Рука МакКласкі тим часом уже пірнула в сумку. 

— Такого дуже специфічного кандидата ви могли б шукати хоч сто років і навряд чи знайшли б. А Ньютон дав вам лише рік. 

— Це якесь божевілля! 

Вона посміхалася, намагалася засміятися. Та Стентонові це велике, червоне, на позір щасливе обличчя, від якого завжди віяло веселощами, видалося раптом зловісним. От наче з нього допіру злетіла маска. За своє життя йому не раз доводилося читати в очах супротивників страх та брехню, і саме їх прочитав він тієї миті в очах у МакКласкі. 

— Отже, ви обрали мене, професорко, а тоді взялися подбати про те, щоб земних турбот у мене точно не залишилося. Як я не здогадався раніше, не збагну. Це ж, коли подумати, ясно як день. Ви вбили мою дружину і дітей. 

МакКласкі витягнула з сумки пістолет і наставила на нього. 

— Я могла би пробувати якось виправдатися, — сказала вона, — але ж ти мені і так не повіриш. Бо маєш рацію. Це таки збіса очевидно. Справді, які у нас були шанси знайти кваліфікованого виконавця, якому байдуже, живий він чи мертвий? 

— Близькі до нуля. 

— Г’ю, ми все зважили. Треба було рятувати світ. 

— А якби виявилося, що Ньютон помилявся? Я просто втрачаю сім’ю та й по всьому? 

— Супутні втрати. Г’ю, ти ж знаєш, як воно є. 

— О, так, професорко. Як воно є, я знаю. 

Стентонові очі звузилися до двох щілин і тепер уже ніби пропікали МакКласкі наскрізь. Та неспокійно засовалася на місці, страдницьки скривилася і заговорила: 

— От чорт! Чорт, чорт, чорт! Якийсь жах, тільки почали нарешті тішитися життям — і на тобі, маєш… усе псу під хвіст. І навряд чи щось уже виправиш… 

В очах у неї було благання. Але рука з пістолетом не здригнулася. 

— Ви організували вбивство моєї дружини і дітей, професорко. 

— Так, але тепер, Г’ю, тепер вони начебто й не жили ніколи… тож усе гаразд, правда? Проїхали, рухаємося далі? 

— Та не подібно, щоб гаразд, ви ж пістолета не опустили. 

МакКласкі секунду подумала і сказала: 

— Ну, добре. Я знаю, що ти ніколи мені не пробачиш, та воно, звісно, й не дивно, але в тебе, Г’ю, ще робота попереду. Найважливіше завдання в історії, на якому тобі час уже зосередитися. Тому в мене така пропозиція… Перша зупинка в нас у Бухаресті десь за п’ять чи шість годин. Доти ми сидимо собі вкупці тут, а коли приїдемо, ти виходиш. Я вийшла б і сама, але, чесно кажучи, мені так простіше буде тримати тебе на мушці, тому підеш ти. На щастя, у нас тут свої двері прямо на перон, чудово ж придумано, тобі не здається? Значить, ти виходиш і виконуєш свою місію, а я просто зникаю, ти ніколи більше мене не побачиш, Г’ю. Крильцями я сильно не вимахуватиму, обіцяю. Мені тільки й треба, що якийсь обід і театр, та й протягну я ще років п’ять-шість, не довше. А в тебе цілий світ попереду. Світ, який судилося порятувати тобі. Не зіпсуй усе заради якоїсь дріб’язкової помсти. 

— Не зіпсуй? Про що це ви? 

— Ну, розумієш, Г’ю, якщо ти не зійдеш з потяга, мені доведеться тебе вбити. Зрозуміло ж, правда? Щоб ти не вбив мене. Це ж і сліпому видно. 

— А як же тоді місія? Найважливіша місія в історії? Якщо ви мене вб’єте, то не мине й десяти тижнів, як знову почнеться Велика війна. Найбільше лихо в історії Європи. Лихо, яке ми маємо відвернути. 

Очі МакКласкі затуманилися слізьми, хоча, можливо, їх просто пік дим від затиснутої в зубах сигарети. Пістолет вона тепер уже тримала класичною хваткою — обіруч. 

— Я знаю, що це неправильно, Г’ю. І мені не байдуже, зовсім не байдуже. Усі ті мільйони молодих хлопців… Російські царівни, замордовані в тому жахливому підвалі, з тими своїми жалюгідними, зашитими у панталони діамантами… Жахливі диктатори, війни, геноцид і голод у майбутньому… все це, звісно, так, але… розумієш, я — лише егоїстична стара дурепа, яка страшенно хоче побачити на власні очі балет Дяґілєва. 

