Стентон змовк. Скориставшись його відмичкою, вони проникли всередину шпиталю і прокрались у погріб. 

Внизу все було так само, як тоді, коли він побував там востаннє: дві вервечки слідів, крісло і столик, на якому лежав його лист у майбутнє. 

— Твоя історія, — озвалася Кейті. — Та, яку я знайшла. 

— Ні, — виправив її Стентон, — ту, яку ти знайшла, я залишив на початку століття, в якому ти народилася, того століття, яке створив я і яке щезло тієї миті, коли ти ступила в минуле і знову перезавантажила історію. А цього листа я залишив уже в новій версії двадцятого століття, яку твориш ти. В якій ти помреш. Цей лист до останньої молекули такий самісінький, як той, що його ти знайшла, але існує вже в іншій версії часу. 

— Що ж, сподіваймось тоді, що ця версія стане останньою, — відповіла вона. 

А тоді підійшла до столика і поклала біля Стентонового конверта ще один. Історію свого двадцятого століття. Перелік жахливих нещасть, укладений упродовж довгих годин, які вони провели у потягу. 

Два описи різних версій майбутнього лежали поряд, одна біля одної. Обидві страшні, але друга — набагато страшніша за першу. 

— Готово, — мовила Кейті. — Тепер, якщо цим шляхом вирушить новий мандрівник у часі, буде принаймні якийсь шанс, що він також дізнається про все те, що відомо нам. 

— З іншого боку, — відповів Стентон, — якщо наша місія виявиться успішною, якщо ми зуміємо запобігти німецькій революції, то ніякого нового мандрівника у часі, може, й не буде. 

— Може, — сказала Кейті. 

Стентон перевів промінь свого ліхтарика зі столика, біля якого вона стояла, у бік темних ніш із запорошеними старими пляшками. 

На півдорозі між слідами Кейті й тими нішами виднілися його сліди. Він посвітив ліхтариком у темряву, під склепіння. 

І раптом у голові в нього блискавкою майнула одна думка. 

Думка, від якої його серце аж похололо. 

Він рушив у бік тієї темряви. 

— Куди ти? — запитала Кейті. 

— У минуле, — сказав він. — Твої сліди — перед моїми. Я прибув сюди змінити історію і зробив це. Минуло століття, і сюди з тією самою метою прибула ти, але час трохи посунувся — і вартівня змістилася. Точнісінько, як казав Сенґупта: «У міру того, як кожна просторово-часова петля здійснює свій рух, час і простір примножуються». 

— Вартівня? — перепитала Кейті. — Сенґупта? Про що це ти? 

Стентон не відповів. Був уже під першою аркою. 

А там освітив ліхтариком долівку. Відбитки? Хтозна, можливо, й були колись, але так припали потім пилом, що тепер їх і не розгледиш, тож певності немає. І Стентон знову посвітив на пляшки, що чорніли тут-таки на полицях. 

— Може, я був не перший, — озвався він. — Зрештою, чому першим мав бути саме я? 

І тієї миті побачив. 

Застромлений поміж двома рядами пляшок. 

Конверт. 

Стентон простягнув руку й узяв його. 

А тоді пройшов ще трохи вглиб катакомби. МакКласкі казала, що та тягнеться ген попід вулицю і сусідній будинок. 

За кілька кроків він знайшов ще один конверт. 

Далі ще один. 

І ще один. 

П’ять, шість. 

Дев’ять, десять. 

— Що ти там робиш? — почувся голос Кейті позаду. — Якщо ми закінчили, то час уже звідси забиратися. 

Стентон повернувся до неї з цілою купкою ламких, пожовклих конвертів у руках. Знайшов дванадцять листів, але їх, цілком можливо, було й більше, бо погріб тягнувся далі вглиб, де панував непроглядний морок. 

— Цього я й боявся, — тихо мовив він. — Я не перший. Переді мною був ще багато хто… 

І поклав ті конверти на столик — біля свого листа і листа Кейті. 

Вони посідали долі і, присвічуючи собі ліхтариками, заходилися читати. 

Історію дюжини століть. Дюжини двадцятих століть. 

Ті самі сто одинадцять років повторювалися знов і знов, починаючи кожного разу з 1914-го. Одні автори листів вирушали в минуле врятувати або вбити ерцгерцога. Другі мали врятувати або вбити кайзера. Треті прибували, маючи на оці взагалі інших людей — потенційних монстрів, ще надто молодих, але приречених, якщо їх залишити живими, скоїти згодом страшні злочини. Але наслідки щоразу були одні й ті самі. Страхітливий перелік і опис виявів людської жорстокості та розмаїтих нещасть. Війн і геноцидів. Фанатизму і страху. 

