Натомість такий перебіг гарантував, що їхня зустріч у Відні відбудеться на свіжій, вельми трепетній ноті. Так, безперечно, Бернадет була, як висловилися б давні армійські приятелі Стентона, класна штучка. 

Коли на Європу врешті-решт спала ніч, він задрімав на своєму сидінні і прокинувся тільки тоді, коли потяг уже під’їжджав до Відня. 

Вийшовши з вагона, Стентон побачив, що Бернадет, яка їхала ближче до голови потяга, вже знайшла носія і чекає на нього за турнікетом. 

— Беремо таксі на двох? — радісно спитала вона. — Свої речі можете покласти зверху на мої, якщо хочете. Хоча ви, певно, волієте носити свій «емоційний багаж» самі, а то ще хтось носа запхає, правда? 

— Дякую. Я й справді свої торби ношу сам, — відказав Стентон. — Давня звичка. 

— Вам це личить. Ви вже думали, де зупинитесь? 

— Ну, готель «Захер», кажуть, непоганий. Це біля оперного театру, розкішно, мабуть, але якщо вже ми у Відні… 

— Дивина та й годі! Я теж думаю там зупинитись. 

Черга до таксі була не надто велика, й уже невдовзі вони їхали безлюдними вулицями. 

— Ні душі. Це завжди так, щойно стемніє, — зауважила Бернадет. — Удень — чудове місто, а от увечері від нудьги хоч вий. Віденці мають лягати спати о десятій, ви знаєте? Інакше їх штрафують. 

— Штрафують? Та ну, — не повірив Стентон. — Не може такого бути. 

— Хочете вірте, хочете ні, але так є. Вони ж, бачите, живуть здебільшого у багатоквартирних будинках і мусять платити сторожу, якщо запізняться, тому й женуть усі притьмом додому. Смішно, бо ж мало не душаться вечерею за двадцять крон, тільки б заощадити пару геллерів на нічному сторожеві. Дурня, хіба ні? 

— Здається, Берні, ви це місто добре знаєте. 

— Коли мені було вісімнадцять, я прожила тут місяць, супроводжувала у поїздці одну свою тітку. Вона любила оперу, я — не дуже, зате полюбила Відень, люблю й досі. Ще я приїжджала сюди три роки тому на одну конференцію, присвячену жіночому здоров’ю. З усіх столиць, де я бувала, ця якась найбільш млява. Тут рано лягають, пізно встають, а потім, таке враження, переважно тільки те й роблять, що сидять у кав’ярнях і теревенять про театр. Думаю, Відень просто з тих давніх столиць, які колись були важливі, потім значення втратили, і нічого з цим уже не вдієш, от вони й махнули на все рукою. Тобто, коли поїхати до Лондона чи до Берліна, то там постійно якась метушня, усі страшенно заклопотані: ми намагаємося зберегти за собою першість, німці намагаються нас наздогнати. У Нью-Йорку, чула я, темп іще шаленіший. Та навіть Париж старанно бундючиться і напускає на себе поважний вигляд. А от Відень ніби взяв і просто здався, вам не здається? Австрійці, мабуть, свідомі, що живуть у такій собі різношерстій, недопеченій імперії і мають старезного імператора, який придворним етикетом переймається набагато більше, ніж міжнародною політикою. То вони й собі перестали забивати собі цим голову, і тому тут панує такий легкий, спокійний дух. Ви чули про Карла Крауса? 

Про кого мова, Стентон, на диво, знав. Австро-Угорську імперію він вивчав в університеті, властиво, під керівництвом МакКласкі, тож про знаменитого віденського сатирика чув. 

— Це той, що журнал видає? «Факел»? 

— Браво! З усіх військових, які мені траплялися, ви, без сумніву, найерудованіший. Хай там як, Краус сказав: «У Берліні все серйозно, але не безнадійно. У Відні все безнадійно, але не серйозно». Влучно, правда? 

Таксі «даймлер» з ревінням мчало вулицями прегарного міста, а Бернадет усе не змовкала й далі дещо гарячково щебетала, показуючи йому то різні будівлі, то парки, доки вони аж якось несподівано під’їхали під готель «Захер». 

— Щось я розтріскотілась, мов та сорока, — зніяковіла вона, коли Стентон розплатився з водієм. 

— Хіба що трішки, — усміхнувся він. — Було цікаво. 

— Правду кажучи, я трохи нервуюсь. Ви, певно, думаєте, що я якась надто хаплива, але зазвичай я так не роблю. 

— Я теж. 

— Це все через те вино. Та ще й «Мангеттен». Ну, от. Ми на місці. 

Вони ввійшли у фоє готелю і попрямували до стійки адміністратора. 

— Упораєтеся самі? — спитала Бернадет. — Бо я зараз почервонію, як той рак. 

— Звісно, але… ви впевнені, що цього хочете? Беремо один номер? 

— Так. Мені доводилося свого часу крастися коридором, і я цього не люблю. Почуваєшся, наче якийсь злодій. 

— Окей. 

— Окей? 

— Це такий американський вислів. Означає «гаразд». 

— Добре. Тоді вперед. 

Дорогою до стійки Стентон із подивом збагнув, що й сам трохи знервований, ба навіть збентежений. То було дивне відчуття. Він же, зрештою, зрілий чоловік, військовий, брав участь у секретних операціях у хтозна-скількох країнах, та що там казати — у двох різних вимірах часу і простору. Добре озброєний, грошей кури не клюють, постать солідна і поважна, як не крути. Сам Джеймс Бонд навряд чи зумів би його обскакати. То чому ж тоді, крокуючи до тієї стійки, він почувався так, наче йому знову сімнадцять? 

Мабуть, через адміністратора, який сидів за нею. Був високий, худий, сивочолий, з акуратною цапиною борідкою. Нагадував дядька Сема з тих старих карикатур, от лише добродушно підморгувати наче не збирався. Скидався радше на шкільного вчителя, який мав намір добряче вишпетити Стентона за непристойні листівки, знайдені у нього в портфелі. 

Зрештою, ситуація справді була доволі делікатна. Стентон знав про ті часи цілком достатньо, аби розуміти, що в жодному респектабельному готелі неодружену пару в одному номері не поселять, а від іноземних гостей, найімовірніше, вимагатимуть при поселенні офіційних документів, які підтверджували б їхній статус. З іншого боку, у гречку люди стрибали в усі часи і завжди якось давали собі раду. 

— Добрий вечір, — голосно привітався Стентон. — Ви говорите англійською? Якщо ні, то, може, будете такі ласкаві знайти когось, хто говорить. 

Свою обізнаність з німецькою він вирішив не афішувати. Якщо їм закортить з ним посперечатися, то треба зробити так, щоб це було для них якомога складніше. 

— Звісно, сер, я говорю англійською, — відповів дядько Сем. — Вам потрібен номер? 

— Так, ми з дружиною щойно з загребського потяга. Я б забронював попередньо, але на телеграфі в Загребі на вокзалі ніхто не говорив англійською — хочете вірте, хочете ні. Ми візьмемо найкращий номер. Пришлете нам пляшку рейнвейну, але хорошого, прошу за цим простежити, й добре охолодженого. І щось перекусити. Сиру і холодних закусок цілком вистачить. 

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи… 

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться. 

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера. 

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула: 

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять. 

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він. 

— Ви що, справді дали йому хабаря? 

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити. 

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі. 

Бернадет сперлася об нього плечем. 

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення. 

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію… 

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося?