П’ятеро молодиків вражено витріщилися на нього.
Першим отямився ватажок:
— А ви ким будете?
Стентон ще міг повернутися і піти, але не зробив цього й тепер.
— Я офіцер британської армії. Ще раз повторяю: випивки ви тут не знайдете, бо іслам споживання алкоголю забороняє, це мало б бути відомо навіть таким недоумкам, як ви. Чому б вам не забратися звідси і не піти додому? Але за кермо не сідати, я вас попередив.
П’ять щелеп нараз відвисли, як одна.
Стентон усвідомлював, що поводиться геть по-дурному. Кессі загинула не через них, а з його боку так привертати до себе увагу — суще божевілля.
— Я його впізнав! — закричав раптом ще один із п’ятірки. — То ж він був зранку на мосту. Через нього ми мало не розбилися!
— Точно! От дідько, як шкода, що ми його не розквасили!
— Так, то був я, — твердо відповів Стентон. — Рятував ваші шкури від арешту за вбивство жінки і двох малих дітей.
Допіру тепер він нарешті зібрався йти і ступив крок до дверей з таким виглядом, наче сказав усе, що мав сказати. Та було пізно.
Відпускати його так просто п’ятеро галабурдників не мали вже жодного наміру.
— Чорномазі арештовувати англійців не можуть, — заявив ватажок. — Чи ви цього не знали?
— Якийсь дивний з нього офіцер, — докинув інший. — Ви з якого полку?
Стентон прикусив губу. Завдяки своїм кембриджським дослідженням він знав, що Туреччина в ті часи торгувала суверенітетом в обмін на іноземні інвестиції. Жоден британський офіцер не став би гнити за ґратами тільки за те, що збив кількох місцевих, і британці у місті до такого привілейованого становища давно вже звикли.
— Хто ти до лиха такий? — із притиском спитав ватажок. — Я тебе раніше не зустрічав.
— Не думаю, що він узагалі армійський. Ніколи його не бачив. А ви?
Стентон почувався останнім дурнем. Ну от навіщо було називатися військовим? Іноземців, які гуртувалися навколо посольств і готелів у дільниці Пера, було, напевне, небагато, тож ці п’ятеро всіх своїх знали, либонь, в обличчя.
— То хто ж ти такий, чорт забирай? — знову повторив водій авто. — Я ж запитав, з якого ти полку.
Гм, про повітряно-десантний полк спеціального призначення згадувати, звісно, не можна, щось таке з’явиться лише через кілька десятків років. А тепер, можливо, не з’явиться взагалі.
— Та я доброволець, з територіальної армії, знаєте, — відповів Стентон, явно запізно намагаючись виплутатися з украй неприємного становища, в яке так необдумано й геть по-дурному втелющився. — Не справжній військовий тобто. Просто турист.
Проте й сам чудово розумів, що на туриста — принаймні на одного з тих звичайних британських туристів, які спокійно походжали собі вулицями, розглядаючи цікавинки старого Стамбула, — подібний мало. Був високий, міцний, по-військовому суворий на вигляд. Та й одяг на ньому був явно не для прогулянки: товсті шкарпетки й черевики, сірі штани з «чортової шкіри», твідова куртка.
П’ятеро англійців розглядали його з дедалі сильнішою підозрою.
— Покажи свої документи, — зажадав ватажок. — Я хочу точно знати, хто ти такий і звідки тут узявся.
Документи Стентон мав — і англійською, і німецькою. У перших, вироблених на його справжнє ім’я, він значився інженером-золотошукачем з Австралії. Проте засвічувати це посвідчення в якихось офіційних протоколах зовсім не хотілося. Йому належало бути тінню й до певного моменту чинити на історію, якою доводилося проходити, абсолютно нульовий вплив.
— Ви не маєте права мені наказувати, — відповів він. — Так само і я можу вимагати у вас документи, це ж ви ганьбите тут армію, не я. Але стає вже спекотно, та й гаяти часу не хочеться, тому з вашого дозволу…
— Стань-но біля дверей, Томмі, — скомандував ватажок. — Як на мене, з цим хлопцем треба поговорити.
Один із гурту тут-таки відійшов і став перед дверима, а четверо інших ступили крок до Стентона.
Варіантів у нього зоставалося небагато, і жоден не тішив. Можна було, звісно, впасти на одне коліно, вихопити зброю і покласти на місці усіх п’ятьох. Навряд чи хтось із них мав при собі зброю. А навіть якщо й мав, то Стентон не сумнівався, що відправить їх на той світ швидше, ніж хоч один зуміє звести курок своєї важкої сталевої пукавки. Його невеличкий «ґлок» був такий надійний, швидкострільний і точний, що, враховуючи ще й спеціальну підготовку десантника та елемент несподіванки, напасники не мали жодного шансу.
