Закінчивши марудитися з головою, він виголив і обличчя. За тижні, збавлені у шпиталі, борода в нього відросла, а потім голитися не випадало, бо Бернадет борода подобалася. «У душі кожна суфражистка мріє потрапити в лапи до якогось троглодита, — сухо сказала вона. — Принаймні в цьому переконують нас усілякі грайливі карикатури в газетах». Тепер же Стентон повністю поголився, залишивши тільки маленькі вусики, які коротко підстриг на той-таки німецький військовий манір. Отримані від хроноситів німецькі документи були вироблені на ім’я Людвіґа Дрехслера, німецького юнкера, який виріс у Східній Африці. Створюючи цього персонажа, МакКласкі зі своєю командою фальшувальників вирішила, що, як і у випадку використаної раніше австралійської ідентичності, колоніальне минуле дасть змогу дещо применшити подив, який може викликати Стентонів акцент чи мова. 

Поголившись, Стентон відніс таз, де плавали обрізки волосся та бороди, у загальну вбиральню в кінці коридору й обережно спорожнив його в унітаз. Давати поліції привід шукати чоловіка зі щойно виголеною головою не варто. Потому він спакував усе назад у ранець і вийшов із номера, пробувши там ледь пів години. Двері замкнув і почепив на них табличку з проханням не турбувати, а тоді, щоб не потрапити на очі адміністратору, скористався чорним ходом і залишив готель. Звідти Стентон подався прямо на вокзал, до якого було якихось п’ять хвилин пішки. Там купив квиток до Праги, на перший потяг у південному напрямку. Встигнути на нього зумів, притьмом пробігши пероном і на ходу застрибнувши у вагон, який уже рушив. 

Сідаючи на своє місце, він глянув на годинник. Відколи Бернадет повернулася до їхнього помешкання з гарячою хлібиною в руках, минуло менше години з чвертю. 

Доки поліція вирішила зламати двері до помешкання і знайшла непритомну дівчину на підлозі, Стентон був уже на півдорозі до австро-угорського кордону. А ще за два дні — у Константинополі. 

Винайнятий біля готелю «Пера-палац» фіакр віз Стентона у район міських корабелень. Вулицями, що вже поринули у темряву, лунко вицокували кінські копита. 

Востаннє Стентон їхав зазначеним маршрутом у цьому напрямку в лімузині марки «мерседес», із МакКласкі під боком. Спогади про це здавалися вже якимись дивними і далекими. Мало-помалу він перетворювався на людину початку двадцятого століття. 

Візник сяк-так говорив англійською та німецькою, і йому, видно, кортіло побалакати — особливо після того, як Стентон назвав адресу. Виявляється, у тому шпиталі зовсім нещодавно сталося жахливе подвійне вбивство. Хтось вламався туди й убив лікаря та медсестру, яку залишили чергувати на ніч. 

Стентона почуте дещо занепокоїло. Звісно, час од часу таке траплялося, та й наслідки іноді бували трагічні. А проте той факт, що це трапилося власне у цьому конкретному, Ньютоновому домі, видавався дещо зловісним. 

Він запитав у візника, чи пам’ятає той, коли саме це сталося. 

— Пару місяців тому, — була відповідь. — Наприкінці травня чи на початку червня… ага, ось: зранку першого червня. Запам’яталося, бо якраз у той день у моєї дружини іменини. 

Стентон насилу проковтнув клубок, який підкотився до горла. 

У шпиталь вламалися незабаром після його прибуття. 

Він опинився там кілька хвилин по півночі. В усьому домі панував мир і спокій, лише тихенько награвав грамофон. 

А тепер-от виявилося, що якби Ньютонові часові координати припадали на годину бодай трішки пізнішу, то Стентон утрапив би прямісінько у розпал жорстокого злочину. 

Він пригадав похилену над письмовим столом медсестру, яку побачив, крадучись повз прочинені у коридор двері. Невже то й була одна з жертв убивці? В цілому будинку, очевидно, не спала тільки вона — перша людина з цього нового світу, яка попалася йому на очі, майнула ще тоді думка. Схоже, він був останнім, хто бачив її живою. Крім убивці. Згадався і бородань, якого він так здивував біля вхідних дверей, коли тягнув напівпритомну МакКласкі на вулицю. Напевне, вже невдовзі після їхньої зустрічі той чоловік став другою жертвою злочинця. 

