Стентон зиркнув на годинник. Зустріч змовників тривала, невдовзі вони надішлють боснійському ватажку «Чорної руки» листівку зі звісткою, що все йде добре. Ще один, як на його думку, навдивовижу безглуздий учинок. Адже адресат переховувався у Франції і на запланований на наступний ранок замах уплинути не міг. Навіщо було ставити під загрозу свою безпеку лише задля того, щоб тримати його в курсі справи, так і залишиться загадкою. 

Де шестеро змовників збиралися провести ніч, Стентон не знав і вистежувати їх навіть не пробував. Відомо, що вони в місті, цього цілком достатньо. Він візьме їхній слід тільки зранку, і це добре. Що пізніше втрутитися у перебіг подій, то менший ризик пустити їх іншим руслом передчасно. 

Вкладаючись того вечора у ліжко, Стентон спробував пройнятися відчуттям усієї масштабності того, що мало трапитися. Волею давно померлого геніального фізика йому випало змінити перебіг історії. Запобігти найбільш, либонь, сумнозвісній події двадцятого століття, а відтак і найкатастрофічнішій у тому столітті війні. Спробував, але не зумів. Хвилювання, яке було охопило його у потягу, виявилося не надто тривким і вже минуло. Хтозна, якби можна було поговорити про це з Кессі чи бодай із тією підлою душею, МакКласкі, то… Та з ким завгодно. Але поряд не було нікого. Він був сам. Завжди сам. І тепер уже ніколи не зможе розкритися перед кимось по-справжньому, адже варто буде прохопитися бодай словом про центральний факт свого існування — про те, що він прибув із майбутнього, — як його відразу ж сприймуть за божевільного, сумнівів тут не було. 

Наступного ранку Стентон піднявся завчасу і зібрав усе необхідне спорядження. 

Кілька попередніх тижнів він багато думав про те, що саме знадобиться йому в цей день. 

Теоретично йому не потрібна була навіть зброя. Не потрібно було нічого, крім обізнаності. Він точно, у подробицях знав, що мало відбуватися впродовж того дня; коригування потребувала всього лишень одна невеличка деталь, а вже та деталь кардинально змінювала перебіг цілого століття. 

Йому тільки й треба було завадити Принципу вистрелити в ерцгерцога. 

Стентон знав, де Принцип стоятиме і що робитиме; знав, що вікно можливостей у того буде нікчемно маленьке. Треба попросту стати перед убивцею тієї миті, коли його шлях перетнеться зі шляхом ерцгерцога, заступити йому дорогу. Тоді, найімовірніше, той узагалі своєї потенційної жертви не побачить і до самого скону навіть не здогадуватиметься, що проґавив тоді свій шанс. 

Так-то воно так, теоретично, от лише при зіткненні теорії з практикою часто-густо трапляються всілякі несподіванки, і до них варто підготуватися. «Підопічний» був озброєний і, як засвідчила історія, стріляв без зайвих роздумів. Якщо щось піде не так, його, можливо, доведеться просто застрелити. Тож Стентон поклав у кишеню норфолкської куртки, що висіла на спинці стільця, свій пістолет «ґлок». Варто також враховувати, що у разі такого втручання все відбуватиметься, фактично, на очах у цілої купи озброєних до зубів солдатів і поліцейських, уже роздражнених невдалою спробою підірвати ерцгерцога бомбою. Якщо між ним і Принципом спалахне перестрілка, до неї, не виключено, долучаться й інші. Що ж, треба вжити належних заходів і вдягнути бронежилет. Можливо, ця штука й сковуватиме дещо рухи, та Стентон, єдина на землі людина, яка володіла інформацією, що давала змогу запобігти глобальній катастрофі, мусив зробити все від нього залежне, щоб залишитися живим. Саме з цієї причини хроносити й забезпечили його насамперед бронежилетом. 

Усе Стентонове спорядження складалося, звісно, з найкращих розробок, які могли запропонувати військові технології двадцять першого століття. З наданим у його розпорядження бронежилетом він був добре знайомий: носив такий колись не раз і не два. Груди, спину і пах захищали спеціальні поліетиленові пластини, здатні вберегти від вогнепальної зброї, яка з’явиться років за дев’яносто, не менше, тож проти ручної зброї зразка 1914-го на них можна покластися абсолютно спокійно, гарантія тут стовідсоткова. 

