— Або взагалі дух спустила, — докинув другий робітник. — З ними і таке часом буває, просто від паніки. То дівчата за день-два її занюхають і дадуть нам знати, а ми тоді знімемо решітку і витягнемо. 

— Ага, точно, — кивнув перший. 

— Добре, — сказав Стентон, — то зараз ви вже тут закінчили? 

— Так, уже все. У нас якраз перерва. Ми думали посидіти собі тут, на сонечку, на повітрі… 

Стентон помітив в руках у другого робітника термос і невеликий згорток: там, певне, була їхня перекуска. 

— Боюсь, сьогодні це неможливо. На даху не має бути нікого. 

Чоловіки знизали плечима, торкнулися на знак прощання кепок і подалися геть, пірнувши у службовий люк. Стентон занотував собі у пам’яті розташування того люка: ану ж йому теж доведеться покидати дах поспіхом. 

Коли вони зникли з очей, Стентон спробував проаналізувати цю зустріч. Навряд чи вона могла обернутися для нього якимись проблемами. Зрештою, він планував повернутися до свого помешкання в Мітте задовго до того, як поліції спаде на думку, що стріляти могли з даху універмагу «Вертгайм». Якщо постріл буде влучним, куля не тільки розтрощить череп кайзера на друзки, а й узагалі скине його з подіуму. Визначити траєкторію її польоту за положенням трупа буде неможливо, тому про місце перебування стрільця поліція зможе лише гадати. Перебував же він дуже далеко; з гвинтівки зразка 1914-го зробити такий постріл було б вельми непросто. Тож доки дах «Вертгайму» внесуть у список імовірних локацій, мине якийсь час. Доки ж справа дійде до допиту цих двох і вони повідомлять про «начальника», який наказав їм забиратися з даху, за ним уже давно й слід прохолоне. 

Та все ж ця зустріч Стентона занепокоїла, і він про всяк випадок зняв із запобіжника «ґлок» у себе в кишені. У разі потреби кожного, хто стане у нього на шляху, доведеться просто пристрелити. 

Він до болю чітко усвідомлював, що для порятунку світу має один-єдиний постріл. 

Зоставшись на самоті, Стентон пройшов на край даху. Тут був низенький парапет, від якого стрімко збігав метрів на три вниз козирок укритої сланцем «каски», що закінчувався оторочкою з ринв і не давав побачити колони внизу. 

Стентон сів долі, відкрив ранець і вийняв розібрану на частини зброю та оптичний приціл. Зібравши гвинтівку, він скинув куртку, згорнув її і поклав на парапет: опертя для дула, щоб краще прицілитись. А тоді оцінив сцену, яка розгорталася перед ним на Потсдамер-пляц, далеко внизу, триста метрів на захід. 

Війська вже вишикувались, трибуна поступово заповнювалася. Через приціл Стентон ясно бачив обличчя високих достойників у начищених до блиску циліндрах і їхніх дружин у вигадливо оздоблених мереживом та квітами капелюшках. У центрі подіуму не було ще нікого, лиш по краях збиралися купки людей. Перевівши погляд трохи далі, він побачив військовий оркестр, музику якого часом доносив аж сюди на дах вітер. Між оркестром і подіумом був вільний простір, відгороджений обабіч двома шерегами солдатів; туди, цілком очевидно, мало під’їхати авто з імператором. 

Стентон чекав, сподіваючись, що славнозвісна німецька пунктуальність не дозволить імператорові запізнитися. Насправді ж той прибув навіть на кілька хвилин раніше, розраховуючи, либонь, відбути цю нудну, ніяк не пов’язану з військовими справами церемонію якомога швидше і чимскоріше повернутися до любих його серцю парадів. Натовп пожвавився, а ритм музики, що долинала звіддалік, змінився. 

На мить Стентон аж сторопів, бо йому здалося, ніби оркестр заграв «Боже, бережи короля», але згадав, що колись читав: німецький імператорський гімн, Heil Dir Im Siegerkranz, себто «Слався у вінці звитяжнім», теж виконували на ту саму мелодію. Гімн, властиво, свідчив про прибуття імператорського кортежу. 

Народ гучно вигукував вітання та розмахував капелюхами, а машина, що рухалася у центрі кортежу, загальмувала перед червоним килимом. Не надто й численна юрба, трохи розбухла завдяки золотистим нарцисам, що висипали на обід з універмагу, явно тішилася такою нагодою. Натовп достойників кинувся вітати монарха. Як саме це відбувалося, Стентон не бачив: перешкоджали машини кортежу. Тож тільки уявляв собі, як той намагається вдавати зацікавлення, коли йому пояснюють в усіх подробицях нову схему розташування трамвайних колій. 