Стентон похолов. Невже це все через нього? Невже це він приніс із собою смерть? 

Лікареві й медсестрі у Константинополі? 

Євреям у російських степах? Соціалістам у Німеччині? 

Дівчині-квіткарці у Сараєві? Черчіллю? Чоловікові, який попереднього двадцятого століття відіграв ключову роль у порятунку, а в цьому вже наклав головою? 

Звідкілясь долинув дзвін. Була друга ранку. 

«Що похоронні дзвони тим, хто мре, як худоба?» 

Перший рядок із «Гімну приреченої молоді» Вілфреда Овена. 

Стентон тихесенько прошепотів ці слова. Хотів нагадати собі, навіщо зробив те, що зробив. Так, люди гинуть і тепер, гине чимало людей, та все одно їх незмірно менше, ніж тих, хто поліг тоді. Ціле покоління не муситиме вже згинути, «як худоба», не муситиме вже спізнати смерть, яку спізнав Вілфред Овен. А він, Стентон, залишить у Ньютоновому погребі пересторогу, щоб майбутні хроносити добре помізкували і міняти історію ще одного століття не квапилися. Шкода лише, що не додумався прихопити з собою збірку віршів Овена: її можна було залишити у погребі разом із листом. Жодний документ не розповість краще про страхітливу здатність людства накликати на себе жахливі катастрофи, не покаже, що насправді все могло бути значно, значно гірше. 

Стентон розплатився з візником і подався догори тією самою вулицею, якою два місяці тому вів МакКласкі. Прямував до тих самих дверей, з яких вийшов був тієї ночі у двадцяте століття. 

Будинок стояв на позір тихий і спокійний. Достеменно такий, як у ту хвилину, коли він бачив його востаннє, от лише на вікнах відтоді з’явилися ґрати. Залишалося тільки сподіватися, що на вхідні двері не поставили зсередини якісь засуви, бо тоді не допоможе вже жодна відмичка. 

Проте двері відчинилися, і він просковзнув усередину. 

А там прокрався знайомим уже коридором повз так само прочинені двері. Зазирнув: за столом, як і вночі першого червня, сиділа медсестра, тільки-от цього разу — старша, сивоволоса. 

Стентон відвів погляд. Забобонним не був ніколи, анітрохи, та тієї хвилини ніяк не міг позбутися нав’язливої думки, запитання, чи то, бува, не його лихе око прирекло на смерть ту іншу, молодшу медсестру. Може, це доля так мстить за те, що хроносити надумали обвести її навколо пальця? 

Не будь дурнем, сказав сам собі Стентон. 

Доля? Лихе око? Ну безглуздя ж, ні? 

Не більше, однак, безглуздя, ніж поведінка того, хто потай проникає у чужий будинок і лізе там у погріб, сподіваючись, що через сто одинадцять років хтось прочитає історію століття, якого ніколи не було. 

Покрадьки він дістався до дверей, за якими ховалися сходи у погріб, відімкнув їх і спустився вниз. А тоді відсунув креденс, відімкнув другі двері й знов опинився в Ньютоновому погребі. 

Там було темно, хоч око вибери, та Стентон прихопив свій світлодіодний ліхтарик і в його яскравому світлі побачив сліди, які залишили вони з МакКласкі, а ще — відбиток у пилюці посеред долівки: це там лежала у нього під ногами непритомна професорка. Повів ліхтариком убік, шукаючи ще не зламане крісло і столик, бо саме на тому столику надумав залишити свого листа. 

Та варто було ступити кілька кроків углиб погреба, як око зачепилося за щось на самому краю освітленої ліхтариком ділянки. 

Ледь навскіс через долівку тягнулося щось темне. 

Ціла вервечка інших відбитків у пилюці. 

Спрямувавши туди промінь ліхтарика, Стентон умить збагнув, що то таке. Ще одні сліди. Сліди, яких там абсолютно однозначно не було раніше. Отже, відколи вони з МакКласкі пішли звідси, тут побував іще хтось. 

На мить Стентона охопила паніка, от наче перед ним ні сіло ні впало об’явився привид. Подолати те відчуття, геть для нього незвичне, вдалося далеко не одразу. Шалено закалатало серце, перехопило подих. Він щосили намагався опанувати свої думки. Тут має бути і, звісно, є якесь логічне пояснення.