— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один.
Бернадет підсунулася ще ближче.
— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто?
— Та ні, все гаразд.
У двері постукали: прибула вечеря.
Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг.
— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла.
Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару.
— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете?
— Ні, я кинув.
— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти!
— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів.
— Чого багато?
— Куріння може призвести до раку легень.
— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі.
Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку.
— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж?
— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших.
— Та я тільки… сам не знаю, про що я.
— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа.
— Так… австралійський. Будьмо!
Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино.
— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон.
— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі.
Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово.
— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було.
— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці.
— Він розбив вам серце?
Вона на мить замислилася.
— Ну, скажімо, серце мені справді розбили…
— Так я і думав.
— Але…
— Але?
— Ну, гаразд, — мовила вона, дивлячись прямо йому в очі. — А якщо то був не він, а вона? Що ви на це?
— О… зрозуміло. Отже, серце вам розбила жінка.
— Ви дуже вражені? Вам огидно?
— Христе-Боже, ні! Бо таки ні. З якої рації?
— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду.
— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою?
— Ні, звісно, що ні.
— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю.
— Справді?
Стентон роздумував, з чого почати.
— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але…
— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки.
— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво…
— Нині! Криво!
— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний.
— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим.
— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна.
Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку.
— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу.
І вона пішла в кімнату.
Записувала те речення якось надто довго, а повернулася в самій лише білизні.
— Я поводжуся жахливо, правда? — спитала у Стентона. — Просто, бачите, з вами так цікаво, що я подумала: ми ж, дай нам волю, просидимо тут на балконі до самого ранку й так і не… не підемо звідси до кімнати.
Навіть у світлі місяця видно було, що вона знову вся зашарілася, хоча Стентону відразу впало у вічі, що довга біла сорочка, злегка зібрана на талії і звужена донизу, насправді прикривала її не менше за той одяг, у якому він уперше накинув на неї оком, за винятком хіба що трішки глибшого вирізу та голих рук. Втім, попри всю свою позірну скромність, ця одежа видалася йому неймовірно еротичною. Можливо, таке враження виникло через місячне світло, що падало на оголені білі руки. Іноді неприкритий краєчок плоті діє на чуття й уяву значно потужніше, ніж цілковита голизна. За його часів дизайнери жіночої білизни давно про це забули.
Стентон підвівся, взяв її за руку, і вони повернулися до кімнати, а там вимкнули лампи. Зосталося лише те ж таки місячне світло, що лилося знадвору через відчинені балконні двері. Він підійшов до Бернадет і зняв з неї сорочку. Мить була достоту приголомшлива. Мало того, що вперше за десять років він торкався не Кессі, а іншої жінки, та інша жінка була ще й з іншого часу.
1914-й. У Відні. Під місяцем.
Розстібаючи запонку на накрохмаленому комірі своєї сорочки, Стентон відступив на крок назад.
Тепер Бернадет стояла перед ним зовсім оголена, на ній залишилися лише шовкові панчохи, перехоплені вище коліна підв’язками.
Втім, увагу його привернули не панчохи. І не чудові груди, неочікувано великі, але тугі. І не вигин стегон. І не ледь випнутий живіт. Хоча й це все безмірно хвилювало.
Та Стентон не міг відвести очей від волосся на лобку. Просто його виявилося там значно більше, ніж він сподівався. Світло-каштанове, густе і кучеряве, воно подекуди виходило навіть поза межі того, що буде колись відоме як «зона бікіні». Взагалі це не мало б захопити Стентона зненацька. Про те, що у жінок на лобку росте волосся, він, певна річ, знав, але у природному стані його ніколи не бачив. Кессі робила епіляцію. Всі дівчата, з якими йому траплялося опинитися в ліжку, так само обирали або епіляцію, або бритву, не обов’язково геть уже на бразильський манір, але все одно залишали зовсім трішки, таку собі акуратну стрижечку. Стентон пригадав знамениту історійку про поета Раскіна: той, мовляв, жоднісінького разу не виконав свого подружнього обов’язку, такий шок і огиду викликало в нього волосся на лобку у дружини.
Стентона воно не шокувало; було незвично — та й усе.
Насправді, подумав він, дуже навіть гарно.
— Ну, скинете ви ту сорочку чи ні? — поквапила його Бернадет. — А то я вже почуваю себе якось по-дурному.
— Перепрошую… вже йду, — сказав він, похапцем роздягаючись.
Вони впали в обійми одне одному, потім — на ліжко і почали кохатися.
На хвилю виголоднілий Стентон геть стратив голову і накинувся на Бернадет з такими палкими поцілунками й обіймами, ссав і лапав її так пристрасно, що вона аж звивалася всім тілом у нього в руках. Відколи він востаннє був у ліжку з жінкою, минув уже понад рік, і таке-от несподіване завершення цієї посухи привело все його єство до останнього нерва у стан шаленого збудження. Бернадет теж не опиралася первинному інстинкту і знай викручувалася та вигиналася в обіймах Стентона, а тоді сягнула рукою вниз, ухопилася за нього там і аж застогнала:
