— Константинополь! — вигукнула МакКласкі, не в змозі всидіти на місці ні секунди довше. — У Європі! Що ви на це, га?! Якщо це не доля, то що це таке? Усього за якихось сімсот миль від Сараєва! За півтори тисячі миль від Берліна! Себто, ви ж розумієте, що ці Ньютонові координати могли запроторити нашу людину куди завгодно: на вершину Евересту, у центр Південно-Китайського моря… 

— У розжарене ядро нашої планети, — вставив Сенґупта. — До фізичної маси часопростору байдужісінько. 

— От власне! — тріумфально продовжувала МакКласкі. — А що маємо натомість? «Кому чашечку кави по-турецьки? Може, волієте кинути оком на танець живота?» Це Божа рука, кажу вам, — інакше й бути не може. Бог дає нам один-єдиний шанс змінити історію, і то якраз там, де це потрібно найбільше. 

— Я хотів би дещо прояснити, професорко МакКласкі, — суворо мовив Сенґупта. — Хай яких релігійних переконань ви додержуєтесь, тут ідеться суто про науку. Ньютон, як я вже сказав, зробив математичний розрахунок. Визначену таким чином точку перетину у часі та просторі він помістив у Стамбулі, і координати, які ми отримали від нього, просто-таки фантастично конкретні. Це погріб старої вілли, розташованої в районі давніх міських корабелень. Ньютон потай організував купівлю цього будинку, подбав про те, щоб там влаштували шпиталь, а погріб звелів довіку тримати під замком. 

— Можу закластися, це таки влетіло в копієчку, — знову схвильовано втрутилася МакКласкі. — Тепер ми знаємо, чим усі ці роки займався старий пройда в Королівському монетному дворі. 

— Ну, що ж, нехай і так, — твердо сказав Сенґупта, якого постійні втручання МакКласкі вже явно дратували. — Отже, наш великий учений плекав надію, що у 2025-му цей погріб далі стоятиме замкнений, і завдяки цьому мандрівник з того часу зможе без перешкод потрапити у, так би мовити, вартівню. З огляду на ймовірні історичні пертурбації це була дуже ризикована гра, але насправді йому практично все вдалося. Ньютонів шпиталь закрили остаточно лише в хаосі, що настав після Великої війни. Тож у 1914-му погріб, за умовами підписаного Ньютоном дарчого договору, був іще під замком. 

— Та той погріб і далі там! — вигукнула МакКласкі. 

— Саме так, професорко МакКласкі, — мало не гаркнув Сенґупта. — Я, власне, до цього й веду. Сам будинок постарів і занепав, його багато разів перебудовували, але підвалини залишалися… 

— І ми його придбали! — крикнула МакКласкі, вистрибуючи на поміст до Сенґупти. — Він наш. І чекатиме на нас тридцять першого травня наступного року. Чекатиме на тебе, Г’ю. На капітана «Граніта» Стентона. 

І вона тицьнула у Стентонів бік оцупкуватим, вкритим плямами від нікотину пальцем. Через усі ці розмови про 1914-й Стентонові нараз пригадався знаменитий плакат лорда Кітченера з закликом до мобілізації. МакКласкі, цілком можливо, саме той плакат і мала на думці. 

— Ти потрібен своїй країні, Г’ю. Ти потрібен світові! 

— Ну ж бо, чоловіче! Христе-Боже, що за країна! Я ж сказав: каву з коньяком. І щось на сніданок. Яйця є? Тільки свіжі, май на увазі. 

Цей голос Стентон уже чув раніше. 

Він так і сидів, схилившись над листами Кессі, тепер же спокійно склав їх і засунув назад у портмоне, яке поклав у кишеню. Потому його рука мовби сама по собі, скоряючись почасти волі, а почасти й інстинкту, ковзнула повз кишеню донизу, прямо в ранець, що стояв у нього в ногах, і пальці зімкнулись навколо рукоятки невеликого автоматичного пістолета. 

Та хай там як, а користуватись ним, бачить Бог, не можна, ніяк не можна. 

Застосувавши таку зброю, з усіма її небаченими й нечуваними тут і тепер властивостями, він неминуче приверне до цього випадку увагу кожнісінького резидента кожнісінької розвідки, що має своїх людей у цьому місті. А будь-кому, хто вивчав військову історію, добре відомо, що напередодні Великої війни шпигунів у Константинополі було ще більше, ніж собак. 

