити. Низка «культурних» революцій та чисток знищила все, що свідчило про дрібнобуржуазне минуле, — величні будівлі, музеї, картини, книжки. Від часів, які передували тому моменту, коли до влади прийшла династія Великих Керманичів, не зосталося практично нічого. 

Хроноситам зі світу Кейті пощастило ще, що їм узагалі вдалося вчасно доправити її потай до міста-привида, званого колись Стамбулом, а там — до погреба в районі колишніх міських корабелень. У 1914-й вона прибула з багажем, який складався великою мірою лише з пари гвинтівок і кількох шматочків золота, отриманих від одного з високопоставлених партійних дантистів. Крім того, помічники декана Державного дослідно-освітнього закладу зуміли надати їй компас, мапу Європи, папірець, де записали місце й дату вбивства кайзера, грубий чоловічий костюм і черевики. 

Пробираючись через Туреччину і Балкани, вона покладалася в дорозі виключно на власну кмітливість і добувала все необхідне за допомогою крадіжок та грабунку. 

— Я переховувалася більшу частину свого свідомого життя, — розповідала Кейті Стентонові. — Тому-то вони й обрали для цього діла мене. Але, якщо хочеш знати мою думку, в цьому світі виживе кожен. На полях і в лісах повно їжі, селяни страшенно довірливі, прикордонники спочатку окликають, а потім уже стріляють — повна дурня, я ж вистрілю перша. 

Через Європу Стентон із Кейті їхали потягом. Кейті далі маскувалася під чоловіка і носила чоловічий одяг, який купив для неї Стентон. Від тогочасного жіночого вбрання вона відмовилася навідріз, небезпідставно стверджуючи, що воно геть безглузде і дуже обмежувало б її у бою. 

З огляду на відсутність у неї документів про те, щоб перетинати кордони у потягу, не могло бути й мови. Натомість доводилося на останній перед кордоном станції виходити і шукати зручне місце для того, щоб нелегально перейти кордон пішки. Таким чином вони й проїхали Європою з півночі на південь і знов опинилися в місті, де розпочалися їхні пригоди в цьому столітті. 

Стентон укотре вже винайняв номер у готелі «Пера-палац» і за кілька годин, коли на землю спустилася ніч, вирушив, цього разу востаннє, до будинку, що його придбав Ісаак Ньютон у той час, коли заснував орден Хроноса. 

— Хотів тебе запитати… — мовив він до Кейті, оглядаючи вулицю, аби переконатися, що там усе спокійно. — Невже аж так конче треба було вбивати лікаря й медсестру, коли ти вийшла з погреба? 

— Жінка в кімнаті почула мої кроки, — відповіла та. — Черевики в мене були важкі і голосно гупали. 

— А думка вирушити в минуле у взутті з гумовими підошвами до голови не прийшла? 

Кейті спинилася на вже поглинутій темрявою вулиці й повернулася до Стентона. 

— Ці черевики віддав мені один солдат, який, можливо, заплатив життям за те, що їх утратив. Без них я прибула б у цей світ босоніж або, в найкращому разі, у брезентових капцях. Ти жоднісінького уявлення не маєш, Г’ю Стентоне, про граничну вбогість світу, який ти створив.