Дихала професорка вже рівніше. Схоже, радше спала, ніж просто лежала непритомна. Зрештою, вони ж обидвоє на ногах від четвертої ранку попереднього дня. Стентон зиркнув на прегарний переносний годинник, що стояв на камінній полиці: було чверть на третю ранку. З урахуванням двогодинної різниці в часі між Лондоном і Центральною Європою вони не спали понад двадцять годин. 

І сто одинадцять років. 

Не дивно, що МакКласкі таки зморило. 

А прокинеться — переживе ще те потрясіння. Потрясіння, яке йому й самому час уже потрохи усвідомлювати. І сприймати. Ньютон мав рацію. Надходив ранній ранок першого червня 1914-го року. 

Від його дотеперішнього життя не зосталося ані крихти. 

Окрім хіба що МакКласкі, але то була слабка втіха. 

Він витягнув смартфон і подивився, чи немає сигналу, хоч і добре розумів, що ніякого сигналу тут бути не може. Але ж хто його зна? Ті технарі з університету збіса розумні, і якби вони завантажили йому застосунок, що дозволяє телефонувати крізь різні виміри часу і простору, то він не дуже і здивувався б. Проте нічого такого, ясна річ, не трапилося, і там, де ще напередодні зранку темніли чотири позначки, тепер було порожньо. 

Стентон поліз у теку з музикою і прокрутив список мелодій. Може, щось послухати? Але ні, не варто. Надто вже це дивно. 

Він вийшов на балкон і сперся на поручні. Пера була розташована на пагорбі, і звідти відкривався вид на весь Стамбул і на води Золотого Рогу внизу. Де-не-де ще мерехтіли вогники, але й ті згасали один по одному в міру того, як місто, що його він тепер муситиме називати Константинополем, відходило до сну. 

Якщо історія піде своїм ходом, то не мине й трьох місяців, як це місто перебуватиме вже у стані війни. Європа зануриться у найкривавіший, найжахливіший конфлікт, який будь-коли бачив світ. І відомо це було лише йому та МакКласкі, і зарадити цьому міг лише він. 

Нараз Стентон відчув себе зовсім малим і дрібним. 

Спати йому не хотілося, тож більшу частину тієї ночі він так і просидів на балконі, дивлячись на місто, лиш час од часу перевіряв, як там МакКласкі, і міняв лід, аж доки той розтанув увесь. Біля п’ятої ранку ген-ген на обрії замрів світанок. 

Світанок його першого дня. 

Він вирішив піти прогулятися. МакКласкі почувалася наче не найгірше. Ознаки гарячки, які були в неї раніше, зникли. Вона спокійно, міцно спала, а організм тим часом приходив до тями після удару. Стентон перев’язав їй рану, поставив на столику біля узголів’я воду й вазу з фруктами і написав записку, яку поклав на подушку: 

НЕ ПАНІКУВАТИ! Ньютон мав рацію: все сталося саме так, як він казав. У вас була контузія, вам треба відпочити. Не виходьте з номера. На столику біля ліжка — вода, фрукти і батончик «Марс» (знайшов його в кишені вашого кардигана). Я повернуся до обіду. Ваш годинник переставлений на місцевий час, також годинник є на камінній полиці. Ви — жахлива жінка, але, мабуть, мені від вас тепер не відкараскатися. 

Г’ю 

І мало не дописав: «P.S. У разі потреби дзвоніть на мобільний». 

Потім зв’язав у вузол закривавлений кардиган і хустину МакКласкі, щоб пізніше викинути. А тоді, прихопивши менший зі своїх ранців і замкнувши за собою двері, почепив на ручку табличку «Не турбувати» і рушив до ліфта. 

Мав намір спуститися вниз до Босфору і подивитися з Галатського мосту на схід сонця. 

Та не мине й кількох годин, як він урятує життя молодій мусульманській сім’ї і дивом уникне провалу своєї місії, зіткнувшись з групою британських офіцерів у кав’ярні. 

Історія почалася заново. Майбутнє вже змінювалося. 

Повітря у «Східному барі» аж загусло від тютюнового диму. Стентон глибоко вдихнув. Еге ж, дихати тут — це майже те саме, що курити самому, і ніяких обіцянок порушувати не треба. Він замовив собі ще один «Лафроайґ». Наливали у «Пера-палаці» щедро, але алкоголь його зовсім не п’янив. Саме становище, у якому він опинився, паморочило голову так, що куди там тому скотчу. 

