І справді, доля, схоже, була на його боці. Відверто кажучи, він і сам не міг повірити, що йому так пощастило. Зона обстрілу, що відкривалася з вершини сталево-сірого громаддя, охоплювала практично весь Потсдамер-пляц і зокрема, безперечно, й те місце, де перерізатиме стрічку кайзер. Між універмагом і подіумом було метрів триста — відкрита дорога і широка площа. Між позицією, яку облюбував собі Стентон, і його імперською мішенню не було абсолютно нічого. 

Упріваючи під бронежилетом, він рушив назад до універмагу. Був полудень, і у зміни тамтешніх працівників якраз розпочалася обідня перерва. Дорогу заполонили гарненькі дівчата в уніформі «Вертгайму». Ще якесь покоління тому ці дівчата повторили б селянську долю своїх матерів і бабусь, але Берлін розвивався темпом достоту шаленим, потребував працівників і був готовий платити. Як же багато білявих голів, що вигоріли під сонцем свого сільського дитинства. Стентону здавалося, наче він крокує через поле нарцисів. 

Він їх порятує. Порятує цих дівчат. Завдяки йому всі вони матимуть чоловіків, а їхні діти — батьків. Німеччина виживе. Та краща Німеччина — Німеччина казкових універмагів, дедалі ширших мереж трамвайних колій і цілих квітників щасливих, вродливих дівчат-продавчинь. Кайзер піде, але цього разу всієї Німеччини з собою не забере. 

«Вертгайм» був просто велетенський. Він міг похвалитися вісімдесятьма трьома ліфтами. Вісімдесят три ліфти! У 1914-му. Раніше Стентон ані гадки про це не мав. Якби рік тому його запитали, скільки ліфтів було у найфешенебельнішому магазині Берліна перед Великою війною, він сказав би навздогад: ну, може, максимум шість. І то «Вертгайм» не вважався ще найбільшим. Були ж іще і «Яндорф», і «Тіт», і справді найбільший та найновіший з усіх — «Кауфгаус дес Вестенс». Вивчаючи історію, Стентон звик думати про передвоєнний Берлін як про такий собі військовий плац-парад міського типу, та насправді це місто виявилося гігантським торговищем на взірець якогось великого аеропорту двадцять першого століття. Дещо ошалілим від успіху й очманілим від грошей. І все це колись пішло прахом на догоду неврівноваженому правителю та жменьці злосливих старих генералів. 

Що ж, цього разу так не буде. 

Стентон ступив під величні вхідні арки й увійшов у знаменитий атріум. Хоч він уже тричі проходив цією дорогою під час попередніх розвідок, йому все одно знову перехопило подих так само, як і тоді. Опинившись тут, кожен почувався немов у соборі — соборі, зведеному на честь торгівлі. Широкий, увінчаний скляним дахом внутрішній простір здіймався на п’ять поверхів угору. Посередині стояла велетенська статуя шляхетної на вигляд селянки з кошиком, наповненим дарами нового врожаю, що мала, безперечно, символізувати якийсь пасторальний ідеал. Статую обрамлювало двійко ідентичних сходів, які вилися навколо неї і провадили до розташованих на п’ятьох рівнях вичепурених внутрішніх аркад. Ці аркади скидалися на шари вишуканого кремового тістечка і були напхом напхані парфумами та шоколадом, торбинками та сукнями й назагал усякими-різними розкішними, надзвичайно далекими від будь-яких пасторальних ідеалів предметами. 

Дорогою до одного з вісімдесяти трьох ліфтів Стентон пройшов повз «Делікатеси» та цукерню. Знову сила-силенна збитих вершків. Цікаво, і навіщо тут узагалі завдають собі клопоту готувати до всіх тих вершків ще якесь печиво? 

Ліфтом він піднявся на п’ятий поверх, а звідти подався в сад на даху. Хотів підійти туди своїм темпом, не привертаючи зайвої уваги, а не вивалитися в усіх на очах з дверей ліфта. Торгували у цьому відділі різними господарськими товарами й меблями — великими, важенними дерев’яними шафами, широкими розкладними канапами з безліччю подушок. Дивно, найбільші та найважчі товари вирішили загнати аж на шостий поверх, під самий дах. 

