Відколи вони з МакКласкі вперше залишили у цьому погребі свої сліди, минуло понад століття. 

Оце й була страхітлива, моторошна правда. 

І тепер те століття прирекли на небуття й забуття точнісінько так само, як те, з якого прибув у 1914-й Стентон. Часову петлю запустили спочатку ще раз. Тож зараз ішла вже не друга, а третя версія двадцятого століття. З іншого майбутнього — того, яке створив він, Стентон, — прибув інший агент. 

Прибув, щоб змінити минуле. 

Минуле, яке створив — і прожив — Стентон. 

Отже, його місія зазнала невдачі. Хай що діялося у тому столітті, хай які події розгорталися після того, як він урятував ерцгерцога й убив кайзера, це було, очевидно, щось достоту жахливе. Можливо, не таке жахливе, як у його столітті, але достатньо кепське, щоб у новому 2025-му нове покоління хроноситів зібралося і вирішило скористатися розрахунками Ньютона, щоб змінити історію знову. Стентон, отже, історії більше не творив. Сам був тепер лише частиною історії, яку прибув змінити новий агент хроноситів. 

Він опустився навколішки у пилюку. Туди ж випав йому з руки ліхтарик. 

Отже, він, Стентон, прожив ціле друге життя. А проте не знав про те життя нічогісінько, бо і його самого, і цілий світ перезавантажили. Тієї миті, коли у 1914-й ступив новий хроносит, друге життя Стентона щезло з історії так само, як щезло й перше — у мить, коли у той рік прибув він сам. 

Що ж із ним було? 

Чи розшукав він Берні? А дітей мав? Скільки прожив? І як помер? 

Хтозна, цілком можливо, що й не було в нього ніякого життя. Може, опинившись тут минулого разу, він просто поклав на ось цей дерев’яний столик свого листа, а тоді спустився вниз до Галатського мосту і кинувся сторчголов у Босфор. 

Так чи інак, жодного значення це не мало, бо нічого такого не було. Історія розпочала новий відлік уже не вдруге, а втретє. Стентонове життя починалося втретє, у третій версії двадцятого століття. І Кессі була з ним лиш наприкінці першої з цих версій. 

А проте за його відчуттями після її смерті не минуло ще й року. 

Він підняв ліхтарик і заходився знову вивчати нові сліди. Їх, очевидно, залишили грубі, важкі чоботи з окованими сталлю підборами та носаками, хоч і невеликі, на кілька розмірів менші, ніж його власні. У такому взутті пройти коридором нагорі не привернувши уваги було абсолютно неможливо, навіть якби грамофон у кімнаті грав на повну гучність. Нічого дивного, що новий посланець хроноситів потривожив медсестру й лікаря і змушений був їх позбутися. 

Кепська виучка, геть кепська. 

Розглядаючи сліди, Стентон раптом збагнув, що «приземлився» той другий агент не там, не в тому самому місці, куди прибув він із МакКласкі. 

Щось тут не те, еге ж? Ньютонові координати були такі точні, а його «вартівня» — така маленька, що другий агент мав би прибути в те саме місце, що й перший, себто Стентон, й залишити свої сліди поверх Стентонових. 

Стривайте… по суті, він узагалі мав би звалитися Стентонові на голову. Адже скориставшись тими самими, отриманими від Ньютона координатами, новий хроносит мав прибути в те саме місце і в той самий час, що й він, чи не так? 

Стентон аж кулак прикусив, намагаючись зосередитися. Сенґупта говорив про час як про вигинисту іграшкову пружину, витки якої перетинаються, де їм заманеться; щось подібне відбувалося тієї миті і зі Стентоновими думками, і він докладав неабияких зусиль, щоб у цій плутанині розібратися. 

Повернувся подумки у передріздвяний вечір 2024-го. До лекції, яку читав Сенґупта у Великій залі Трініті-коледжу сім місяців тому. Два всесвіти тому. Знову почув наспівний голос, який англійською з індійським акцентом пояснював, що рух часу подібний на рух планет, тобто не зовсім симетричний. 

«У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються, як‑от у випадку високосних років. Тож хоча моменти відбуття та прибуття одночасні, насправді наш мандрівник у часі прибуде через п’ятнадцять хвилин після того, як відбуде». 

