Не минуло й секунди, як Стентон уже був готовий до бою: тримав у витягнутій на рівні очей руці пістолет і цілився. Тільки-от між ним і сербом далі стояла дівчина. Фактично, з-за неї визирав лише край голови Принципа — і рука зі зброєю, яка теж піднімалася, щоб вистрелити. Коли Принцип стріляв у ерцгерцога та його дружину минулого разу, то вбив обидвох усього лишень двома пострілами. Стентона, який збавив чимало часу, аналізуючи матеріали сараєвського вбивства, це добряче вразило. Убити людину одним пострілом не так легко, навіть стріляючи впритул, а з браунінга 1910-го року — то й поготів, не кажучи вже про те, щоб зробити це двічі впродовж буквально двох-трьох секунд. Обговорюючи замах, Стентон із Дейвісом знай гадали: Принцип просто такий щасливчик чи природжений снайпер? Якщо друге, то йому завиграшки зробити те саме ще раз. Так ризикувати Стентон не міг. Він повинен був гарантувати безпеку ерцгерцога на сто відсотків і мав на це пів секунди: потім молодий серб вистрелить. Стентон і сам стріляв нівроку, та Принцип ховався за дівчиною, і влучити в нього так, щоб знешкодити лише його, було практично неможливо. 

Залишався тільки один спосіб поцілити у нього напевне. 

— Мені так прикро… — прошепотів він, дивлячись у великі, вражені дівочі очі. 

«Ґлок» випустив кулю, яка легко пробивала броньовану пластину. Прошивши два тіла, вона ледве чи й утратила відчутно на швидкості. На зріст Принцип удався невисокий, не надто вищий за квіткарку. Їхні серця були в ту хвилину якраз на прямій лінії від Стентона. 

Одна куля пройшла крізь два серця. 

Дівчина померла миттєво. На мікросекунду пізніше так само миттєво помер Принцип. 

Ерцгерцог і його кохана герцогиня навряд чи й збагнули, що трапилося. 

До них уже бігли поліцейські і солдати. Ті самі поліцейські і солдати, яких Стентон добре вивчив за відомим на весь світ фото затримання Принципа. 

Та цього разу Принципа не затримали. Він був мертвий, а от ерцгерцог — живий. Першу частину довіреної орденом Хроноса місії Стентон виконав. Урятував Франца Фердинанда. 

Й убив безневинну молоду дівчину. 

Стентон кинувся геть. Побіг не назад до річки — саме звідти й наближалися солдати і поліція, — а вгору провулком, до Франц-Йозеф-штрассе, однієї з найжвавіших вулиць Сараєва. 

Замішання і метушня позаду зіграли йому на руку, і перший окрик «Стій!» донісся до нього вже на тій вулиці. На щастя, там було повно людей, а загубитися в натовпі набагато легше, ніж у чистому полі. Можливо, за ним і гналися, та озиратися не хотілося. 

Він убив дівчину. 

Спершу спонукав її відхилитися від шляху, який судила їй доля, а коли їхні дороги перетнулися вдруге, просто її застрелив. 

Мусив так учинити і знав це. Місія важила більше. Місія рятувала життя мільйонам невинних дівчат. Квіткарка стала лиш іще однією з «супутних утрат». Отак-от: трапилася на його путі — і перетворилася на утрату. 

Бо він виявився тупим придурком. 

«Не залишати жодних слідів»: що тут незрозумілого? 

І яким чином ця вимога узгоджується з чималенькими чайовими голодній дівчині біля ключового кафе, коли до години «Ч» залишилися буквально секунди? 

Попереду спинився підібрати пасажирів трамвай. Стентон застрибнув у вагон і лише тоді, коли той рушив, дозволив собі оглянутися. Онде вони. Люди з фотографій, які були на місці відразу після вбивства. 

Стентон мав ті фото у своєму комп’ютері. Фото, яких так і не зробили, з події, яка так і не трапилася. Солдати і поліцейські, одні в уніформі турецького кшталту — шароварах і фесках, інші одягнені на австрійський манір, у коротких формених куртках і кашкетах. 

Вони вже не вели геть юного вбивцю, притримуючи руками в білих рукавичках шаблі, щоб у поспіху через них не перечепитися. Не метушилися на тих знаменитих знімках, що вмить облетіли весь світ — той світ, якого ніколи не існувало, вранці того дня, який ніколи не настав. 

