І чекав, щоб урятувати світ. 

До нього підійшла квіткарка. Дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти з кошиком примул у руках. Слів він, певна річ, не розумів, але все було ясно й так: вона хоче їсти і просить купити квітку. 

Дівчина була до болю худенька. Чіткий відбиток нужди на обличчі, голодний погляд… та й узагалі на око — якась напівлюдина-напівпримара, буцім не від світу сього. Випнутими вилицями і велетенськими очима нагадувала дівчат-жінок з японських мультфільмів, таких популярних у тому столітті, з якого прибув Стентон. 

Кілька секунд він був цією проявою такий вражений, що просто мовчки стояв і дивився на неї. Дівчина без слова відвернулася і попрямувала геть: часу на чоловіків, які тільки витріщаються, а квітів не купують, явно не мала. 

— Прошу, зачекайте, — окликнув її Стентон. Говорив англійською, проте й цього разу все було зрозуміло. Із запитальним виразом на химерно примарному обличчі дівчина обернулася. 

— Даруйте, — мовив він, а тоді додав німецькою: — Es tut mir leid. Перепрошую. 

Квіткарка у відповідь лише всміхнулася і простягнула кошик. 

Усмішку мала не менш чарівну за обличчя. Не конче рівні зуби достоту дивним чином лише доповнювали примарну вроду. Шкіра була зовсім бліда, проте, коли Стентон усміхнувся й собі, щоки ледь помітно порожевіли. 

Чимось ця дівчина Стентона вабила. Можливо, тим, що була на позір така ж самотня, як і він. Чужинка, що борсається у холодному і байдужому світі. 

Він вийняв портмоне. Нічого дрібнішого за банкноту у дві крони там не знайшлося, а це, відомо, забагато, за ці гроші можна купити не одну квітку, а принаймні десяток. Дівчина витягнула з гаманця на поясі жменю монет і почала рахувати, чи вистачить їх на решту. Стентон знов усміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба, залиш собі. Явно дуже втішена, дівчина взяла гроші, подала йому квітку і пішла собі. 

Стентон дивився їй услід і радів, що дав більше, ніж треба. Ці гроші він отримав від потолочі, яка погубила його сім’ю. То чому б не скористатися ними, щоб таке-от голодне тендітне створіння почувалося у цьому непростому світі хоч трішечки щасливішим? 

Він заклав примулу у петельку своєї норфолкської куртки та знову повернувся до річки. «Делікатеси Шіллера» — буквально за два кроки, відразу за рогом, кілька хвилин у нього ще є. 

Дивлячись понад перилами Латинського мосту на Міляцку, Стентон пригадав собі каламутні води Босфору того першого ранку, місяць тому. Бажання кинутися сторчголов униз давно розвіялося. Тепер він усім серцем вірив у важливість своєї місії. А попри те, вчився знов цінувати життя, у якому трапляються, наприклад, такі-от швидкоплинні зустрічі з дівчатами-квіткарками. Кессі більше немає, та краса у світі залишалася. Хай, либонь, не для нього, тут усе вже в минулому. Але краса є краса, і це просто чудово. 

Стентон глянув на годинник. Час майже настав. 

Годинник прибув разом із ним з попереднього життя. По суті, такий собі маленький комп’ютер із кварцовим хронометром на батарейці. Чогось схожого за обчислювальною потужністю у світі не буде ще щонайменше років п’ятдесят, і навіть коли й з’явиться вперше щось технологічно сумірне, то це буде машинерія завбільшки з невеликий дім, а не з кришечку від пляшки з-під молока. Дивлячись на свій годинник, Стентон подумав, чи тепер, після того, що він мав ось-ось зробити, не мине ще більше часу до появи перших більш-менш схожих на комп’ютер апаратів. Зрештою, у двадцятому столітті великі технологічні стрибки відбувалися здебільшого завдяки військовим дослідженням. Якщо йому пощастить зараз забезпечити цьому століттю мирніший початок, до тих комп’ютерів, можливо, взагалі не дійде. Що ж, іще одна вагома причина запобігти Великій війні. Якщо смартфони й ігрові приставки розроблять на кілька десятиліть пізніше, то це дуже й дуже непогано. 

