Стентон попросив рахунок і поклав на блюдце кілька рейхсмарок. На банкнотах і монетах теж красувався той-таки імператор — кайзер Віллі. Чолов’яга з закрученими догори вусами, для якого й далі існувала тільки одна Німеччина. Військова. Те, що німецька промисловість завойовувала світ, для Вільгельма ІІ нічого не означало. Бо світ мала завойовувати не німецька промисловість, а німецька зброя, і на чолі цього завоювання мав стояти він — імператор у прикрашеному велетенським орлом шоломі. 

Стентон глянув на годинник. Імператорові залишилося жити менше доби. 

Десь у глибині душі ворухнулася жалість. Не можна сказати, щоб Вільгельм здавався аж таким уже суцільним уособленням зла. Проте був марнославний, сварливий, пихатий, нерозважливий та емоційно нестійкий і відзначався глибоко вкоріненим імперським комплексом. Для беззаперечного головнокомандувача найкращої на планеті армії — риси вкрай небезпечні. 

Він просто мусив померти. 

З кафе Стентон вийшов на Унтер-ден-Лінден, бо мав намір востаннє оглянути й оцінити вибрану позицію. Був чудовий літній ранок, і крізь крони лип та каштанів яскраво світило сонце, мережачи пістрявими візерунками тротуари й дорогу внизу. Вулицею, скоряючись поліцейським-регулювальникам, які знай розмахували руками, снували туди й сюди автомобілі, екіпажі та пішоходи. 

Прибувши в Берлін, Стентон не поселився у готелі, а винайняв собі вмебльовану квартиру. Коли трапиться нагода виконати місію, у нього не було ані найменшого уявлення; можливо, доведеться жити в місті місяцями, вичікуючи на бездоганний збіг обставин, який дозволить завдати вирішального удару. Квапитися і діяти похапцем він не мав жодного наміру. Врешті-решт нагода, скоріш за все, випаде тільки одна. У разі невдачі його, цілком імовірно, схоплять. Навіть якщо йому пощастить зникнути, охорона кайзера ще довго буде така зворохоблена, що наступної нагоди може не трапитися довіку. Стентон гостро усвідомлював, що цього разу, на відміну від подій у Сараєві, переваги ретроспективного бачення не має і, якщо не брати до уваги кращого спорядження, шанси у нього не кращі, ніж у будь-якого іншого кілера. 

Виявилося, що чекати довго не доведеться, бо вже на третій день після його приїзду з Відня на Потсдамер-пляц була запланована якась церемонія за участі імператора. Стентонові вистачило одного погляду на опублікований у пресі план урочистих заходів, аби збагнути: ось вона, нагода. 

Він пройшов по Унтер-ден-Лінден і повернув у південному напрямку, на Фрідріхштрассе, потім на Ляйпціґерштрассе, а тоді — на Ляйпціґер-пляц, де мав намір облаштувати вогневу позицію. 

Ляйпціґер-пляц прилягав упритул до Потсдамер-пляц, серця імперського Берліна. То був великий міський транспортний вузол, через який проходили численні трамвайні лінії. Поява великої кількості автомобілів значно збільшила навантаження на площу, яку довелося відтак реконструювати й розширити. Робота над новою схемою трамвайних колій, справжнім лабіринтом, якраз підійшла до кінця, й оголосити оновлену площу відкритою запросили самого кайзера, який мав під’їхати туди зі свого Потсдамського палацу. 

Для столичної муніципальної влади — її діяльністю імператор, якого цікавила насамперед армія, ніколи особливо не переймався, а тому переконати його взяти участь у такому заході було дуже непросто, — то була подія неабияка, і там надумали влаштувати з цього приводу помпезну церемонію, усі подробиці якої детально описували в газетах. 

Дізнавшись про це, Стентон кілька днів уділив на ретельне планування. Для впевненого пострілу потрібне було підвищення. Мішень, безперечно, перебуватиме на подіумі, проте, скоріш за все, не сама, а в оточенні почту. Розраховувати на те, що німецька служба безпеки виявиться такою ж бездарною і некомпетентною, як австрійська в Сараєві, не варто було. Вистачало одного побіжного погляду на разючу відмінність між арміями та економіками обидвох держав, аби зрозуміти, що впоратися з німцями буде незрівнянно важче, ніж з австро-угорцями. Завдяки своєму досвіду Стентон, може, й переважав їх в обізнаності з теорією та практикою охорони коронованих осіб, але у будь-якому разі недооцінювати німецьку поліцію і секретну службу було б із його боку великою помилкою. 

