Литмир - Электронная Библиотека

Викинувши з голови всі інші думки, Стентон знову влаштувався для пострілу і, припавши до оптичного прицілу, вже за мить упіймав мішень на перетин нитей візира. Імператор стояв сам-один перед тоненькою стрічкою у центральній частині підвищення. Високі достойники зібралися на краях подіуму, всі, крім тих двох, які натягували стрічку. Стентон задоволено відзначив про себе, що імператриці на церемонії не було. Вбивати чоловіка на очах у дружини якось не годиться. 

Піймавши кайзера у приціл, він уперше мав нагоду роздивитися зблизька його обличчя. Дивовижно, наскільки знайомим видавалося воно навіть йому, народженому наприкінці двадцятого століття. Онде вуса, на той час найвідоміші вуса на цілій планеті: навосковані, ретельно укладені, жорсткі й безкомпромісні. Онде очі, зовсім не злі, невблаганна суворість погляду набувалась роками. Стентон знав, що школярем кайзер був цілком приязним і уважним до інших хлопцем, але згодом, уже офіцером гвардії та молодим правителем, свідомо виховував у собі різку і грубу владність. Вважав, очевидно, що тільки такого поводження від нього й очікують. 

Стентон дивився на цього чоловіка і вражався його схожістю на представників британського королівського дому, навіть тих, що народилися на сто років пізніше. Сильний генофонд. І могутній. Неймовірно могутній. Британський король, німецький кайзер, російський цар. Усі — двоюрідні брати один одному. Як же дивно був колись влаштований світ. 

Стентон зовсім трішечки змістив приціл; ниті візира перетиналися тепер у точці на дюйм вище за перенісся імператора. Той саме щось говорив, скаржився, мабуть, на тупі ножиці, проте й далі тримався пихато й натягнуто. 

Поважний, офіційний. 

Мертвий. 

У приціл Стентон бачив, як вибухнула кайзерова голова. Він розумів, що постріл матиме тільки один, і відклав для цього пострілу набій якнайбільшої руйнівної сили. 

І той не підкачав. Коли тіло кайзера чи то підлетіло у повітря, чи заточилося й упало назад, над плечима у нього мало що й зосталося. 

Стентон завершив свою місію. 

Ерцгерцог Франц Фердинанд був живий, кайзер — мертвий. 

Загрозу Великої війни було відвернуто. 

Світ — врятовано. 

31 

Стентон розібрав гвинтівку і сховав у ранець. Підібрав гільзу від вистріляного патрона і поклав туди ж, а з кишені вийняв іншу — від патрона для гвинтівки «Маузер Ґевер 98», яка була тоді на озброєнні у німецької армії. Ту гільзу він кинув на землю поблизу того місця, звідки стріляв. 

Натрапивши на гільзу, поліція вважатиме, що зброю, з якої скоїли вбивство, встановлено. Німецьку зброю гаданого вбивці-німця. Стентонова куля вибухнула, фактично, розпалася на атоми. 

Тепер залишалося виконати останній пункт розробленого орденом Хроноса плану. Пункт, на його думку, вельми огидний, от ніби вистрелити з-за рогу в невинну людину. Владі треба вказати ймовірного винуватця. Винуватця-німця. Щоб енергію, викликану жадобою помсти, вона спрямувала всередину, а не назовні. 

Вад у цій логіці Стентон не бачив. У 1914-му Німеччина мала найрозвинутіші й найдосвідченіші ліві сили у світі. Темп та інтелектуальний багаж німецької економічної революції посприяв появі чималого нового класу освічених людей, які більш ніж чітко усвідомлювали, що зазнають експлуатації. У передвоєнній Німеччині пострах «червоної загрози» був живий-живісінький, тож істеричні реакціонери готові були повірити у будь-який наклеп на робітничі організації. 

Стентон же мав зараз дати в руки цим реакціонерам кия, яким можна буде перелічити лівим геть усі ребра; про щось таке вони й не мріяли ніколи. Йому це не подобалося. Звинувачувати лівих у злочинах, яких ті не робили, — улюблена розвага правлячих кіл, їй уже років сто, не менше. Та іншого виходу у нього не було. 

Німеччина, яка б’ється сама з собою, — це все-таки краще, ніж Німеччина, яка намагається побити решту світу. 

Стентон витягнув з сумки листівку, поклав на землю і притиснув гільзою від «маузера». Надрукована та листівка була криваво-червоною фарбою. Зображений на ній суворий, шляхетний на вигляд робітник могутнім кулаком бив у голову злостивого карлика-чорта з обличчям кайзера. Підпис під малюнком був вельми простий: «Кайзер мертвий! Робітники, піднімайтесь і беріть владу у свої руки!». 

