— Не зовсім, — відповів Стентон. 

— Орррганізувавши і перррсонально очоливши брутальне вбивство свого короля! Як вам зухвалість? Такого й не вигадаєш. Друг Апіс вирішив, що монарх, якому він служив, надто люб’язний з австрійцями, тому надумав його вбити і замінити кимось іншим, більше собі до шмиги. Кажу «вбити», але ближче до правди було б «розтерзати». Адже у 1903-му він і зграя його приятелів — всі, зверніть увагу, офіцери корони, які присягали на вірність монарху, — з боєм увірвалися до королівського палацу, змусили охорону сказати, де сховалося королівське подружжя, і всадили в короля Александра тридцять куль, а в королеву Драґу — вісімнадцять. Потім роздягнули зрешечені кулями трупи догола, потяли їх шаблями і викинули з вікон палацу. 

— Так, у ті часи рубали з плеча, — зауважила МакКласкі. 

— Атож, професорко, атож. Рубали, аж гай шумів. Такого запеклого, несамовито жорстокого шпигуна ще пошукати. Чи такого холоднокровного, капітане Стентон, — і в цьому, власне, вся суть. Бо ж уже через день він садить на престол іншого короля, а себе робить шефом розвідки. Й упродовж наступного десятиліття створює найбільш розгалужену шпигунську мережу в Центральній Європі; вбивство у Сараєві стає кульмінацією його діяльності. Навряд чи перебільшу, коли скажу, що в червні 1914-го то був найнебезпечніший чоловік у цілому світі. А зараз питання: треба нам його вбити? 

— Ну, це ж очевидно, — сказала МакКласкі, порпаючись у торбі в пошуках бутерброда. 

— Я до вашого протеже звертаюся, професорко, а не до вас. 

Перш ніж відповісти, Стентон ще добру хвилину вдивлявся у фотографію Апіса. 

— Якщо ми спробуємо прибрати цього чоловіка, — озвався він нарешті, — то трапиться, як на мене, одне з двох. Або ми напартачимо, або в нас усе вийде. 

МакКласкі гучно пирхнула, немов очікувала від Стентона більшого, Дейвіс же тільки згідно кивнув і мовив: 

— Продовжуйте. 

— Якщо напартачимо, а це, як на мене, ймовірніше, то серйозно його налякаємо. 

— Чому це ми маємо напартачити? — запротестувала МакКласкі з повним ротом, бо не встигла дожувати шмат бутерброда з тунцем і майонезом. — У мене таке враження, що ти явно себе недооцінюєш. Ти ж Граніт Стентон, забув? 

— Професорко, у 1903-му цей хлопака взяв штурмом палац і власноручно порішив своїх короля й королеву. Минає понад десять років, а він далі живий, сидить у тому самому палаці і смикає за мотузочки. Уявляєте, якою бестією треба бути, щоб зуміти так усе обставити? Полковник Апіс був, без сумніву, найбажанішою мішенню для шпигунів з цілого континенту. Кожнісінький шпигун спав і бачив, як спритно виводить його з гри. Та якраз цього й не сталося. Полковник Драґутін Димитрієвич розгадував усі хитрощі потенційних убивць ще до сніданку. Думаєте, якщо ми прийдемо по його душу з майбутнього і будемо трохи краще озброєні, він раптом стане легкою здобиччю? Не варто, це помилкове враження. 

— Але ж у цьому вся сіль, Г’ю! Ми озброєні ретроспективним баченням, — заперечила МакКласкі. — Завдяки історичним документам ми про його дії та пересування знаємо таки чимало, і це дає нам суттєву перевагу. 

— Саме так. Гаразд, нехай мені пощастить наблизитися до нього на відстань, достатню для пострілу, а він із тієї чи іншої причини візьме і виживе. Що спаде йому на думку насамперед? Що це — діло рук мандрівника у часі, який вистежив його завдяки історичним книжкам? Ага, чорта з два. Він припустить, що в організацію проник ворожий агент, а отже, всі їхні плани викрито. Далі на якийсь час призупинить діяльність «Чорної руки» і влаштує там добрячу чистку. А також, без сумніву, скасує операцію в Сараєві, накаже Принципові зі спільниками залягти на дно і чекатиме нової нагоди, щоб розпочати все з нуля. 

Дейвіс схвально форкнув. 

— Стентон абсолютно правий, — сказав він. — Невдалий замах стане катастрофою. 

— Ну, від кожної випадковості, звісно, не застрахуєшся, — буркнула МакКласкі. — А якщо все пройде вдало? 

— Згода, припустимо на секунду, що нашому кілерові все вдалося, — повів далі Стентон. — Він мандрує назад у часі і всаджує кулю в серце одному з найдосвідченіших і найдосконаліших шпигунів у Європі. Які будуть наслідки? Ясна річ, свою діяльність «Чорна рука» не припинить, у цьому можете не сумніватися. Провідники, які гинуть мученицькою смертю, відкидають довгу тінь. В Апіса були товариші, кровні побратими, такі ж жорстокі і фанатично віддані сербській справі, як і він сам. Гляньте на них: Антич… Дулич… Маринкович… Попович… 

Стентон обернувся до зернистих фотографій на стіні навколо Апіса, поєднаних відрізками зеленої стрічки. Важкі, застиглі погляди. Кожного з цих чоловіків легко можна було уявити або вбивцею, або поліцейським, і вони, природно, в обидвох цих іпостасях і діяли. 

— Що робитимуть вони після загибелі свого вожака? Одне можна сказати напевне: зброї не складуть, тут зовсім не треба бути провидцем. Насправді їх вогнем палитиме бажання помсти. І кого вони звинувачуватимуть? Знову ж таки, не найманця з майбутнього. Ні, провину покладуть на австро-угорську розвідку й у відповідь постараються вдарити австро-угорців туди, де болітиме найбільше. Наприклад, уб’ють когось із тамтешнього імператорського дому. Скажімо, ерцгерцога Франца Фердинанда. Тож прибравши Апіса, ми аж ніяк не усунемо загрозу від ерцгерцога. Просто плануватимуть і здійснюватимуть плани вже інші люди. Люди, чиїх задумів ми не знатимемо. По суті, замах на Апіса, вдалий чи невдалий, позбавляє нас нашого єдиного козирного туза. Бо що зробив Апіс, нам відомо. Ми знаємо, що він організував убивство ерцгерцога двадцять восьмого червня 1914-го, і знаємо, як він це зробив. Якщо дата зміниться, ми знатимемо не більше за тодішніх австрійців. Отже, найнадійніший спосіб запобігти вбивству Франца Фердинанда — не дати натиснути на гачок тому, хто справді його вбив, і зробити це в останню мить. 

Уперше на жорсткому зморшкуватому обличчі Дейвіса з’явилася якась подобизна посмішки: тонкі губи скривилися, мовби хтось зробив ножем надріз на шкурці запліснявілого лимона. 

— Ви таки знайшли гідного кандидата, професорко, — сказав він. 

— Ну, я ж вам казала: це той, хто нам потрібен, — дещо ображено відповіла та. — А ви мені не вірили. 

Дейвіс обернувся до Стентона; ледь помітна тінь посмішки протрималася на яструбиному лику не довше секунди. 

— Чиста пррравда. Якщо бути відвертим, капітане Стентон… 

— Колишній капітане, хіба що, — поправив старого Стентон. — З полку мене витурили. 

— У тім-то й річ. На засіданні розвідувального комітету ордену Хроноса торік навесні я наголошував, що мені дуже не до вподоби ідея довірити долю європейської цивілізації людині, яка проміняла вельми перспективну кар’єру армійського офіцера на популярність у мас-медіа… 

— Взагалі-то все було не зовсім так… 

— Але дурень той, хто не визнає своїх помилок. І твій стиль мені таки до вподоби, синку, дуже до вподоби. МакКласкі мала рацію, ти для цієї роботи просто створений. І перше твоє завдання — дістатися за два місяці до Сараєва й нейтралізувати вбивцю ерцгерцога. 

— Гаврила Принципа, — сказав Стентон. 

— Еге ж. Принципа. Чоловіка, який зробив перший постріл у Великій війні. 

— Недоумок, дурнуватий недоумок, — гірко пробурмотіла МакКласкі. 

Всі троє повернулися до фото на стіні. Зі знімка, розтиражованого у минулому столітті мільйони разів, на них дивився мало не романтично печальними, глибоко посадженими очима безглуздо молодий, дещо спантеличений дев’ятнадцятилітній хлопець. 

Невже через вісім тижнів Стентон справді матиме нагоду подивитися в ці очі не на фото, а наяву? Він уже майже вірив, що так воно і буде. 

Рано-вранці тридцять першого травня 2025-го року Г’ю Стентон покинув кембриджський Трініті-коледж; їхав у невеличкому кортежі, який, йому на подив, супроводжувала поліція. Можливо, кращі роки хроноситів були вже й позаду, та серед них числилося ще, схоже, кілька вельми впливових осіб.