У деяких версіях століття, як‑от у Стентоновій, з’являлися ті чи інші ознаки поступу людства, та їх ніколи не вистачало, аби переконати тогочасних хроноситів залишити все, як є, і дати часові спокій. Інші ж, наприклад, версія Кейті, були достеменним кошмаром, що й далі скочувався у геть вже пекельну темряву, створити яку спроможне тільки людство. 

Читаючи у світлі своїх ліхтариків ті листи, Стентон із Кейті дізнавалися про диктаторів і таємні поліцейські служби. Про зловісні наукові відкриття і смертоносні хвороби. Про те, як знову й знову сходив нанівець комунізм. Про фашизм: цього слова ні Стентон, ні Кейті не знали, але часом траплялося, що той фашизм брав гору, хоча результат був урешті-решт такий самий. 

У чотирьох різних історіях фігурувало ім’я якогось Гітлера. 

Стентон узагалі чув про нього вперше; у його столітті той австрійський фанатик жодної ролі не відігравав. Натомість Кейті знала Гітлера як одного з поплічників Штрассера. 

Бували, одначе, століття, коли той мерзотник вибирався на самий верх і ставав сущим страховиськом штибу Сталіна чи Штрассера. Тоді йому вдавалося загнуздати потугу Німеччини для того, щоб завоювати пів світу і винищити там половину населення. Двоє з попередніх хроноситів прибували в минуле із завданням убити його, доки він був іще волоцюгою без шеляга у кишені й малював у Відні свої акварелі. 

Минала година за годиною. Час спливав. Незабаром шпиталь угорі прокинеться і заживе своїм звичним метушливим життям. Нарешті Стентон поклав папери на столик. 

— Як на мене, то ми, мабуть, перші хроносити, які зустрілися між собою, — мовив він. — Ті, хто прибував перед нами, просто перезавантажували століття, створене попередником, і все починалося спочатку. Ти мала мене вбити, але натомість ми зустрілися. 

Не в змозі відвести від листів очей, у яких бриніли сльози, Кейті кивнула, а тоді прошепотіла: 

— Скількох же жінок також змушували вбивати своїх дітей… 

— Так далі тривати не може, — твердо сказав Стентон. — Не може двадцяте століття знай вертітися та вертітися в часі й довіку волати від болю на весь усесвіт. Століття за століттям планета і людство борсаються в петлі, приречені мучитися одним і тим самим кошмаром у різних версіях — і так без кінця. 

— Твоя правда, — тихо погодилася Кейті з мокрими від сліз щоками. — Так далі тривати не може. 

— Отже, після того, як ми уб’ємо Розу Люксембург, — повів далі Стентон, — і постараємося зробити все від нас залежне, щоб це нове століття таки отримало шанс, нам треба поїхати в Кембридж. 

— Еге ж, — кивнула Кейті, — і знищити Ньютонову скриньку. Зробити так, щоб останньою із хроноситів стала я. 

Нагода поїхати в Кембридж і розірвати часову петлю KT503 b678 не випала. Проте вона наклала головою заради того, щоб така можливість залишилась у Стентона. 

Коли вони спробували вийти з будинку, на них уже чатувала турецька поліція. За читанням усіх тих прадавніх історій двадцятого століття у погребі час минув непомітно, і їх таки почула чергова медсестра. 

Не встигли вони відчинити вхідних дверей, як спалахнули фари автомобілів і пролунав наказ здаватися. Вулицю заполонили поліцейські, які ховалися зі зброєю напоготові за машинами й фургонами. 

Кейті прийняла рішення миттєво й без жодних вагань. 

— Цих людей я беру на себе, — сказала вона. — А ти тим часом знайдеш інший вихід з будинку. 

— Але… — запротестував Стентон, та Кейті його спинила. 

— У цьому цивілізованому світі вижити тобі набагато легше, ніж мені, — мовила вона. — Крім того, мені вже час померти. Я завжди присягалася, що ніколи не позбавлю себе життя сама, що Партії доведеться-таки мене вбити, що я помру у боротьбі з нею. Що ж, так воно і буде. Адже якщо завдяки моїй смерті ти зумієш звідси вибратися, Партії, можливо, не існуватиме взагалі. Та й справді, мені вже час. Час піти до моїх дітей. — Очі у неї сяяли і дивилися вже мовби хтозна-звідки. — Іди. Зроби для цього останнього двадцятого століття все, що зможеш. Потім їдь у Кембридж. Ти мусиш туди поїхати, Г’ю. Мусиш зробити так, щоб історія нарешті пішла своєю дорогою.