І все, жодних подробиць. Нічого конкретного. 

«Нехай попріють, — казала МакКласкі. — Нехай поламають собі голову. Хто ж убив Віллі? Та там уся країна на вуха стане». 

Залишивши такий-от доказ, Стентон одягнув куртку і зібрався йти. Дозволив собі ще раз, востаннє зиркнути вниз, на Потсдамер-пляц, де, цілком природно, зчинилося тієї хвилини справжнє пекло. Натовп посунув уперед, і солдатам, на допомогу яким кинувся навіть духовий оркестр, ледь удавалося стримувати натиск, а панове у циліндрах усі скупчилися за подіумом, куди, безперечно, й упало тіло імператора. 

Стентон усвідомлював, що дивиться у самісіньке око бурі. То була та мить, коли камінь вдаряється у непорушне плесо озера. За секунду підуть кола. І справді, просто на його очах багато хто заквапився вже не до місця трагедії, а від нього. Здебільшого поліцейські, які розсипалися віялом у надії перехопити злочинця, та водночас, мабуть, і репортери, що поспішали першими повідомити найприголомшливішу, найважливішу новину століття. Вбито беззаперечного, наділеного мало не диктаторськими повноваженнями правителя Німецької імперії, держави з найпотужнішою економікою і найгрізнішою армією в Європі! Наймогутніший, либонь, у світі чоловік був мертвий. Більшої сенсації годі собі й уявити. 

Досі хвилі, викликані цим потрясінням, не вийшли ще за межі Потсдамер-пляц, бо рухалися зі швидкістю пішохода. Та варто першому-ліпшому репортеру дістатися до телефонного або телеграфного апарата — і від приголомшливої звістки здригнеться весь світ. 

Стентон відвернувся. Відколи він порішив імператора, не минуло ще й дев’яноста секунд. Спокій кафе у саду на даху «Вертгайму» ця новина збурить, певне, лише за дві-три хвилини. На ту мить йому треба бути вже там. Майнула думка про підстреленого охоронця. Хтозна, може, він ще живий, а отже, є шанс — хоч і, відверто кажучи, доволі нікчемний, — що прикмети стрільця можуть згодом дійти до відома поліції. Що ж, нехай, вирішив Стентон. Одного холоднокровного вбивства на день більш ніж достатньо. Поза тим, треба негайно зникати з місця злочину та й про розповсюдження листівок час уже подбати. 

Пробігши дахом, Стентон на мить пригальмував перед дверима з табличкою «Verboten!», зосередився, а тоді ввійшов назад у кафе — впевнений, спокійний і діловитий, як завжди. Навряд чи хтось узагалі звернув на нього увагу, а якщо й звернув, то не запам’ятав, це точно. Бо чому й навіщо? Світ і далі такий самий, яким був не одне десятиліття до того. Чарівний світ початку двадцятого століття, славна едвардіанська епоха — непорушна і надійно незмінна. 

Цьому світові залишилася ще якась хвилина. 

З саду на даху Стентон вийшов тими ж дверима, якими туди й потрапив, зійшов у відділ меблів на п’ятому поверсі, а потім без зайвого поспіху попростував до пишних, визолочених центральних сходів, які спускалися звідти на п’ять поверхів униз. Глянувши туди, він побачив голову статуї жінки-селянки. З того місця легко було уявити, ніби зазираєш у виріз її гіпсової блузи, і ціле покоління школярів, напевно, немало вже з цього натішилось і насміялось. Проходячи повз балюстраду на самому верху, Стентон витягнув з-під куртки добру сотню підроблених соціалістичних листівок, просто на ходу, не стишуючи кроку, поклав їх на перила і пішов сходами вниз. 

Знав, що довго вони там не пролежать, і справді, не встиг він зійти ще й на п’ять східців униз, як папери сковзнули похилою поверхнею і закружляли атріумом, поміж звивистими сходовими маршами, ніби велике червоне конфеті. Зиркнувши тієї миті донизу, Стентон побачив, що на першому поверсі, біля підніжжя сходів, люди вже заметушилися, почали збиратися в купки і гарячково розмахувати руками; якась жінка, схоже, навіть зомліла. Час немовби сповільнився. Занепокоєне перемовляння ширилося сходами вгору, а назустріч йому летіли листівки. 

54
{"b":"845941","o":1}