— Гаразд, ми підемо, — сказав ватажок. — Але ти йдеш з нами, — додав він, повертаючись до Стентона. — Ґаю, візьми його ранець. 

Знову Стентон напружився і застиг напоготові. Ранця його вони, звісно, не отримають. 

І знову напружену ситуацію розрядив господар кав’ярні. 

— Ні, — заперечив він. — Мій друг пророка не ображав. Він залишається. Ви йдете. 

Двері відчинилися, і до кав’ярні ступили перші спраглі після молитви відвідувачі. Не минуло й кількох секунд, а у тісне приміщення вже набилося не менше десятка чоловіків; дещо спантеличено вони розглядали групу feringi, які, видно, щось між собою не поділили. Господар повернувся до них і заговорив турецькою. Хай що він сказав, п’ятеро молодих англійців, тепер оточених зусібіч, тут-таки прочитали на смаглявих обличчях навколо відверту погрозу. 

— Мені на очі краще знову не попадайся, — гиркнув їхній ватажок у лице Стентонові. 

А тоді, намагаючись триматися якомога гідніше, вивів своїх товаришів на площу, де вони знову наразилися на чимало похмурих поглядів. 

Стентон обернувся до свого рятівника і подякував. 

— Це я мав би вам дякувати, — відказав той. — Іноземця-хрестоносця, що ставиться до мусульманина як до рівні, зустрінеш у нашому місті нечасто. 

— Ви дуже добре говорите англійською, — зауважив Стентон. 

— Лише коли мені хочеться. Ось іще одна кава, прошу. 

Після доповіді професора Сенґупти Стентон із МакКласкі навскіс через подвір’я поверталися з Великої зали Трініті-коледжу до помешкання декана. 

— Невже ви серйозно вважаєте, що можете відправити мене у 1914-й? — голосно спитав Стентон, перекрикуючи віхолу, яка студено дихала їм прямо в обличчя. — І коли це трапиться… попередні сто одинадцять років просто щезнуть, наче їх і не було? 

— От власне ти й розпочнеш їх заново. 

— Але ж таким чином ви зітрете з лиця землі все населення, уб’єте мільярди людей… 

— Хіба можна вбити того, хто ще не народився? — відгукнулася МакКласкі. — Та ми всі народимося знову, народимося кращими! Органічні складові й ДНК те нове населення матиме такі самі, але буде радикально кращим завдяки надзвичайно істотному вливанню крові, яку не проллють на полях Фландрії та під час усіх воєн і геноцидів, що трапилися далі. Ми всі повернемося, капітане! Кожен-кожнісінький і не тільки, але повернемося не такими, як сьогодні, — нудотним скопищем знуджених духовних виродків, які сидять і чекають, коли ж нарешті вимруть, — а такими, якими й належить бути людям. Такими, якими, вірю, призначив нам бути Бог, бо навіщо ж інакше Він давав би нам ось цей другий шанс, шанс усе виправити? 

Вони підійшли до будинку. МакКласкі відчинила парадні двері, та Стентон загаявся на порозі, й у вестибюль одразу ж дмухнула снігом віхола. 

— Бог? — перепитав він. — Ви справді думаєте, що Бог хоче, аби ви прибрали з усесвіту ціле теперішнє людство? 

— А чому ні? — сказала МакКласкі, втягуючи його досередини і зачиняючи двері. — Яка, зрештою, різниця, коли всі й так просто сидять і витріщаються цілими днями у свої телефони? Крім того, уяви лишень, скільки життів ти порятуєш! Починаючи від битви при Монсі, а далі — Марна, перший раз Іпр, потім Галліполі, Лоос, Сомма, знов Іпр і знов той-таки Іпр, уже втретє, і так далі, й далі, й далі. Ти ж служив у британській армії, правда? Хлопці, які загинули в тих боях, — твої товариші по зброї, тож урятувати їх — твій обов’язок. А разом із ними й десятки мільйонів інших стражденних душ, які померли в муках упродовж поглинутого мороком двадцятого століття! Невже ти справді гадаєш, що маєш право відмовитися запобігти катастрофі тільки тому, що катастрофа вже трапилася? — Відповісти на це доволі хитромудро побудоване твердження МакКласкі Стентону не дала й одразу повела далі: — Це часом не нехтування обов’язку, капітане? Якби я не знала тебе так добре, то могла б навіть назвати це боягузтвом. 

Вона повернулася і подалася вгору тими самими знаменитими сходами, на які за три століття перед тим витратив купу грошей декан Бентлі і якими піднімався Ісаак Ньютон того дня, коли заснував орден Хроноса. 

