З іншого боку, невідомо, чи німецька влада аж так уже горить бажанням його спіймати. У газетах про вродливих молодих ірландок чи самотніх убивць з Британії не згадували ані півсловом, це Стентон помітив, тож поліція, очевидно, цю частину розслідування не афішувала. Тим часом репресії проти німецьких лібералів, соціалістів та профспілкових діячів не припинялися. 

Поліція та армія далі використовували розслідування як привід для зведення давніх рахунків, тому несподівана поява справжнього винуватця, до того ж — іноземця, який діяв сам-один, зіпсувала б їм усю забаву. Стентон припускав, що навіть якби поліція його знайшла, то про це мало хто дізнався б. 

Тільки-от у здатності поліції його знайти він мав великі сумніви. Легенда і документи в нього дуже надійні, а мандрувати під чужим іменем йому доводилося й раніше, і то за обставин набагато складніших. У Берліні він принаймні зовні не видаватиметься такою білою вороною, як у горах між Пакистаном та Афганістаном. 

З часу свого від’їзду з Берліна Стентон так і ходив у вбранні, поцупленому у готелі поблизу вокзалу, тож день у Константинополі провів у пошуках гардеробу, який відповідав би образу Людвіґа Дрехслера. Цивільного, але витриманого у військовому стилі: спортивний піджак-блейзер, тісні штани кавалерійського крою. Придбав також монокль зі звичайним скельцем, хтозна-чому страшенно модний серед німецького офіцерства у ті часи. Навіть якби йому трапилося наштовхнутися випадково на британських офіцерів, з якими він зіткнувся того першого у 1914-му ранку, ті навряд чи зуміли б упізнати його за таким-от ретельно вибудуваним прусським фасадом. На додачу, говорити Стентон старався лише німецькою. 

Того вечора він знову сидів у «Східному барі» готелю «Пера-палац». За цієї нагоди пив уже шнапс і не відмовлявся від сигарет, що їх пропонував бармен. Якщо той і помітив якусь схожість між оцим німецьким юнкером, який смалив наче швець, і колишнім британським офіцером, який сидів на тому ж самому місці на два місяці раніше, то взнаки не дав і не обмовився ані словом. 

Наступного ранку Стентон знову поїхав на вокзал Сіркеджі й сів у потяг до Берліна. 

Коли вагон рушив і вокзал зостався позаду, він замислився на мить, чи не сумує, бува, за МакКласкі. Стара професорка так тішилася, коли вони сиділи разом в купе, перебирала солодощі та цигарки, яких тоді накупила, наперед смакуючи найбільшу пригоду свого життя. Але ні. За нею він не сумував. Шкодував лише, що вона так підло вкрала у нього щастя і не дала йому щезнути з часу разом із Кессі, Тессою і Біллом. Якби була нагода, він би знову без зайвих роздумів вижбурнув її з потяга на те каміння. 

Подорож тяглася й тяглася без кінця і краю. 

Стентон нервувався і ніяк не міг заспокоїтися. Його вже не дивувала химерність усього, що з ним відбувалося, не дивували такі незвичні спочатку запахи і звуки, не дивувала тряска у вагонах, що їх тягнув за собою паровоз, не дивували геть-чисто пантомімні костюми, через які він почувався на перших порах так, ніби брав участь у зйомках якогось напрочуд реалістичного історичного фільму. Він нарешті позбувся звички хапатися що кілька хвилин за мобільний телефон у кишені й остаточно змирився з думкою, що той не задзвонить уже ніколи. І не забував купувати на вокзалі книжки і газети, бо розумів, що іншої розваги у потягу точно не знайти. 

Хіба що розговоритися з якоюсь чарівною жінкою, а вона потім рано чи пізно розіб’є тобі серце. 

Думка про Бернадет досі завдавала чималого болю, особливо у Відні, через який пролягала дорога до Берліна. Та Стентонові той біль приносив, на диво, певну розраду, бо свідчив: його серце здатності розбиватися не втратило. Всупереч усьому, що спадало йому на думку після смерті Кессі, він мав іще живу душу, а отже, був здатний кохати. І кохав — далі кохав Бернадет. 

