— Як цікаво! З Сіднея чи з Мельбурна? 

— Ні те, ні інше. Із західних окраїн — із Перта. Глухий закуток навіть за тамтешніми мірками. 

На Перті, власне, й зупинилися через його ізольованість. Менше шансів зустріти когось, хто з тими краями обізнаний або має там знайомих. Крім того, це добре пояснювало Стентонову відлюдкуватість. Адже Перт урешті-решт — найвідлюдніше місто у світі. 

— Замолоду служив в армії, — додав він. Військову сторінку в його життєписі вирішили зберегти з тих міркувань, що брехня із вкрапленнями правди завжди видається вірогіднішою. 

— А де служили? — поцікавилася Бернадет. 

— У Пакистані… тобто у Північній Індії, і трохи в Афганістані. 

— Заворожує… це там, де такі широченні пасма вигорілої під сонцем, аж червоної землі і більше нічого? 

— Еге ж, якось так. 

— А ваша сім’я? 

— Рудокопи. Рудники, правда, золоті, тому-то я й можу дозволити собі валандатися туди-сюди у вагоні першого класу. 

— Здається, життя у вас аж ніяк не нудне, — зауважила Бернадет. — А чому ви взагалі «валандаєтеся туди-сюди»? Що робить австралійський рудокоп у потягу в Боснії? 

І що ж на це сказати? Його легенда годилася хіба що для легкої розмови на загальні теми, не більше. Він ані гадки не мав, що відчуватиме ще коли-небудь потребу вступити в якісь тісніші стосунки. Не надто розважливо з його боку, звісно, йому ж тільки тридцять шість, попереду ще довге життя і рано чи пізно нагода для довірливішої розмови з кимось трапиться. І от, схоже, таки трапилася — не пізно, а доволі-таки рано. 

Він балакає собі за обідом з привабливою жінкою. За таких обставин про співрозмовника, який тобі до вподоби, зазвичай кортить дізнатися трохи більше. 

Гаразд, але ж направду, що тут сказати? Хто він і звідки, розповідати не можна. Проте й брехати — не діло. Бернадет йому подобалася, з нею було приємно і хотілося чимось поділитися, розповісти щось про себе справжнього. 

— Ну, добре, — почав він, — тільки не варто через це хандрити… тобто сумувати. Але, гадаю, вам треба знати: найважливіше про мене — це те, що я мав дружину і двох дітей. 

— О Боже, але чому «мав»? 

— Бо більше не маю. Вони загинули, всі троє, в автокатастрофі рік тому. 

Схоже, саме це й треба було їй сказати. Найважливіше про нього. Не про мандрівку у часі, з іншого століття, а про кохання до Кессі, про любов до Тесси й Білла і про те, що він їх утратив. 

— Ех, — озвалася Бернадет, — так прикро це чути… я так вам співчуваю… 

— Послухайте… Берні, — повів далі Стентон, — я тужу ось уже рік. День і ніч мене поглинає жорстока й ненажерлива туга — поглинає і все ніяк не поглине. Та їх уже немає, а я — ось тут, перед вами. І доки ми оце розмовляли, я на хвилю уявив собі, ніби я — не найсамотніший на світі чоловік. Уявив, ніби можу просто сидіти і балакати, не відчуваючи… ну, тобто без усього цього, так би мовити, емоційного багажу… 

На очах у неї забриніли сльози. 

— Емоційного багажу? — прошепотіла вона. — Ну, ви таки вмієте підбирати слова, це просто дивовижно… 

— Так чи інак, я це до того, що, може, поговорімо ще трохи про вас, якщо ви не проти? Мені направду цікаво. 

— Що ж, — мовила Бернадет, промокаючи носовичком очі, — тоді вам трапилася якраз та дівчина, що треба, бо говорити про себе я люблю так, що просто страх. 

І вона говорила, говорила за всіма трьома стравами і пляшкою вина. Розповідала про своє дитинство, про захоплення фемінізмом і про мандрівку до Греції. Про час, проведений у Будапешті, намагалася не згадувати; Стентон не сумнівався, що там їй розбили серце, а тому змінив тему і перевів розмову на події, що розгорталися напередодні у Сараєві. 

— Наше щастя, що тим сербам не пощастило, — сказала Бернадет. — Бог його зна, яка колотнеча почалася б інакше в Європі. Бо ж очевидно, що австрійцям тільки привід дай відкусити шматок Сербії, а німці їх ще й під’юджують. 

— А ви знаєтеся на геополітиці, — зауважив Стентон. 

— На геополітиці? 

