Стентон метнув у неї гострий погляд. 

— Я в житті більше не закохаюсь, це вже напевне. 

МакКласкі знизала плечима. 

— Не думаю, що твоїй Кессі цього хотілося б. 

— Я вже вам казав: Кессі померла і права голосу не має. 

— Ну, то хоч переспав би з котроюсь раз чи два. Кажу ж, вони на тебе летітимуть як мухи на мед, не встигатимеш обмахуватися. 

— Професорко, — сказав Стентон, — займімося ліпше Хроносом, га? 

— Твоя правда, — мовила вона, вже крокуючи до дверей. — Перше заняття з німецької — об одинадцятій тридцять. На щастя, твій викладач не проти пропустити різдвяний обід. Якщо чогось потребуватимеш — курива там чи ще чого, — то гукай. 

— Я й далі не курю. 

— У 1914-му куритимеш, можу закластися. 

— Гаразд, якщо я таки опинюся коли-небудь у 1914-му, то, може, одну й викурю — суто для вас. 

Від Різдва до Нового року й майже цілий січень Стентон щоранку вчив німецьку — і так сім днів на тиждень. Пополудні він присвячував фізичній підготовці, а потім вечеряв із МакКласкі чи то у помешканні декана, чи десь у пабі. Вряди-годи товариство їм складали знавці різних аспектів життя початку двадцятого століття, проте зазвичай вони залишалися вдвох. За столом МакКласкі переважно зводила розмову до того, у якому жалюгідному стані опинилися в наш час мораль, культура й довкілля. 

У лютому уроки мови скоротили до двох годин на день, і Стентон почав уділяти більше уваги вивченню ситуації навесні та влітку 1914-го. Щодня до помешкання декана приходили різні спеціалісти з числа членів ордену Хроноса, які допомагали йому впаковувати в голову найрозмаїтіші відомості про дипломатичний, політичний, військовий і культурний ландшафт Європи в останні місяці перед вибухом Великої війни. Ще він вивчав усілякі практичні речі: наприклад, розклади потягів та пароплавів, розташування готелів та курси валют, а також будову тогочасних автомобілів і навіть основи управління першими аеропланами, про що певне уявлення вже мав. І, звісно ж, освоював різне спорядження, яке готували для нього ті ж таки хроносити: тут були і комп’ютерні програми, і зброя та амуніція, і медичний набір, а ще — різні посвідчення особи, офіційні листи, банкноти. 

Час минав швидко. Зима змінилася напрочуд старосвітською весною, і в рідкісні тепер погожі дні студентське містечко мало просто чарівний вигляд. Юні студентки порозквітали серед древніх каменів справдешніми весняними квітами і знай пурхали навколо у розвіяних вітерцем літніх сукенках. 

— Насолоджуйся видовищем, — порадила якось уранці МакКласкі, крокуючи разом зі Стентоном університетським подвір’ям. — Там, куди ти збираєшся, коротких спідничок не побачиш. Вони з’являться аж десь біля 1926-го, а може, й пізніше. Зрештою, незалежність і свободу жінка здобула великою мірою власне внаслідок Великої війни, якої тепер, сподіваюсь, не буде. 

Вони йшли містом на Вест-роуд, де розташовувався історичний факультет. 

— Я прихопила бутерброди, — додала професорка, поплескавши по своїй укладистій торбині, — тож перекуску поміж роботою ми собі влаштуємо. 

— А я то думаю-гадаю, що ви у тих своїх торбах носите. Там і кухонна мийка, мабуть, поміститься. 

МакКласкі була з тих жінок, які ніколи не виходили з дому без порядної торбини через плече. Деякі експонати її чималої і вельми різноманітної колекції були на око достоту антикварні. 

— Що носять жінки у своїх торбинах — це прадавня таємниця нашої статі. Щоб її тобі розкрити, мені довелося б тебе каструвати. 

— Ну, тоді краще не треба. Куди ми йдемо, до речі? 

— В оперативний штаб. 

— В оперативний штаб? 

— Ну, насправді це звичайна аудиторія на історичному факультеті, але викладач, який читає у нас курс про шпигунство, працював колись у спецслужбі, і йому заманулося охрестити ту аудиторію оперативним штабом, а хто ми такі, щоб сперечатися? Сьогодні ми розслідуємо вбивство. Трагедію у Сараєві. Душогубство, яке спаскудило ціле двадцяте століття. 