Стентон мав надію, що ні пістолета, ні бронежилета не потребуватиме, та вирішив усе ж таки перестрахуватися. Добре пам’ятав свого першого штаб-сержанта у полку: той любив повторювати, що у питаннях безпеки «міру краще перебрати, ніж недобрати» і це, мовляв, був би набагато кращий девіз для повітряно-десантних сил спеціального призначення, ніж їхнє «дерзай — перемагай». Надягаючи бронежилет, Стентон усміхнувся: цього девізу штаб-сержант терпіти не міг. 

«Хто просто дерзає, без належної підготовки та тренування, дідька лисого перемагає, — казав він. — Скоріш за все той ідіот і до вечора не доживе, та ще й багато добрих людей із собою забере». 

Поверх бронежилета Стентон одягнув сорочку і краватку, а наостанок — свою норфолкську куртку. 

Потому, сподіваючись, що готовий тепер до будь-яких несподіванок, він сів за комп’ютер і ще раз, уже востаннє, переглянув маршрут високопоставлених гостей. Там було позначено, де перебуватимуть усі виконавці замаху, де відбудеться перша, невдала спроба, і, звичайно, останній пункт — те злощасне місце, де Принцип, якщо тільки йому не завадити, мав убити ерцгерцога. Переконавшись, що пам’ятає орієнтири і зможе пройти цим шляхом без усілякої карти, Стентон зійшов униз і випив у готельній їдальні чашку кави, а тоді розсудив, що час вирушати на розташований неподалік вокзал. 

Саме туди мали прибути ерцгерцог з герцогинею, саме там мав по-справжньому розпочатися найважливіший у цьому столітті день. 

Граніт проти «Чорної руки». 

— Починається, Кессі, — несподівано сам для себе ледь чутно прошепотів він, стискаючи в кишені рукоятку пістолета. — Я вступаю в гру. 

На вокзалі шереги солдатів і поліцейських утримували натовп на пристойній відстані від місця, куди прибував потяг, але високому на зріст Стентонові це не перешкоджало бачити все, що треба. Повсюди були прапори та святкові декорації, а от святкового духу, як по правді, бракувало. На двадцять восьме червня припадало сербське національне свято, річниця знаменитої історичної перемоги над турками. Рішення саме на цей день запланувати візит члена імператорської сім’ї, який багато для кого репрезентував окупаційну владу, було вельми значуще і провокативне. У дуже неоднорідному натовпі навколо жеврів гнів, і Стентон це відчував. 

Імператорський потяг прибув саме тоді, коли й мав прибути за наявними у нього відомостями. Точнісінько тієї самої хвилини, що й у попередньому витку часопростору. У протоколах судових засідань, які йому довелось вивчати, були буквально похвилинно зазначені всі події і детально розписані всі дійові особи, тож тепер він полегшено відзначив, що все відбувалося абсолютно так само, як тоді. 

Над’їхав, як і мало бути, кортеж із шести автомобілів. 

Онде застиг в оточенні свого почту місцевий губернатор — такий самий, як на тих зернистих фотографіях з іншого всесвіту, що їх не раз переглядав Стентон. Онде й сараєвський бургомістр та начальник поліції: нахилились один до одного і про щось перемовляються. Ось спалахнув магній: це фотограф зробив світлину, яку Стентон бачив пришпиленою до стіни в «оперативному штабі» на історичному факультеті у Кембриджі великодньої пори 2025-го року. Те саме фото у цифровому форматі було в його комп’ютері, що залишився в готелі. 

Дещо осторонь Стентон побачив охорону ерцгерцога. Дивлячись на цих трьох серйозних на вигляд чоловіків у котелках, він на мить пройнявся до них щирим професійним співчуттям, адже їм, як відомо, доведеться незабаром пережити найгірший для охоронця кошмар: вони згублять з поля зору свого підопічного. І то вже тепер, на самому початку дня. Стентон знав, що через просто-таки сміховинну плутанину ці офіцери не зможуть супроводжувати ерцгерцога на перший запланований того дня захід — інспекцію військових казарм, — бо зарезервовані для них місця у передньому авто вже зайняло троє офіцерів із місцевого гарнізону. Охоронці надто пізно збагнуть, що їм немає куди сісти, й ерцгерцог з дружиною вирушать до казарм без супроводу своєї особистої, спеціально навченої охорони.