— Заждіть-но хвилинку, — обурився, поспішаючи за нею, Стентон. — Боягузтво, кажете? Я ж помітив, що ви, динозаври допотопні, не покликали до своєї зграї нікого, хто мав би хоч якусь причину чіплятися за життя. 

— Власне! — МакКласкі аж у долоні сплеснула на радощах. — Ньютон подумав про все. «Шукайте тих, хто не обтяжений земними турботами», — сказав він. Бо здогадувався: якщо історію таки доведеться виправляти, то відваги, далекоглядності, зрештою, духу зробити це стане лише тим, кому втрачати нічого. Проте старим і немічним світу не порятувати. Це до снаги тільки молодим і сильним. Тому-то ми й знайшли тебе, Г’ю! Ти будеш останнім членом ордену Хроноса. Ну, й завтра у нас Різдво. Гарний привід ковтнути шампанського. 

Вона пішла на кухню і витягла з холодильника пляшку. Незабаром вони зі склянками в руках знов опинилися на тих самих місцях, що й уранці: Стентон сидів у кріслі епохи королеви Анни, МакКласкі, як завше, гріла спину біля вогню. 

— Ну, гаразд, — усміхнувся Стентон, — припустимо на хвилинку, що ви всі тут — не божевільні, які накрутили собі бозна-що в голові, й можливість вирушити назад у 1914-й справді існує. І що, на вашу думку, мав би зробити я чи хтось інший, туди потрапивши? Тільки, будь ласка, не кажіть, що запобігти вбивству у Сараєві. 

— Чому? Якраз це тобі й треба зробити. 

— Ох, професорко, дайте спокій! Таж ця версія кульгає на обидві ноги. 

— Стривай, хіба не вбивство ерцгерцога вважають іскрою, після якої усе й запалало? 

— Отож-бо й воно, що іскрою. У тім-то й суть. Вам же не гірше за мене відомо, що існувала ціла низка складних… 

— Заради всього святого, Г’ю! — перебила його МакКласкі. — Ти ж не будеш зараз розповідати мені про неминучість цієї війни через економічні причини, правда? Я марксистів на дух не зношу, ти знаєш. Будьмо! 

І МакКласкі добряче хильнула шампанського, а тоді ледь зуміла стримати відрижку. 

— Не конче бути марксистом, щоб розуміти: початок глобального конфлікту не залежить лише від життя чи смерті однієї окремо взятої людини. 

— А от цього разу таки залежав, — сказала МакКласкі, коли знов опанувала свій стравохід. — Тільки тут не про ерцгерцога Фердинанда мова, якщо вже на те пішло. 

— Що? 

— Його смерть була, як ти кажеш, лиш іскрою, і нам, звісно, треба завадити їй розпалити багаття. Але справжньою причиною конфлікту був хтось зовсім інший. Теж німецького королівського роду, але не Франц Фердинанд. Розумієш, наклав головою тоді не той. 

— Не той? Як може все залежати від однієї людини, королівського вона роду чи не королівського? А як же баланс влади? Система альянсів… 

— Так-так, а ще військове суперництво на морі, і німецьке економічне диво, і розклад руху на залізниці, і весь безконечний перелік «причин Великої війни», який колись мав знати напам’ять кожен школяр, а тепер уже мало хто й пригадає. — Професорка взяла з камінної полиці старовинний крем’яний пістоль і знічев’я націлилась у поважного на вигляд клірика часів Генріха VIII, зображеного на портреті, що висів на стіні. — Джон Редмен, перший декан Трініті-коледжу, — сказала вона, скоса зиркнувши у тому ж напрямку, що й цівка пістоля. — Він, цілком можливо, дивився зі своєї рами на цю кімнату вже тоді, коли до Бентлі навідався Ньютон і запустив усе це діло. Принаймні мені ця думка до вподоби. 

Та Стентон говорити про Джона Редмена не хотів. 

— Не відволікайтеся, професорко, — сказав він. — То що за чоловік став причиною Великої війни? 

— Таж кайзер, це очевидно. Дурноверхий Вільгельм, свавільний онук королеви Вікторії. Неврівноважений, злостивий, заздрісний, небезпечно гонористий, любитель потай плекати й обсмоктувати кожнісіньку дріб’язкову кривду та недогоду. От він війни хотів. Інші — ні. Просто не могли вже нічого вдіяти, спрацював ефект доміно. Австроугорці? Їм свого клопоту вистачало, тут вирішити хоча б, якими мовами у парламенті говорити.