— Цього чоловіка заарештовано за погрозу офіцерові корони! Хто полізе допомагати, також опиниться під арештом. 

Насправді то був крок достоту відчайдушний. Він був у цивільному, та ще й німецькою говорив з акцентом, який видавав іноземця. Жодних причин вірити йому в натовпу не було, лише його доволі зухвалі і нічим не підтверджені слова. 

Ворожість юрби зростала щосекунди. 

Час витягати зброю, вирішив Стентон. 

Робити цього страх як не хотілося. Досвід підказував, що витягати зброю в натовпі — річ дуже небезпечна. Через це все вмить переходить на цілковито новий рівень. В юрбі неодмінно теж знайдуться люди зі зброєю, за яку вони, знову ж таки, неодмінно візьмуться, і тоді в нього залишаться тільки два варіанти подальших дій: або відступ, або перестрілка. Він завжди тримався принципу: не готовий застосувати зброю — не виймай її, а цього разу стріляти не хотів аж ніяк. Ситуація і так уже надзвичайно хистка; передбачити, чим закінчиться ймовірна перестрілка, просто годі. 

Та іншого виходу не було. 

Стентон штовхнув студента-юнкера на коліна, а сам ступив на крок убік і став перед Розою Люксембург, піднявши високо над головою пістолет. 

— Слухайте всі, останнє попередження! В ім’я імператора, відступіть! У разі загрози мені чи цій жінці я стрілятиму! 

Якщо комусь у натовпі маленький короткоствольний «ґлок» і видався зброєю доволі дивною, принаймні на вигляд, то взнаки цього ніхто не дав. Побачивши зброю, розчовпати, що це не іграшка, а таки зброя, вони вже якось могли, і сам факт її появи в руках у Стентона відразу переконав усіх у наявності в нього відповідних повноважень. 

Тож юрба нараз сахнулася назад, залишивши свого лідера навколішки під ліхтарем. Божевілля ще не поглинуло цих людей настільки, щоб вони геть забули про верховенство права або ризикували нарватися на кулю. Стентон не вагався ні секунди. Покинувши напризволяще «заарештованого» студента, він схопив Розу Люксембург під руку і почав проштовхуватися назад до помосту. 

— Мені треба звернутися до людей, — озвалася вона. — Я мушу пояснити… 

— Все, жодних більше промов, — різко заперечив він. — Йдіть у будинок. 

Гурт партійців оточив свою товаришку і квапливо попровадив її до дверей, а Стентон тим часом вистрибнув на поміст і звернувся до людей сам. 

— Розходьтеся по домівках! — крикнув він. — Так поминати імператора не годиться. По домівках! 

Натовп, цілком можливо, розійшовся б і сам, але остаточно вчинити так усіх спонукав цокіт кінських копит по бруківці, який провіщав запізніле прибуття поліції. 

Стентонові загроза арешту за те, що ще якусь хвилину тому йому довелося вдавати офіцера корони, не посміхалася, а тому варіантів у нього було небагато: разом із соціалістами він подався до штаб-квартири СДПН. 

Відразу за входом у будинку містився просторий вестибюль, завішаний стягами профспілок, які об’єднували представників давно забутих у Стентоновому столітті професій: залізничних обхідників, ліхтарників, бляхарів-рівняльників, кушнірів, котлярів, склодувів, клепальників, токарів по дереву. За іншої нагоди Стентон із задоволенням порозглядав би й усі чудові стінописи та сповнені героїчним духом фрески, створені у ті часи, коли боротьба за робітничу солідарність була ще справою шляхетною і натхненною. 

Однак події того вечора розглядати місцеві цікавинки якось не надихали. 

Посеред вестибюля скупчилися ті самі бородаті чоловіки, що стояли раніше на помості, а тепер метушилися навколо Рози Люксембург, на око значно спокійнішої за них. 

Один із бороданів помітив Стентона і виступив наперед, щоб відрекомендуватися. То був чоловік доволі вродливий, хоч і на позір якийсь уже трохи потріпаний: високе чоло, копиця густого й шорсткого чорного волосся, вуса, які аж благали, щоб їх бодай розчесали. Очі за скельцями пенсне у металевій оправі дивилися пильно, але по-доброму. 

— Добрий вечір, пане офіцер, — привітався він. — Мене звати Карл Лібкнехт. 