Повернувшись після багатого на події ранку у старому місті до готелю, Стентон уже двічі піднімався в номер подивитися, як почувається МакКласкі. Та, схоже, поволі йшла на поправку і жодних важких ушкоджень начебто не зазнала. Звісно, у 2025-му він одразу ж повіз би її у відділення невідкладної допомоги на МРТ, а тут тільки й міг, що засувати штори, не дозволяти їй вставати з ліжка і сподіватися, що все обійдеться без ускладнень. Ще принаймні кілька днів професорці треба буде полежати, і це неабияк його турбувало, бо після такої необачної сутички з представниками британської спільноти йому неабияк кортіло з цього міста забратися — якомога швидше і якомога далі. 

Виявилося, втім, що життєву силу старої професорки він явно недооцінював. 

— Г’ю, будь ласка, замов своїй старій матінці «криваву Мері». 

У дверях стояла МакКласкі. Вона встала, вдягнулася, зібрала волосся у вузол на потилиці, щоб прикрити рану, а тоді знайшла ліфт і подалася прямісінько до бару, наче поштовий голуб — до голуб’ятні. Й ось вона тут — власною персоною, у довгій, до підлоги сукні, цілком непогано вдаючи з себе англійську даму імперської доби. Була бліда, але постаралася за допомогою губної помади та дрібки рум’ян зробити так, щоб це не надто впадало у вічі. І хоч ступала ще не зовсім твердо, однак на ногах трималася досить упевнено. 

— Боже мій, професорко, — мовив Стентон, коли МакКласкі, притримуючись за стільці, дісталася до нього, — ви ж десять годин пролежали без пам’яті, вам не можна вставати. 

— Г’ю, — почала вона, і попри всю слабкість очі у неї аж сяяли, — мені сімдесят два, отже, часу в мене не так і багато. Тут переді мною — така неймовірна пригода, якої ніколи не зазнавав жоден навіжений старий історик, і першого ж дня провалятися до вечора в ліжку я не збираюся. — А тоді, спершись рукою на стійку, нахилилася і не таким уже й тихим сценічним шепотом додала: — Г’ю, золотко, ми ж, чорт забирай, у тисяча дев’ятсот чотирнадцятому! 

— Даруйте, сер, — втрутився бармен ще до того, як Стентон устиг на неї цитьнути, — боюсь, дам за стійкою ми не обслуговуємо. Нехай мадам буде ласкава сісти за столик. 

— «Криваву Мері», s’il vous plaît, garçon, — сказала МакКласкі, а тоді повернулася до бармена спиною і подріботіла до столика. 

— Чистий томатний сік, можете додати трохи води, — уточнив Стентон і поквапився за нею. — Професорко, у вас же контузія. 

— Чи ж я не знаю, — відповіла та. — У мене в голові, таке враження, риють траншеї і міняють труби. — Вона сягнула рукою у свою сумку — ту саму містку торбу, яку прихопила з собою з майбутнього і яка тепер, помітив Стентон, цілком відповідала духу епохи й, очевидно, саме з цих міркувань тут і опинилася, — витягла звідти невеличку блістерну упаковку ібупрофену і видавила чотири таблетки. 

— Професорко, я вас прошу… — прошипів Стентон. 

— Та дай спокій, Г’ю, ніхто нічого не помітить. 

— Що тут помітять, професорко, а що — ні, нам не відомо. А тепер стуліть рот і слухайте мене. — Стентон на мить примовк, бо офіціант саме приніс МакКласкі томатний сік. Якщо вона й зауважила, що горілки там немає, то визнала за краще не скаржитися і лише мовила: 

— Будьмо! 

— Та зачекайте ви! Якого дідька ви взагалі тут робите? 

— Я ж тобі сказала, що не збираюся валятися в ліжку, коли… 

— Я не про бар, а про 1914-й! 

— А, ти про це… Ну, так, трохи негарно вийшло, вибач. 

— Негарно?! — Стентон щосили намагався не підвищувати голос і говорити тихо. — Таж ви своїм учинком зрадили всі до одного принципи, про які товкли мені відтоді, як втягнули мене в це діло. П’ять місяців ви розпатякували про відроджений світ, про другий шанс для людства, про порятунок усіх тих мільйонів загиблих на полях Фландрії та ув’язнених у російських ҐУЛАҐах, а тепер, виходить, усе це було тільки тому, що вам закортіло подивитися «Пігмаліона».