Тепер їх увічнять на інших фото: одні стоять над трупами Принципа й дівчини, інші пересаджують ошелешених, але неушкоджених ерцгерцога й герцогиню в запасне авто. А ще інші стовбичать посеред Франц-Йозеф-штрассе і люто витріщаються услід трамваю, що зникає вдалині. 

Та Стентон знав, що довго стовбичити там вони не будуть. 

Уже незабаром опис злочинця розійдеться за допомогою телефона по всьому місту. Обличчя його вони не бачили, але знають, яка у нього статура, який він на зріст і яке на ньому вбрання. 

Є також ще одне велике запитання. 

Чи відомо їм, що він — англієць? 

Якщо так, то коло пошуку відразу звужується: це вже не тисячі, а буквально кілька десятків. Хтось його чув? 

Навіщо, ну от навіщо було взагалі розтуляти рот? Безглузда, абсолютно дурнувата поведінка. 

Три слова. «Мені так прикро». Три слова, звернені пошепки до дівчини, котру він за якусь десяту частку секунди позбавив життя. 

Навіщо? Навіщо було їх казати? Яке з цього пуття? Жоднісінького. 

А сказав він їх, щоб замирити своє сумління, здійснюючи практично водночас жахливий злочин. Та бідолашна квіткарка стала жертвою його потурання власним примхам. Бо ж він просто викаблучувався перед гарненькою дівчиною, дав їй ті дві крони, бо хотів подарувати собі крихту втіхи і спонукати її всміхнутися. І от тепер вона мертва, а він, цілком можливо, провалив свою місію, бо ввів у рівняння стрільця за метр вісімдесят зростом. Стрільця, якого поліція неминуче сприйме за сьомого змовника. Стрільця, який стріляв кулями, не відомими жодним поліцейським експертам у світі. Стрільця, який, можуть здогадуватися вони, прибув з Англії. 

Цікаво, якби треба було напартачити ще більше, він би з цим упорався так само успішно? 

Адже складніша частина місії ще попереду. Гаразд, ерцгерцога врятовано, отже, безпосередню причину Великої війни усунено. Та підспудні причини — мілітаризм, який пустив глибоке коріння у середовищі прусської еліти, а особливо імператор Німеччини власною персоною, — нікуди не поділися. Завдання порішити кайзера ніхто не скасовував, а якщо вже невдовзі його, Стентона, затриманого за підозрою у зв’язках із «Чорною рукою», допитуватиме у сараєвській в’язниці місцева поліція, зробити це не вдасться. 

Визирнувши у вікно, Стентон побачив, що трамвай рухається по Франц-Йозеф-штрассе у східному напрямку. Його готель був за два кроки звідси. 

«Європу», першокласний готель, побудували австрійці. Навряд чи поліція відразу кинеться туди, шукаючи сербського бунтівника-націоналіста. 

Якщо тільки їм не відомо, що шукати треба англійця. 

Англійські ідеалісти-романтики завжди полюбляли втручатися в національні суперечки за кордоном. Початок цій моді поклав ще лорд Байрон на добру сотню літ раніше. І шукати людей цього штибу варто власне у таких-от готелях. 

Словом, хоч плач, хоч скач, а все залежить від того, чи відома їм національність стрільця. 

Хтось чув, як він говорив? 

Коли Стентон вистрелив зі свого «ґлока», найближче до нього була герцогиня — висококультурна й освічена аристократка. Якщо хтось із тих, хто перебував тоді в авто та поблизу, і виявився б спроможним розпізнати, що ті три мовлені пошепки слова прозвучали англійською, то це насамперед вона. 

Він заплатив кондуктору і зійшов з трамвая. Навпроти на вулиці стояло двоє поліцейських у формі, та до епохи персональних рацій було ще дуже далеко, тож опису злочинця вони не мали. За його підрахунками, мусило минути, мабуть, щонайменше пів години, перш ніж кожен поліцейський у місті отримає вказівку шукати високого чоловіка у норфолкській твідовій куртці. 

За п’ять хвилин Стентон був уже в готелі «Європа», а опинившись у своєму номері, тут-таки зірвав із себе одяг і поліз у торбу шукати навзамін щось радикально інакше. Прямуючи назад на континент через Лондон, він прикупив собі кілька речей і тепер витягнув на світ пару білих штанів для крикету та блакитний блейзер з латунними ґудзиками. На вигляд, звісно, страшненьке, зате геть відмінне від того практичного вбрання, яке було на ньому досі й нікому не різало око. Перевдягнувшись, він підняв свій старий твідовий костюм і запакував у пошивку, яку запхав на саме дно свого ранця, щоб потім викинути.