По приїзді до Берліна Стентон вирішив, що не винайматиме знову помешкання, а зупиниться в готелі. Його тактика й далі полягала у тому, щоб переховуватися в усіх на очах, і він оселився в «Кемпіньскі» — одному з найкращих і найпопулярніших готелів міста. Грав роль заможного і пихатого німецького офіцера, який повернувся з усіма своїми статками на батьківщину і радий донести цю новину до відома хоч би й цілого світу. 

— Я — капітан Людвіґ Дрехслер, колишній офіцер Імперського Африканського корпусу, — гаркнув він, підійшовши до стійки адміністратора. Уся його чванькувата і бундючна манера розмови й поведінки вельми наочно свідчила про непохитну самовпевненість білого чоловіка, звиклого командувати тубільними солдатами. Адміністратор улесливо залопотів був щось на знак привітання, але Стентон гучно ляснув по стійці своїми армійськими документами та шкіряними рукавичками і грубо його перебив: 

— Мені потрібен двокімнатний номер з ванною і туалетом. Найкращий, майте на увазі. Якщо номера найвищого стандарту, який відповідав би моїм вимогам, у вас немає, прошу підказати, де я зможу такий номер знайти. 

У цьому неотесаному, допіру з Африки, відставникові, який, намагаючись справити належне враження, відверто пускав дим в очі персоналові готелю, нікому й на думку не спало б запідозрити самозванця-англійця, який убив імператора, а тепер переховується від поліції. 

Залишивши в номері багаж, Стентон спустився вниз і відразу ж узявся до діла. Після перестрілки на даху універмагу з його товаришем по мандрах у часі минув уже майже місяць, і слід давно прохолов. 

Від «Кемпіньскі» він поїхав візником прямо у центральну міську бібліотеку, де збирався розпочати пошуки: спробувати знайти якісь новини про пораненого стрільця у підшивці газет за минулий місяць. Старий дідівський спосіб; ще якихось півтора місяця тому Стентон кляв би відсутність інтернету, тепер же про нього навіть не згадав. Став уже людиною початку двадцятого століття. Що ж, давно пора, особливо з огляду на те, що йшов він цим шляхом уже вдруге. 

У добре організованому й упорядкованому бібліотечному архіві слід знайшовся доволі швидко; таємничого стрільця, якого виявили на даху універмагу «Вертгайм», де він намагався, очевидно, врятувати кайзера, але нарвався на кулю сам, згадували в різних більших і менших газетних статтях частенько. Щоправда, відомостей про нього містилося там зовсім не густо, окрім хіба того факту, що то був ніякий не охоронець, та про це Стентон, звісно, здогадався вже й сам. Хай там як, а одну доволі несподівану для себе річ він таки з’ясував. Репортер, який укладав найпершу статтю про цю подію, виходив з припущення, що на даху підстрелили чоловіка. З подальших повідомлень випливало, одначе, що то була жінка. Отже, наступне покоління хроноситів вирішило відрядити назад у минуле агента-жінку. Зрештою, а що тут аж такого дивного? У своєму двадцять першому столітті Стентон і сам знав чимало жінок-військових, які не поступалися чоловікам абсолютно ні в чому. А проте без задньої думки відразу припустив, що ті інші сліди у стамбульському погребі залишив чоловік із ногою меншого розміру. Видно, так уже пройнявся мисленням постедвардіанської доби, що думка про офіцера сил спеціального призначення жіночої статі йому й до голови не прийшла. 

Бернадет, наприклад, це сповнило б непідробним захватом. 

Зеленоока ірландка й далі частенько гостювала у нього в думках — непрохано, неждано-негадано. 

Сумував Стентон за нею просто страшенно і зраду на карб їй не ставив. Знав, що в неї не було вибору. Бо ж як могла вона повірити у його історію? А як міг він отак геть по-дурному взяти й усе розповісти? Звісно ж, був п’яний і закоханий — поєднання вельми небезпечне, спроможне кому завгодно потьмарити розум. Але у будь-якому разі панувати над собою треба було краще. У його історію не повірить ніхто на світі. 

Хоча ні, є все ж таки одна людина, яка охоче повірить. Ще одна жінка. 

У газетах писали, що, на переконання поліції, та жінка дещо неврівноважена, можливо, належить до числа послідовників якогось дивного культу, але про підстави для таких висновків не повідомляли. З тих крихт інформації, які пощастило зібрати Стентонові, випливало лише, що від його куль вона не загинула, але стан її надалі дуже важкий.