За кілька секунд гурт виринув з-за автомобіля, і кайзер закрокував по червоному килиму до подіуму. Стентон спостерігав за ним через приціл, але нагоди зробити влучний постріл не випадало. Монарх ішов на чолі гурту, і крізь частокіл високих циліндрів, які квапилися слідом, Стентон бачив лише страусові пера на його кумедному шоломі. Вільгельм був, звісно ж, у військовій формі. Тільки йому видавалося доречним на відкриття нової схеми трамвайного руху виряджатися, немов адмірал флоту чи командир важкої кінноти. 

Кайзер зійшов на підвищення. Стентон, який уже простягнувся на животі й припав оком до окуляра, поклав палець на спусковий гачок. Відстань усе ж таки давалася взнаки, і мішень на перетині нитей візира добряче витанцьовувала; залишалося сподіватися, що, дійшовши до визначеного місця в центрі подіуму, вона таки зупиниться. Втім, Стентон сумнівався, що кайзер затримається там надовго. Вся церемонія мала тривати всього п’ятнадцять хвилин, і ніяких паперів у кайзера в руках не було. Напевне, промови не передбачено, він просто переріже стрічку, та й по всьому. 

Стентон на своїй вогневій позиції вмостився зручніше; дуло гвинтівки непорушно лежало на згорнутій куртці, покладеній на парапет. 

Кайзер став перед стрічкою і кивнув. Скидалося на те, що він і справді не мав наміру ще щось там говорити, бо до нього відразу підійшов офіцер з подушечкою, на якій лежала пара ножиць. Кайзер узяв ті ножиці і сягнув уперед, щоб перерізати стрічку. 

Ба-бах! 

Гримнув постріл. 

Але стріляв не Стентон. Його натомість пройняв тупий біль, от наче хтось з усього розмаху вгатив дерев’яним молотом йому з правого боку по спині, відразу за серцем. 

Стріляли в нього, і якби не бронежилет, він був би вже мертвий. 

Стентон випустив з рук гвинтівку, миттю перекотився на спину, вже зі своїм напівавтоматичним «ґлоком» в руці, і побачив метрів за десять від себе бритоголову постать у сірому, з гвинтівкою біля плеча. Затвор стрілець мусив пересмикнути просто-таки блискавично, бо знову гримнуло, і Стентона ще раз добряче вгатило, цього разу в груди, шаленим сталевим ударом крихітного балістичного кулачка, так сильно, що аж збило подих. 

Та бронежилет врятував йому життя вже вдруге, і він попри два страшні удари зумів-таки підняти зброю і відкрити вогонь у відповідь. Випустив три кулі за якусь секунду. Перша в ціль не попала, зате дві наступні влучили бритоголовому в руку й у верхню частину грудей, відкинувши його на комин, перед яким він стояв. 

Стентон навіть не дивився, як напасник гримнувся спиною об той комин і безформною масою сповз долі, а відразу перекрутився назад на живіт і, хапаючи ротом повітря від болю в забитих грудях, знову схопив свою гвинтівку. Треба ж, щоб так несамовито не пощастило, щоб якийсь охоронець нарвався на нього якраз у таку мить! Авжеж, охорона кайзера добряче випереджає своїх австрійських колег, чого він урешті-решт і остерігався. 

Видно, вони таки вирішили перевірити дахи. Та доки їх не з’явилося тут більше, йому, можливо, вдасться все ж довести справу до кінця. 

Зиркнувши вниз на Потсдамер-пляц, Стентон усвідомив, що вся сутичка з охоронцем тривала від сили якихось кілька секунд. Кайзер далі морочився з ножицями. Щось там у нього не пішло, і двоє чиновників виступили вперед і натягнули стрічку, щоб її легше було перерізати. 

Стентон подякував небесам за любов німецької публіки до військових оркестрів. Стрілянина — справа гучна; «ґлок» працював порівняно тихо, а от два постріли з гвинтівки легко могли почути й на подіумі, якби тільки там поруч не грав духовий оркестр. 

У саду на даху їх, безперечно, чули, і Стентонові залишалося тільки сподіватися, що на них просто не звернули уваги. Вулицями Берліна в ті роки їздило вже чимало машин, а двигуни тогочасних автомобілів мали погану схильність частенько давати зворотний спалах.