Назва «оперативний штаб» аудиторії, у яку привела Стентона МакКласкі, справді пасувала, бо власне таке враження вона тепер і справляла: на вигляд то була геть-чисто кімната в якомусь старомодному відділку поліції. На стінах висіли мапи і схеми Сараєва та Белграда, а також гористого терену між цими містами, з різними маршрутами та стрілочками, що вказували на конкретні місця. Ще там було безліч фотографій різних будівель, вулиць та зброї; все це поєднували різнокольорові стрічки. І, звісно, головні дійові особи: з центру добірки суворо дивилися ерцгерцог і герцогиня, а найближче до них, як і в момент злочину, був убивця — Гаврило Принцип. Навколо нього розташувалися інші хворобливі з лиця молодики — його спільники у той фатальний день. Далі йшли військові: офіцери сербської армії з одного боку, австрійської — з іншого. Перші це вбивство задумали, другі геть бездарно не зуміли йому завадити. 

— Усе це є у вас на комп’ютері, — мовив, підступивши до Стентона, якийсь старий. Тверда, мов граніт, вимова відразу видавала мешканця Ґлазґо, а великий, по-яструбиному загнутий ніс скидався на гачкуватий дзьоб, що легко впорався б із будь-яким падлом. — Але я прихильник старої школи, люблю бачити всю картину перед собою на стіні. 

— Це командир Дейвіс, — відрекомендувала його МакКласкі. — Служив у шотландських спецслужбах, тепер у відставці. Наш головний стратег. 

— Веселих свят, — сказав Стентон, тиснучи Дейвісові руку, бо якраз зближався Великдень. 

— Не бачу тут нічого веселого, — відрубав той. — Країна в лайні, планета в лайні, я в лайні… Перейдім одразу до діла, гаразд? 

— Ясна річ. 

— Полковник Драґутін Димитрієвич, — почав Дейвіс, націливши лазерну указку на центральне фото з сербського боку експозиції. — Жорстоке стерво — жорстокішого світ не бачив. Відомий тоді і тепер як Апіс. Саме він організував убивство, з якого розпочалася Велика війна. Знаєте щось про цього чоловіка? 

— Він очолював сербську розвідку, — відповів Стентон. 

— Саме так, очолював, а водночас, як то у шпигунів заведено, був її головним ворогом. Запеклий пансербський націоналіст — запеклішого, знову ж таки, світ не бачив. Створив у своєму відділі таємну терористичну організацію під назвою «Злука або смерть», краще знану в історії як «Чорна рука». 

Говорив Дейвіс усе це з похмурою, суворою, мов кремінь, насолодою, наче древній шотландський лерд, який посилає прокляття на голови ворожого клану. 

— «Чорна рука»! Як мило, правда? — ляснула себе по стегну МакКласкі. — Якщо вже маєш намір зібрати зграю убивць, то й назва має бути гожа, ні? У наш час її, певно, банально охрестили б якимсь «Оперативним комітетом з питань нейтралізації». 

Стентон уважно розглядав фото на стіні, підписане «Апіс». Чорна уніформа, білі рукавички. Шабля. Груди обвішані медалями, на плечах золоті еполети, на голові феска з пером. Пишні вуса у кайзерівському стилі важко спадають на жорстко стиснуті губи. Гордовитий, холоднокровний убивця. На своєму віку Стентон стикався з такими не раз, і захвату вони в нього не викликали, байдуже, до друзів належали чи до ворогів. 

— Ви хочете, щоб я завадив убивству ерцгерцога, усунувши його? — спитав він. — Себто у нашій грі під назвою «А що, якби…» головна ціль — Апіс? 

— Ну, у нього, звісно, були всі карти на руках. І на кулю він, звісно, заслуговував. По-звіррриному жорррстокий чоловік. Немилосерррдно жорррстокий. — Дейвіс аж наче смакував кожне слово, розтягуючи те своє «р» з якоюсь хворобливою насолодою. — Не хотів би я перестріти його десь у темному провулку. Зрештою, я нікого з серррбських військових не хотів би перестріти у темному провулку — ні тоді, ні тепер. Божевільні фанатики, виррродки. Друг Димитрієвич відзначався брутальністю достеменно дикунською. Вам відомо, як він став шефом сербської шпигунської служби?