Тільки-от після такої кривавої бійні у густо заселеній дільниці залишатися й далі тінню буде вже проблематично.
А може, спробувати їх підкупити? У нього ж повно грошей. Та він чомусь підозрював, що за цих обставин спробу дати хабаря молоді галабурдники презирливо відкинуть. Безперечно, будь-які порухи в цьому напрямку тільки зміцнять у них і так уже дедалі сильнішу підозру, що перед ними — брудний іноземний шпигун.
Та якщо вони його затримають, обшукають і знайдуть у нього в ранці всі ті дивовижні предмети, грі так чи інак кінець. Влада тоді не відпустить його довіку, намагаючись з’ясувати, що ж він за один.
Доки Стентонові промайнули в голові всі ці думки, супротивники наблизилися ще на два кроки. Ще крок-другий — і вони опиняться на відстані простягнутої руки. Доведеться врукопаш, вирішив Стентон. Приміщення тісне, він у кутку, тож усі разом на нього не кинуться. Покладаючись на свою підготовку, Г’ю сподівався, що шанси пробитися до дверей не такі вже й погані.
З іншого боку, їх, звісно, п’ятеро, всі здорові молоді хлопці та ще й солдати, як не крути. Але вони цілу ніч пили й уже точно навряд чи володіють хоч якимись із тих навичок рукопашного бою, які Стентон міг застосовувати не замислюючись, суто інстинктивно. Почали б, певно, боксувати строго за правилами маркіза Квінсберрі, а він чхати хотів на якісь там правила. Так чи інак, рукопашна бійка давала більше шансів виконати місію, ніж стрілянина у залюдненому приміщенні.
Стентон уже намірився був засадити рубаним ударом із арсеналу карате прямо у борлак ватажкові гурту й навіть підняв ліву руку, коли поблизу знову з’явився господар кав’ярні.
— Припиніть, прошу вас, — тихо мовив він. — У мечеті закінчилася молитва.
— О, то ти можеш говорити людською мовою, коли тобі хочеться, га, Абдуле? — кинув через плече ватажок п’ятірки, підступаючи до Стентона ще на крок, уже майже впритул. — Що ж, браво, але ні ваша клята мечеть, ні ваші молитви мене не обходять. — І він знову звернувся до Стентона: — Тепер, друже, давай сюди свої документи, а ні, то йдемо з нами у військову поліцію, там і поясниш, чому вдаєш із себе британського офіцера.
— І вже за мить тут буде повно людей, — вів тим часом далі господар-турок, і щось у його тоні спонукало і Стентона, і його супротивника спинитися. — Повно мусульман, сер, правовірних мусульман, а водночас і патріотів Туреччини. Гадаєте, варто мені розповісти їм, як ви ображали мене і мій дім своїми нахабними розмовами та вимогами випивки?
Молоді англійці відверто сторопіли.
— Ти нам погрожуєш? — перепитав ватажок.
— Це Стамбул, не Пера, — мовив господар. — Ця частина міста чужинцям не належить. Вона належить нам. А тому зараз вам краще піти.
Від думки про те, що якийсь пересічний тубілець насмілюється їм наказувати, у зарозумілих молодиків явно закипала в жилах кров, та крізь вітрину з кальяном вони й самі бачили, що в міру того, як порожніла мечеть, крихітну древню площу заполонювала дедалі густіша юрма. І юрмилися там аж ніяк не європеїзовані турки на взірець тих, які населяли Перу: тут панував іще Старий Стамбул. Ні тобі полотняних костюмів, ні фесок, ні чисто виголених підборідь; жоднісінької жінки. Натомість ті ж таки наче піжамні штани, широкі халати і розкошлані бороди. Двоє чи троє богомольців були вже біля дверей кав’ярні. Суворі чоловіки з ножами за поясом. Упав Стентонові в око навіть пістоль, хоч на позір тій зброї було років п’ятдесят, не менше.
Пихи п’ятірці офіцерів не бракувало, та й хміль з їхніх голів іще до пуття не вивітрився, проте дрібка здорового глузду там таки залишалася. Імперська доба тривала, ось уже два століття британці ширилися часом вельми тонким і зовсім не надійним прошарком по всій планеті, і вони добре усвідомлювали, що можуть стати далеко не першими солдатами корони, яких безслідно змете натовп обурених тубільців. Моторошна доля, що спіткала генерала Ґордона в Хартумі, кинула на душу пізньої Британської імперії тінь таку ж темну й болісну, як і смерть казкової принцеси через сто років.