Спокійно, тихим кроком, міцно стискаючи в правій руці ранець з гвинтівкою, Стентон піднявся короткими сходами на дах, у сад. Як і щоразу, коли він приходив сюди раніше, відвідувачів у кафе було чимало. Повсюди вдоволені люди насолоджувалися морозивом або замовляли собі щось на ранній ланч. Поки що — жодних тістечок. Час на них настане лиш у перші години пополудні. 

Прибравши заклопотаного вигляду, Стентон цілеспрямовано крокував садом: висока солідна постать. Начальник, одне слово, авторитет. Найкращий спосіб уникнути зайвих запитань — вдати, ніби ти тут у службових справах. Підійшовши до дверей із суворим попередженням — «verboten», він спинився і схвально кивнув: мовляв, усе в порядку. А тоді витягнув записник та ручку і пройшов крізь ті двері. Точнісінько так само робив і під час трьох попередніх своїх появ у «Вертгаймі». Якби котрась із вічно заклопотаних та забіганих офіціанток і надумала поцікавитися — вкрай, на його думку, малоймовірно, — що йому, властиво, там треба, то почула б у відповідь, що він — інспектор і здійснює обхід. Владу берлінці, поза всіляким сумнівом, поважали. Поводишся як начальник — за начальника тебе й мають. 

Як Стентон і сподівався, ніхто нічого в нього не запитав. То були інші часи, не схожі на ті, у які довелося виростати йому. Терористичні акти, що спричиняли масову загибель людей, були тоді явищем рідкісним, а поняття «внутрішньої безпеки» взагалі ще не виникло як таке, про що свідчили просто жалюгідні заходи з гарантування безпеки ерцгерцога у Сараєві. У Лондоні прем’єр-міністр щодня йшов собі Вайтголом з Даунінг-стріт до парламенту пішки, без усякого супроводу поліції. І це у країні, яка буквально за рік до того опинилася на межі громадянської війни в Ірландії. 

У ті часи будь-хто, кому вистачало сміливості начхати на табличку з написом «verboten», міг пройти у будь-які двері і вийти практично на будь-який дах, аби лиш бажання. Навіть на дах, звідки відкривався чудовий вид на площу, де невдовзі була запланована привселюдна поява глави держави. 

Стентон зиркнув на годинник. До появи кайзера залишалося менше години. 

Годинник нагадав йому про Бернадет. «Він не цокає!» 

Як же йому подобався її голос… 

Стентон озирнувся навколо. Ні душі, ніхто його не помітив. Він рушив до східного краю будівлі, пересуваючись від комина до комина й намагаючись не наступати на вентиляційні решітки. 

Був уже на півдорозі між садом і краєм даху, коли зненацька почулися голоси. Сховатися він не встиг: з-за вкритої бітумом вентиляційної шахти вигулькнуло двійко робітників. 

На щастя, вони сподівалися побачити когось на даху ще менше, ніж Стентон, тож йому пощастило оговтатися першим. 

— Доброго ранку! — голосно привітався він німецькою, спинившись так, щоб сонце було в нього позаду. — У кафе повідомили, що на даху якісь люди. Будьте ласкаві пояснити, що ви тут робите. 

Знову головне — вчасно натякнути на владність. Якби Стентон завагався і загаявся, робітники, либонь, самі почали б ставити йому запитання, та він не залишив їм шансу. 

— Ми зі служби обслуговування, — сказав один із них. 

— У такому разі будьте ласкаві показати свої перепустки, — тут-таки відреагував Стентон. 

І побачив у їхніх очах вагання. Без сумніву, вони виконували на даху різні роботи не раз і не два, й ніколи ні в кого не виникало жодних питань. Якщо дати їм час на роздуми, вони ще, чого доброго, вирішать, що ставити тут запитання — це, властиво, їхнє право. 

— Сьогодні опівдні в урочистостях на Потсдамер-пляц запланована участь його імператорської величності. Вам про це, я певен, відомо. З цієї причини вся довколишня територія підлягає перевірці. Будьте ласкаві негайно показати свої перепустки. 

Це подіяло. Робітники дістали свої облікові картки. 

— Дякую, — мовив Стентон, побіжно глянувши на документи, — з цим усе гаразд. Тепер скажіть, будь ласка, з якою метою ви тут сьогодні перебуваєте. 

— Дівчата з відділу завіс і диванних подушок скаржилися, що у вентиляції щось тріпоче і товче. Подумали, може, то пташка якась залетіла, так буває іноді, але ми нічого не знайшли. Або їм це примарилося, або та пташка вилетіла.