— Я сказав кави! І чогось випити! До дідька, як тою клятою турецькою буде «випивка»? 

Голос був направду цікавий, з характерною тенденцією ковтати закінчення, а от інтонація умить повернула Стентона до військової школи у Сендгерсті, де він учився на офіцера. Там таких-от хлопців із найпрестижніших приватних шкіл було хоч греблю гати, і кожен мав себе за пуп землі, не менше. 

— Той ледачий кяфір укляк десь, певно, на своєму килимку і молиться, — й далі не вгавав голос. — Вічно вони моляться, га? Якби менше молилися, а більше щось робили, то й країна ця, може, не була б такою задрипаною дірою, як думаєте? 

Але ж не лише про тон ідеться. Він точно чув десь раніше саме цей голос, сумнівів тут немає. 

Як таке взагалі може бути? 

Пальці мимохіть обхопили зброю міцніше. 

І тут Стентон згадав. Згадав — і випустив з руки пістолет. 

Дурень. От направду, дурень. Звісно ж, чув він цей голос, певно, що чув. І то не в іншому столітті, а якусь годину тому, не більше. 

То був ідіот, який сидів за кермом «Кросслі-20/25» на Галатському мосту. 

Стентон озирнувся. Це й справді були вони, пасажири і водій з тієї машини. Всі п’ятеро. Всім ледь за двадцять. Капелюхи-канотьє, піджаки спортивного крою, широкі фланелеві штани. Офіцерські тростини і старі шкільні краватки. На позір досить кмітливі, проте очі налиті кров’ю, обличчя — брезклі, спітнілі. Й далі напівп’яні. Галабурдники, словом. Заможні, звісно, та все одно — галабурдники. Таких знайдеш у будь-який час, у будь-якому суспільному прошарку. Замінити піджак і канотьє на светр із капюшоном — і можна забирати їх прямісінько у двадцять перше століття. 

І тут Стентон раптом відчув, як у нього всередині хвилею здіймається страшний гнів. 

Четверо десь таких самих покидьків позбавили життя його сім’ю. Та й ці зовсім недавно мало не позбавили життя чиюсь сім’ю. 

— Я ж сказав: каву і коньяк! — гучно, вельми неприємним тоном повторив водій, а його приятелі тим часом із шумом-гамом розсідалися довкола столика, рипіли по підлозі стільцями, на яких зрештою й порозвалювалися, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, хто тут, власне, господар. 

Один озвався з-за мапи міста, яку саме детально розглядав: 

— Це десь тут, я певен… Гей, ти! — гаркнув він до власника кав’ярні, який був зник у себе на кухні, а тепер з’явився знову з тацею, де стояли чашки і кавник. — Дім Махмута — це де? Дівки? Танці? Хвойди? Де — дім — Махмута? 

Власник лише знизав плечима і похитав головою. 

— Та той телепень поняття не має, про що ми, — озвався водій. — І глянь, він забув про випивку. Гей, ти! Я ж сказав: кави і коньяку. 

Власник знову похитав головою і відвернувся, чим страшенно розлютив англійців, які затарабанили по столу на знак протесту. 

— Ти, чорномазий, на мене дивися, коли я з тобою розмовляю! Я тебе питаю: де випивка, чорт забирай?! 

Стентон підвівся і підняв свій ранець. Треба було йти. Йому страх як кортіло зчепитися з нахабами, а це вже віддавало просто-таки неприпустимою дурістю. Адже його найперше і єдине на цю пору завдання зводилося до того, щоб якомога тихіше й непомітніше скоротати час до головного діла, яке чекало на нього у Сараєві. Уся місія полягала у впливі на ключові події, а до них усе мало розгортатися так, як і вперше, без жодних змін. Бійка з напівп’яними задаваками у Старому Стамбулі навряд чи могла б істотно вплинути на плани австрійського імператорського дому, але хто його зна… 

Рух привернув увагу англійців. 

— Сер, ви не подібні на турка, — сказав водій, явно найязикатіший із цілого гурту. — Ви англієць? Француз? Німець? Нам потрібна випивка. Ви по-бусурманськи говорите? 

Треба було просто сказати «ні» і піти собі. 

— Ви у Стамбулі, — тихо мовив Стентон натомість, — тож майте трохи поваги. Господар цього закладу — мусульманин, і ніякої випивки ви тут, звісно, не знайдете. Ще рано, тому повертайтеся у Перу і проспіться. Тільки за кермо не сідайте, або я заберу у вас ключі.