З мосту Стентон побачив невисокого юнака з сумними очима, навряд чи старшого за дівчину-квіткарку і такого самого виснаженого на вигляд. Юнак пройшов понад берегом річки і звернув у вуличку, на якій розташовувалися «Делікатеси Шіллера». У Стентона холодок пробіг по спині й трохи сильніше забилося серце: то був Гаврило Принцип. Щоб зустрітися з цим молодиком, довелося здійснити мандрівку крізь простір і час. Але історії той більше не творитиме. 

Стентон чекав далі, стежив за годинником, як збігають одна по одній секунди двадцятого століття. 

І ось його час настав. Машина ерцгерцога мала з’явитися рівно за хвилину. До нього вже долинав шум мотора. 

Він зійшов з мосту, рушив угору вуличкою і ввійшов до закладу Шіллера. Планував відволікти увагу Принципа, стати між ним та вітриною й, удаючи з себе спантеличеного, заблуканого іноземця, розмахувати великою картою і голосно говорити англійською та німецькою, жодної з яких молодий серб не розумів. Цього, мав надію, вистачить, щоб завадити Принципові навіть побачити ерцгерцога. Зрештою, у 1914-му шум авто, яке заглухло на вулиці, був не такою вже й дивовижею, та й водій мав би швидко завести двигун знову. Якщо ж відволікти увагу не вдасться і Принцип спробує вийти на вулицю, Стентон намірявся просто фізично його затримати. 

Такий у нього був план. 

Та коли Стентон увійшов у «Делікатеси Шіллера», аби втілити цей план у життя, він, себто план, блискавично змінився. 

Бо змінилася історія. Гаврила Принципа у «Делікатесах» не було. 

Стентон глянув на годинник. Помилки бути не могло. Кварцові хронометри не брешуть. Поза тим, він чув, як повернула у вулицю машина ерцгерцога, що мала заглухнути перед закладом. Вона буде тут за п’ятнадцять секунд. Якби історія повторювалась, Принцип мав би цієї миті виходити надвір, прямо назустріч злощасному зіткненню. Та історія не повторювалась, бо Принципа там не було. Історію щось змінило. 

І єдиною людиною на планеті, спроможною це зробити, був Стентон. 

Він почув, як на вулиці заглухло авто, і кинувся туди. В машині, за якихось півтора метра від нього, сидів ерцгерцог з дружиною. Стентон опинився точнісінько на тому самому місці, де мав стояти Принцип. Де Принцип, властиво, й стояв, коли всесвіт востаннє торував цей шлях. 

То де ж він? 

І тут Стентон його побачив. І тієї ж миті збагнув, яку впоров дурницю. Принцип був на протилежному боці вулиці. По той бік машини. 

З дівчиною-квіткаркою. 

Стентон таки змінив історію. Зайві гроші, які він дав дівчині, змінили перебіг її дня. Вона перервала роботу і поквапилася скористатися несподіваним дарунком долі. Дарунком, якого у попередньому двадцятому столітті не отримала. 

Звісно ж! Що зробить голодна вулична дівчина, коли їй перепаде трохи «лівих» грошей, за які не треба звітувати? Звичайно, відразу попрямує туди, де можна роздобути їжі. Найближчим таким закладом і були «Делікатеси Шіллера», і там вона зустріла Принципа, якого не мала б зустріти. Молодий парубок перестрів юну дівчину. Вийшли вони разом, а може, він вийшов слідом і заговорив із нею вже після того, як вона щось собі купила. Онде в руці у неї паперова торбинка. 

Усе це Стентон побачив і збагнув умить. Так само вмить він побачив і збагнув, що на дівчину Гаврило Принцип уже не дивиться. Дивиться натомість на ерцгерцога й усвідомлює, що нагода таки його наздогнала. Як і у попередній часовий виток, тільки-от цього разу він опинився з іншого боку від авто. 

Бо туди його відправив Стентон. 

Дівчина стояла перед Принципом, між ним та ерцгерцогом, між ним і Стентоном. Вона саме оберталася й собі глянути туди, куди дивився Принцип, — на машину та її знаменитих пасажирів. І тут-таки Стентон помітив, що Принципова рука потягнулася до кишені. Що було в тій кишені, він знав достеменно точно. 

Стентонова рука теж ковзнула вниз — до кишені, де лежав «ґлок». 

Тим часом рука Принципа з кишені вже випірнула, стискаючи щось вугласте й сіре: цю річ Стентон упізнав одразу, бо ж бачив не на одному фото. Внаслідок його необдуманого вчинку браунінг, з якого зробили перший постріл Великої війни, ось-ось мав вистрелити знову.