Отже, простір дещо змістився, тому Ньютонові координати припали цього разу на трішечки інше місце. Трішечки далі від арок, під якими ще лежало старе вино, а тіні були такі густі, що порозганяти їх не міг навіть промінь його ліхтарика. 

Час змістився також. 

«Стрибнув» на чверть години. У цій версії століття Стентонові та МакКласкі мало на п’яти не наступали. Ледь устигли вони вибратися з погреба, прокрастися коридором повз медсестру й зіткнутися на вході з лікарем, як інший мандрівник-хроносит уже був тут, з шумом-гамом кинувся за ними, підняв на ноги цілий будинок і вбив ту медсестру й того лікаря. 

Стентон спробував уявити собі того, хто залишив ті інші сліди. Який він? З якого майбутнього прибув? 

Що мав намір змінити? 

Століття, у якому він жив, почалося з того, що ерцгерцог вижив, а кайзер загинув… 

Так, кайзер загинув. 

І його вбивство стало, безперечно, найбільшою на ту мить сенсацією нового століття. Отримавши шанс змінити минуле й озираючись назад, будь-які майбутні хроносити майже напевне дійдуть висновку, що якраз той замах і був поворотним моментом історії. 

Моментом, після якого все пішло шкереберть. МакКласкі та її команда таким поворотним моментом визначили загибель ерцгерцога. 

От власне цьому вони і схочуть запобігти. 

Тому, заради чого Стентона відрядили в минуле. 

Той, хто залишив ці сліди, прибув, щоб не дати йому виконати поставлене завдання. 

Стентон помандрував у думках назад, до тієї миті на даху універмагу «Вертгайм», коли до пострілу в кайзера залишалась буквально якась секунда. Він пригадав, як ударила в його бронежилет куля. Пригадав, як перекрутився на спину і побачив позаду сіру постать. 

Наступної секунди була друга куля, що вцілила б прямісінько в серце, аби не бронежилет. Обидва постріли виявилися напрочуд влучними. 

Тепер усе стало на свої місця. 

Напав на нього того ранку ніякий не охоронець. То був прибулець з майбутнього. 

Стентон знову спрямував промінь свого ліхтарика на сліди. Той, хто їх залишив, намагався вбити його у Берліні. От лише бронежилета не врахував. Тож друга змова хроноситів провалилася. 

Стентон убив кайзера вдруге, а заодно цього разу підстрелив і того, кого послали йому завадити. 

Заждіть, а що сталося з тим чоловіком потім? 

Подумки Стентон знову повернувся назад, у вечір після вбивства кайзера. 

Він спустився зі свого помешкання вниз і купив газету. Один із тих перших випусків, де повідомляли приголомшливу новину. У статті згадували про якогось «начебто» охоронця. Чи важко він поранений — невідомо, писала газета. Поліція чекала на можливість допитати пораненого. 

Цікаво, той його колега по мандрах у часі живий? 

Стентон підвівся. Не можна ж просидіти у шпитальному погребі цілу ніч. 

Посвітивши ліхтариком навколо, він знайшов старовинний столик і поклав на нього свій звіт. Письмовий звіт про своє століття. 

Він точно робив уже це раніше. 

Точно залишив той самий звіт на тому самому столику — у попередній часовій петлі. Цікаво, знайшло те послання друге покоління хроноситів? Збереглося воно тут, у погребі? Хтось його прочитав? 

Стентон щиро сподівався, що ні, бо ж якщо таки прочитали, а потім усе одно вирішили спробувати змінити історію, то це означає тільки одне: історія, яку він створив, виявилася ще гіршою за ту, яку намагався виправити. 

Це конче треба з’ясувати. 

Треба знайти чоловіка, якого він підстрелив на даху універмагу. 

Стентон вирішив, що візьме квиток на завтрашній ранковий потяг до Берліна. 

Повертатися туди, звісно, ризиковано. Поліція, певна річ, далі на нього полює і має фотографії — і з його документів, і зроблені під час сутички біля штаб-квартири СДПН. Не кажучи вже про детальний опис від Бернадет.