Стентон це ім’я знав. Воно, зрештою, було знане кожному студентові, який вивчав сучасну історію. У втраченому вже столітті то був єдиний депутат німецького Рейхстагу, який голосував проти вступу Німеччини у війну. Через кілька років він загинув разом із Розою Люксембург, коли їх обох до смерті побили на вулиці у Берліні. 

— Г’ю Стентон, — відрекомендувався й собі Стентон. — Боюсь, я не офіцер. То був лише… маневр. 

— Маневр? Дива, та й годі, — мовив Лібкнехт. — А може, й не зовсім. Якби ви справді виявилися поліцейським, то це взагалі було б уперше: поліція прийшла нам на допомогу! Як на мене, то ви й не німець. 

— Ваша правда, я британець. Тут у відпустці. Просто подумав, що… треба допомогти. 

— Ну, це вже таки дійсно щось дивовижне. Ваш учинок направду неймовірний і надзвичайно шляхетний. 

Навколо схвально загули, з пів десятка добряче зарослих бородами голів закивали на знак цілковитої згоди. 

— До того ж абсолютно в дусі англійського джентльмена, — долучився до хору й жіночий голос. — Прийти на допомогу дамі, яка потрапила у халепу, — Роза Люксембург підійшла і потиснула йому руку. — Ви врятували мені життя, у цьому немає жодного сумніву. 

Вона виявилася ще нижчою, ніж Стентонові видалося спочатку, і головою ледь сягала йому до грудей. Та попри всю свою мініатюрність, то була сильна особистість: це впадало у вічі відразу. Обличчя мала рішуче і вольове: глибокі темні очі, довгий, тонкий і бездоганно прямий ніс, здорова шкіра, повнуваті губи. 

Їй було десь за сорок, і у волоссі проглядала вже подекуди сивина; однак, незважаючи на це, вона здавалася зовсім іще юною. Не знати чому Стентонові ця жінка зразу припала до вподоби. 

— Я лише виконував свій обов’язок… е-е… мадам, — ніби збоку почув він себе самого. Не знав, навіщо це сказав, але щось же, мабуть, таки мав сказати. 

— Свій обов’язок? Ваш обов’язок — рятувати соціалістів? Ото нам би ще бодай кількох таких, як ви. 

—  Ну, як на мене, то побачивши людину в біді, на допомогу їй має прийти кожен… — чомусь Стентону здалося, що цього пояснення недостатньо, і він повів далі: — Крім того, я був радий допомогти, бо маю подругу, яка вами захоплюється. 

— О, справді? Я її знаю? 

— Це одна ірландська суфражистка. Ні, ви її не знаєте, просто вона вважає вас дуже вагомою постаттю, оце й усе. 

— Що ж, коли її побачите, то передайте подяку за те, що відправила вас до мене. Вип’єте чогось? Чаю, мабуть, ви ж англієць. 

— У нас і віскі є, — пожвавішав Лібкнехт. — Я б і сам не відмовився. 

— О, від віскі ти не відмовишся ніколи, — усміхнулася Люксембург. 

А вони тут, здається, не сумують, подумав Стентон, хоч і пережили допіру нелегке випробування. Цікаво. Якби йому спало коли-небудь на думку уявити керівників міжнародного соціалістичного руху, ті, мабуть, постали б у нього в уяві такою собі доволі похмурою компанією. Гм, то вони скисли, напевне, вже після того, як прийшли до влади; схоже, так воно здебільшого й буває. 

Ковтнути віскі Стентон теж не відмовився. Врешті-решт вчився ж він колись на історичному факультеті й проґавити таку фантастичну нагоду не міг: стояти і попивати скотч у самісінькому епіцентрі бурхливих політичних подій, які розвивалися надзвичайно стрімко і загрожували перейти у глибоченну кризу. Можливо, він оце чаркується з майбутніми керівниками Німеччини, подумалося йому. Буде що розповісти Бернадет! З Бернадет він іще побачиться: щодо цього вагань уже практично не мав. 

Невеличкий бенкет влаштували в маленькому залі засідань комітету партії. Прислуги тут не було. Лібкнехт із неабияким ентузіазмом наповнив склянки і запропонував тост за «чоловіка, який урятував нашу Розу». 

Всі радо відгукнулися; Стентона знай поплескували по спині й вітали. Сама Люксембург, утім, лише сумно похитала головою.