Стентон не зводив із неї погляду. Він завжди пишався своєю здатністю читати в серцях людей, та цієї жінки, схоже, не знав по-справжньому ніколи. Такої слабкої, такої себелюбної… такої страхітливо людської. 

— Я любив свою дружину і дітей, — озвався він. 

— Я знаю, Г’ю, знаю. 

Стентон підвівся. Пальці МакКласкі на спусковому гачку аж побіліли. 

— Прошу тебе, Г’ю, не змушуй мене це робити! Бо я вистрелю, чесно. Просто зійди з потяга в Бухаресті. Нічого складного. І все буде гаразд. Я зникну, обіцяю. 

— Бувайте, професорко. 

Він простягнув руку до пістолета. Вона натиснула на гачок. 

Сухо клацнув по порожньому набійнику ударник. МакКласкі здивовано витріщилася на пістолет, спробувала ще раз і сказала: 

— Що за чорт… 

— Ви думали, я залишу в сумці напівконтуженої психопатки заряджений пістолет? 

Професорка хотіла щось сказати, але Стентон ступив крок уперед і схопив її за горло, перетиснувши його великим пальцем так, щоб вона не закричала. 

— Ви таки й справді намірялися мене вбити, — сказав він, — а заодно й знову спартачити двадцяте століття. Чесно, не думав, що ви це зробите. 

МакКласкі лише здушено захрипіла у відповідь. 

Стентон одним ривком підняв її з сидіння і поволік до зовнішніх дверей, а там, спершись спиною на раму, сягнув вільною рукою через вікно назовні і ті двері відчинив. Вони розчахнулися навстіж, і очі МакКласкі аж вирячилися від жаху. 

— Невже ви злякалися?! — Стентон мусив тепер перекрикувати шум потяга. — Стара бешкетниця, грізна професорка МакКласкі злякалася. Злякалася смерті. Христе-Боже, а я ж справді думав, що у вас яйця міцніші. Зайвий доказ того, яким сліпим ідіотом я був, ні? 

Потяг мчав невисоким скелястим передгір’ям. Визирнувши, Стентон побачив унизу стрімкий, лиш де‑не-де порослий скупою рослинністю схил, що переходив у кам’янисте осипище. У того, хто упав би туди на такій швидкості, шансів вижити не було. МакКласкі теж це розуміла. Він відчував, як судомно стиснулося в нього під пальцями її горло, бачив, як забилося у конвульсії тіло. А потім гострий біль пронизав йому литку: то професорка з усієї сили засадила у неї носаком свого черевика. 

Стентон рвучко притягнув її голову обличчям до себе. На мить їхні очі зустрілися. 

Скільки ж усього йому хотілося їй сказати! 

Про те, як сильно він її ненавидить. Як сильно сподівається, що пекло таки існує і вона горітиме там однині й довіку. 

Та яке пуття було б із тих слів? І він просто викинув її з потяга. 

А потім дивився, як вона сторчголов летіла, котилася й підстрибувала, наче поламана лялька, тим каменюччям, аж доки не завмерла без руху на якусь сотню метрів нижче по схилу. 

Лише тоді Стентон ступив назад, усередину купе; двері так і залишив відчиненими. 

Він перевірив верхній одяг і сумку МакКласкі на предмет будь-яких підозрілих та анахронічних на вигляд речей. Забрав пістолет, що випав їй із рук, сучасні ліки та спідню білизну. Начебто більше нічого, принесеного з двадцять першого століття, тут не було. В сумці залишилася тільки випивка і тютюн. На підставі цього влада може робити такі висновки, які собі забажає. 

Втретє і востаннє глянувши, чи немає когось у коридорі, Стентон вислизнув із купе професорки і повернувся у своє. 

Тепер у цьому новому всесвіті він зостався сам-один. 

Новина про літню пані-англійку, яка мандрувала самотою і хтозна-як примудрилася випасти з потяга, поширилася поміж пасажирами, коли Стентон обідав у вагоні-ресторані. Хтось із задніх вагонів начебто побачив жінку, що котилася схилом, і підняв тривогу. Потяг обшукали; з’ясувалося, що у першому класі бракує пасажирки, а двері її приватного купе відчинені назовні. 

Стентон якраз замовив собі омара і десерт — суфле. 

Дідько з нею. Хай горить у пеклі. 

Якби все можна було повторити спочатку, якби він знову наштовхнувся на той сповнений німого благання погляд, то спершу вийняв би їй пальцями з голови ті очі, а тоді вже викинув би з потяга.