— На… е-е… міжнародних відносинах. 

— Ну, не конче бути Бісмарком, щоб побачити, як нині лягають карти. Росія заступилася би за сербів, це змусило би втрутитися французів — і все, прошу дуже. Нам, треба розуміти, справді дуже пощастило, що той стрілець схибив і вбив натомість свого. Якби виявився вправнішим, то вже сьогодні зранку над Європою нависла б цілком реальна загроза війни. 

— Чиста правда. 

— Дивно, що він отак узяв і зник, — задумливо вела далі Бернадет. — Решту ж затримали. Схопили п’ятьох, та ще один убитий. Що там писали в газетах? Високий, понад шість футів зростом, так? Вуса і бакенбарди. Тридцять з лишком років. Таж він — як чиряк на долоні, не проминеш. Усі інші супроти нього — просто здихлі якісь, діти та й годі. Тому хлопчиськові Принципу, якого застрелили, було всього дев’ятнадцять. Такого височенного серба ж, напевно, і вистежити не складно. 

— Звісно, але на серба він перетворюється тільки тоді, коли розтуляє рот. А так — звичайнісінький високий чоловік з вусами. Це може бути хто завгодно, от хоча б я. 

— Не думаю. 

— Чому ні? 

— Щось мені підказує, що ви не схибили б. 

За такою балачкою час спливав непомітно, і вже невдовзі їхній потяг в’їжджав на загребський вокзал. 

— То що, — мовила, підводячись, Бернадет, — тепер нам обом треба пересісти на віденський експрес, але ваша допомога мені не потрібна. 

— Справді? 

— Так. Більше того, я не думаю, що нам варто й далі сидіти у потягу разом. 

— Овва, — протягнув Стентон, навіть не намагаючись приховати розчарування в голосі. — А я сподівався, що… 

— Розумієте, просто я не хотіла б вас утомити, — продовжувала Бернадет. — Таке часом буває. Я доволі настирлива. 

— Я б не сказав. 

— Також треба враховувати ймовірність того, що і ви можете мене втомити. 

— Що ж, принаймні відверто. 

— Слухайте, Г’ю… Ми чудово провели разом годин п’ять, не менше. Тепер нам треба буде просидіти півтори години в залі очікування тут, у Загребі, а потім ще пів дня у потягу до Відня, туди ми прибудемо доволі пізно. Вкупі виходить десь біля двадцяти годин, що для людей, які щойно познайомилися, таки немало. Бачите, мені хотілося б, щоб у нас лишилося ще про що розмовляти, бо… 

— Бо що? 

Бернадет знову почервоніла, цього разу сильніше, ніж перше. Молочно-білі щоки аж спаленіли. Вона глибоко вдихнула і мовила: 

— Гаразд. Значить, так… До Відня ми прибудемо ввечері, після десятої, і нам обидвом треба буде знайти собі готель. То я й подумала, що буде набагато зручніше й економніше взяти один номер на двох. Ну от. Я це сказала. Що думаєте? 

На відповідь Стентон не знайшовся, бо геть отетерів. Розумів, що, суто теоретично, ситуація могла розвиватися в цьому напрямі. Чоловік і жінка, які пообідали вдвох і випили трохи вина, завжди можуть опинитися разом у ліжку. Але відвертість Бернадет реально його приголомшила. Це було дуже сміливо навіть за мірками 2024-го. 

— Щиро кажучи, — квапливо повела далі Бернадет, — я думаю про це ще відтоді, як ви сказали оте про жінок, що тримають половину неба. Ніколи в житті не чула нічого бодай наполовину такого прекрасного чи правдивого. Чесне слово, я, певно, віддалася би будь-кому, хто це сказав. Навіть не такому милому. 

Досі Стентон ніколи не мав причин бути вдячним товаришу Мао. Тепер така причина у нього з’явилася. 

Слова Бернадет дотримала й у залі очікування на загребському вокзалі сиділа окремо, та й квиток на віденський потяг узяла собі в інший вагон. Навіть за вечерею у вагоні-ресторані вона влаштувалася віддалік і лиш піднесла склянку на знак вітання. 

Стентон був щиро вражений. 

Насправді вона, звісно, мала рацію. Адже варто було їм заговорити, як одразу ж стало зрозуміло, що вони одне для одного вельми привабливі, а за дуже довгим обідом це враження лише посилилося. Між ними тут-таки з’явилася буквально на дотик відчутна електрика, збудження, з яким, либонь, важко було б дати раду впродовж іще одинадцяти годин тісного сусідства.