На щастя для Стентона, місце для вогневої позиції знайшлося практично відразу. Ляйпціґер-пляц славився своїми крамницями й ресторанами, серед яких найвідомішим був універмаг «Вертгайм». Ця розташована в кінці Ляйпціґерштрассе достоту масивна споруда своїм дев’яностометровим фасадом, а по суті — велетенською вітриною, виходила на Ляйпціґер-пляц; з неї відкривався чудовий вид на цілу площу. 

На даху «Вертгайма» розбили сад, який займав, утім, лише якусь його частину. 

З того саду можна було потрапити на решту даху; єдину перепону становила табличка на невеликих дверях, яка сповіщала публіку, що прохід verboten, себто заборонено. Стентон уже тричі спокійно собі у ті двері виходив, зробив так і тепер. 

Так, ці часи й справді були якісь наївніші. 

Поза обгородженою територією саду, де влаштували кафе, дах універмагу «Вертгайм» практично нічим не відрізнявся від дахів інших великих будинків такого штибу: там починався лабіринт із коминів, усіляких труб та вентиляційних шахт. Сила-силенна розмаїтого укриття, за яким ховаєшся відразу, варто лише ступити буквально кілька кроків поза межі розташованого в саду кафе. 

Пройшовши до обраної позиції на самому краю даху «Вертгайму», Стентон глянув на Потсдамер-пляц, що розлігся далеко внизу. Великим майданом снували в усіх напрямках трамваї, автомобілі й поквапливі перехожі. Завтра зранку там юрмитиметься і гучно вітатиме імператора незліченний люд, маршируватимуть військові оркестри і стоятимуть шереги поліцейських. А посередині, акурат у центрі, перебуватиме його мішень. Позиція просто досконала. Мрія кожного снайпера. 

Не привертаючи зайвої уваги, Стентон повернувся у сад, вийшов з універмагу і подався додому. 

Ввечері, у своєму невеликому помешканні, він витягнув комп’ютер і спробував записати свої думки. Адже завтрашній день мав бути останнім, коли події в Європі ще бодай певною мірою нагадуватимуть попередню версію двадцятого століття. 

Вдала спроба запобігти вбивству у Сараєві неминучу катастрофу лише відтермінувала. Європа й далі сиділа на бочці з порохом, а в кайзера руки свербіли черкнути сірником. Двадцяте століття цілком легко могло знову рушити тим самим згубним шляхом, яким уже пройшло минулого разу. Та завтра все зміниться. Він, Стентон, вирве з коренем головну причину конфлікту — і розпочнеться абсолютно нова історія. Одна-єдина куля з іншого всесвіту спрямує її зовсім іншою, не ходженою досі дорогою. 

На цьому його місія закінчиться, його мета у цьому часі й просторі буде досягнута. Він виконає свій обов’язок. 

І що далі? 

Упродовж тих п’яти тижнів, що їх Стентон уже прожив у минулому, йому якось щастило цього запитання уникати. Завдання, отримане від хроноситів, було надто нагальне, робота — надто важлива. Та вже за кілька годин усе це закінчиться. Він буде вже не спеціальним агентом із майбутнього, а лише самотнім чоловіком, якому постійно маряться химерні, фантастичні сни про людей і події, яких ніколи не було й ніколи не буде. 

Настане час повернутися лицем до життя у столітті, де все ще попереду. 

Що ж він там робитиме? 

Стентон втупив очі у чистий документ на екрані лептопа. 

А тоді навмання набрав перше слово: Кессі. 

Не планував цього робити, але ж інакше, звісно, й бути не могло. Чи могло? 

І він додав знак запитання: Кессі? 

Чи відведено їй тут якусь роль? 

Може, йому й справді не витримати життя без неї? 

Далі він написав: Самогубство? 

І майже відразу натиснув клавішу видалення, а далі сидів і дивився, як те слово, літеру за літерою, поглинає курсор. Просто це — не варіант. Він же солдат і рятуватися втечею не буде. Ніхто Граніта Стентона не вб’є, а вже він сам себе — то й поготів. І зовсім не через свій давній страх: ану ж таки й справді існує небо і пекло.